— Мамо, а коли тато прийде? — спитав хлопчик.

— То ви з прокуратури, чи що? — нарешті звернулася до них жінка.

— Ні, з інституту, — винувато пояснив Афанасьєв. — Я ж вам казав. Це лікар з Києва.

Жінка сіла за стіл, а вони залишилися стояти. Хлопчик почав дзеленькати чарками. Мати скло відсунула, дала йому чайну ложку, якою він одразу почав бити по столу.

— Оркестру не дали, — похитала жінка головою, не дивлячись на них. — Наче він зачумлений. Скажений був, скаженим і помер. Він механіком на центрифугах працював. Не пив з ними, з цими… Тільки гроші позичав їм. І одразу ж забував — кому і скільки. Тому вони його ненавиділи, що він не пив, не курив, нікому нічого поганого не робив. Оркестр не змогли зібрати. Побоялися, бачиш. Бо Василь сказився. Я їм п'ятдесят рублів давала… Щоб усе, як у людей… А вони не можуть. План, кажуть, треба гнать. Вася нікому ніколи не відмовляв… Тільки дітям своїм і мені… Я в дитячому садку працюю. У борги залізла, тепер не знаю, коли й вилізу. Похорон — сімдесят рублів, два вінки залізні по сім рублів, поминки — рублів на сто п'ятдесят… Що ж мені тепер робити? Кому яку машину лагодити — пожалуста, Вася тут як тут. Відбою не було від клієнтів. Казала йому піти на автобазу, там би й заробляв більше. Так ні. Хоч кіл на голові теши. Завод йому, бач, подобався… Бо директор перед ним вихилявся: «Василь Іванович, Василь Іванович, ви в нас найперший робітник, вам місце в президії, грамоту вам…» А що я з тими грамотами робитиму? Дірки ними свої залатаю?

Вона рвучко підвелася, передала хлопчика дочці в руки:

— Тримай. — І кинула гостям: — Пішли.

Як була в халаті, не вдягаючись, повела їх у двір до обшарпаного сарая з великими, наче на веранді, вікнами. Грюкнувши клямкою, відчинила двері. На них війнуло запахом оліфи, лаку і фарб.

Посередині сарая стояв мольберт, на якому вони побачили майже викінчену картину: два дерева — дуб і тополя — з обличчями чоловіка й жінки тяглися гіллям своїм, схожим на руки, одне до одного, але так і не змогли подолати відстань, що пролягла між ними. Попід деревами замість палого листя лежали пласкі людські очі.

Сарай усередині виявився досить світлим і охайним. На його стінах висіли не менш дивні картини: квіти з обличчями людей (Жадана особливо вразила троянда, в якій ховалося й віддзеркалювалося лице вродливої молодої жінки), якісь химерні споруди з золотими банями, що замість вікон вдивлялися в глядача широко розплющеними тривожними очима; на одній з картин змальовані були чорна річка й моторошно безживні береги, а посередині річки човен, повний людських очей. Всі постаті і предмети на Чорнодубових картинах були напівпрозорі зеленкуватими й рожевими тінями вони накладались одна на одну, проростаючи міражами, дивними снами, від яких уранці стає радісно й сумно.

— Ось де всі наші гроші, — показала жінка. — І все його життя. Весь час він убив на це… Стидно людям показувать… А мені лишилися діти й борги. Що тепер мені робити? Хто оце страхіття купить? Кому воно потрібне?

— Він вчився малювати? — спитав Жадан.

— Де там, — скривилася жінка. — Хіба не бачите, що не вмів? Я йому казала: ти хоч би для клубу щось намалював, копійчину б якусь заробив… На заводі його просили стінгазету намалювати або плакати… Куди там! Мені, каже, неінтересно. А оцю мазанину малював день і ніч, день і ніч… Ось і домалювався.

Тільки тепер вона почала гірко плакати, пучками пальців змахуючи сльози зі щік.

Жадан і Афанасьєв вийшли у двір, стали, тупцюючи, перед сараєм. Сніг, що випав учора, швидко танув, відкриваючи поверхню землі, листяне й трав'яне її покриття. Жадан вдарив носком черевика по острівцю мокрого снігу — вусібіч розсипалися крупні, наче погано помелена сіль, сірі снігові зерна.

Виплакавшись, жінка Чорнодуба акуратно причинила двері й накинула на них клямку.

— Так ви лікарі? — наче отямившись від сну, спитала здивовано, немовби вперше їх побачила. — То що, в мого чоловіка справді був сказ?

— Мабуть, що так, — сказав Жадан.

— Тоді йдіть звідси й більше не приходьте, — почала відштовхувати їх у спини. Розпатлана, з мокрим від сліз, зблідлим ураз лицем вона дихала в їхні спини люттю, кидаючи слова важкі, як каміння, і найстрашніше було те, що вона не кричала тих слів ненависті й розпачу, а мовила тихо, майже пошепки, як крізь сон:

— Лікарі з Києва… Чого ж ви раніше не приїхали, Васі не врятували? Пізно ви прийшли сюди. Тепер не треба… Ідіть звідси, щоб не бачили вас мої очі. Лікарі… Ходять тут, а Вася мій на тому світі… Я цього так не полишу… оркестру не дали, Васю вбили, а тепер прийшли, бач, питають. Інтересно їм… Під суд всіх віддам… всіх до одного…

Вони швидко, майже бігцем, посунули стежкою до УАЗа, що зупинився метрів за п'ятнадцять від дому Чорнодуба, а коло хвіртки залишилася стояти жінка з мертвим, нерухомим обличчям і щось шепотіла, наче сама з собою розмовляла.

VI

Зібралися в кабінеті головного лікаря старомитницької лікарні. Був це високий лисий хірург на прізвище Огородник; впевненою горою здіймалася над столом його постать у білому халаті з закасаними рукавами; руки міцні, як у гирьовика, вкриті золотистою шерстю. Разом з Жаданом до головного лікаря прийшли Кротова, Куля і Афанасьєв. Бадяк їх уже тут чекав. Жадан розповів про наслідки розслідування і розлючено сказав, що він змушений буде скласти спеціальну службову довідку про неподобства, виявлені в Старомитницькому районі, й відвезе її в Київ — передасть особисто заступнику міністра охорони здоров'я.

— Це зрозуміло, — спокійно мовив Огородник, вислухавши Жадана. — Це ваше право і ваш обов'язок. Але ви як спеціаліст повинні підказати нам, мені як адміністратору, кого ви особисто вважаєте винним у смерті Чорнодуба.

— Хіба я незрозуміло висловився? — здивувався Жадан. — Головна провина лежить на лікареві Бадяку, який не забезпечив своєчасного і правильного лікування хворого, грубо порушив усі інструкції й накази.

— Ні, ні, ви заждіть. — Огородник легко, наче це було гумове кільце, розтягнув металевий браслет і скинув з руки електронний годинник. — Я вважаю, що мій хірург абсолютно правий. Лікування він призначив? Призначив. Правильно призначив? Правильно. А хто його повинен був забезпечити гамма-глобуліном? Га? От Ксеня Григорівна хай і відповідає. А то, розумієш, штрафувати вона вміє. Мене вже кілька разів оштрафувала за непорядок у лікарні. А як відповідати, то хірурги? Ні, товариші, так справа не піде. Я вам дивуюся, Євгене Петровичу. Замість того щоб бути принциповим, ви починаєте покривати своїх колег. Адже ви епідеміолог, чи не так?

— Так, — підтвердив Жадан.

— Все ясно, — почав гратися годинником Огородник. — Чого не зробиш заради колег? Тим паче, я чув, що Ксеня Григорівна вам уже розкішний прийом влаштувала. Вона це вміє. Великий майстер укоськувати всі комісії.

Куля зіскочила зі стільця й грюкнула рукою по столу головного лікаря так, що все ходором заходило.

— Та як ви смієте? Як вам не соромно? Думаєте, про вас нічого не знаємо? Як на кабанів полювати з отією гнидою, з Євдокимовим? І скільки за апендицит берете?

— Товариші! — стукнула і собі кулаком по столу Кротова. — Припиніть! Ксеню Григорівно, сядьте, заспокойтеся. А ви, Федоре Кириловичу, не ту пісню співаєте. Не ту! До нас приїхав видатний спеціаліст, представник міністерства, керівник Республіканського центру по сказу, без двох хвилин професор, Євген Петрович, він тут розгрібає ваш гній, вказує вам — що і як, недоліки виявляє, а ви… Ви ще пошкодуєте про це, Федоре Кириловичу. Тут йдеться не про честь мундира, а про смерть людини… Прокуратура завтра займеться цією справою — подумайте, що тоді буде. А ви обідом дорікаєте…

— Вибачте, коли що не так, — збавив тон Огородник, — але ми теж живі люди. Ви думаєте, що в нього, — він кивнув на Бадяка, який похмуро мовчав, забившись у куток кабінету, — тільки один той Чорнодуб? Ми, хірурги, того сказу зроду не знали, а нам його почепили, як зайцю стоп-сигнал. Ви знаєте, скільки у нас автомобільних травм? Скільки п'яних? Я сьогодні цілу ніч не спав, шість годин оперував проривну виразку шлунка, а ви мені тут…