— У них у Києві все швидко робиться, — в'їдливо зауважила Кротова. — Нас теж не попередили. А за діагноз ви не хвилюйтесь. Уже є.

— Чого ж ми стоїмо? Ласкаво просимо до нашої хати, — приклала Куля до грудей руку. — Побачите, як живемо, як мучимось. А це наш завідуючий епідвідділом Афанасьєв Валерій Васильович,

Юнак потиснув руку Жаданові.

— По-моєму, ви не дуже тут і мучитесь, — посміхнувся Жадан. — Дивіться, в яких хоромах живете.

На його превеликий подив, ця районна санітарно-епідеміологічна станція вигідно відрізнялася від десятків інших установ такого ж типу, які переважно містилися в тісних одноповерхових будиночках, де завжди рипіли мостини, відвідувачі обов'язково вимазувались об густо побілені крейдою стіни, взимку стояв кислуватий залах диму, що валив з грубок, а влітку було сиро і прохолодно, мов у льоху. Подвір'я цієї санепідстанції було доглянуте, заасфальтоване, засаджене молодими деревцями. Мжичка вщухла, брався легкий морозець, і приємно було розім'яти ноги після важкої поїздки.

— Давно побудувалися? — спитав він.

— Місяць, як в'їхали, — сказала Куля. — Намучились, нехай йому…

Але в голосі та виразі її обличчя не було й слідів тої муки, про яку вона весь час казала. Вже згодом Жадан довідався, що Кулю в районі та області всі, посміхаючись, називали «Ксеня-великомучениця», бо її приказка «так і живемо, так і мучимось» стала притчею во язицех.

На даху санепідстанції з обох боків будинку він побачив лелек: високі, майже в людський зріст, фігури птахів були помальовані в білий і чорний кольори, а дзьоби в них були яскраво-оранжеві, такого ж кольору, як їхній «Москвич».

— А це що? — спитав він. — Громовідводи?

— Чому громовідводи? — образилась Куля. — Лелеки. Дерев'яні. Тільки ми неправильно зробили. Поставила на двох ногах. А треба було на одній.

— Нормально, — протягнув Жадан.

Не санепідстанція, а пологовий будинок, подумав.

Всередині теж все було чисте, свіженьке, все пахло фарбою, лінолеум був якийсь особливий — з гарним темно-вишневим візерунком; замість фарбованих у якийсь дикий коричневий чи темно-синій колір панелей, як це велося в інших закладах, всі коридори й кабінети цієї санепідстанції були обкладені ясно-салатовим пластиком, що надавало приміщенням святкового вигляду. Куля з гордістю показала гостям лабораторію — обладнання новеньке, термостати німецькі, холодильники угорські. Світло згасаючого дня розсипалося, розлилося по сотнях чисто вимитих пробірок, що, лагідно виблискуючи, стояли в штативах на білій поверхні лабораторного стола. Жадан згадав ожеледь, дорогу сюди й дерева, віддзеркалені на її поверхні.

Куля хотіла їх одразу ж вести на обід, казала, що все замовлене в ресторані і що вистигнуть вареники із сиром і сметаною, Кротова стогнала, що мріє добратися до готелю й відпочити, в Жадана страшенно розболілася голова, але якась затята сила змусила його зайнятися справою Чорнодуба. В цьому, звичайно, не було великого сенсу, він і сам це розумів, можна було все почати завтра на свіжу голову, але, наче бажаюче комусь — тільки кому? — щось довести, щось у самому собі подолати, зламати якусь ліниву, байдужу нехіть, він чемно, але непоступливо попросив показати йому всі папери, що стосувалися Чорнодуба. Особливо його цікавила карта вакцинації з точними датами введення препаратів та їхніми дозами. Помітив, як Кротова, що стояла обіч нього, знизала плечима, кинувши красномовний погляд на Кулю: мовляв, я тут ні при чому, це все він — робить із себе грізного й непідкупного ревізора, хоча тут немає серед нас розтратників, всі ми колеги, й справа в нас одна. Але, як член республіканської комісії по розслідуванню всіх випадків сказу на Україні, він мав повне право на таку перевірку, й тому всі мовчки стерпіли це знущання із здорового глузду.

Пояснення давав Афанасьєв, він приніс якісь папірці, але одразу ж з'ясувалося, що він не дуже орієнтується в тому, що сталося, бо саме тоді працював на збиранні буряків, а опріч того, весь цей час займався господарськими справами — отримував нові меблі для санепідстанції, і випадок Чорнодуба вела помічник епідеміолога Тесленко. Жадан пригадав її блякло-морковний пильовик. Бігає ще, мабуть, по взуттєвих магазинах.

— Я думаю, найкраще про все розповість Бадяк, — сказав Афанасьєв. — Він призначав лікування. У нас даних ніяких немає.

— Це наш хірург-травматолог, — пояснила Куля.

— Тоді поїдемо до нього, — роздратовано сказав Жадан, якого вже почав злостити повільний, засмоктуючий спокій цих людей.

Куля подзвонила у травматологічне відділення районної лікарні, але їй сказали, що Бадяка вже нема і ніхто це знає, куди він пішов. Вдома у нього телефону не було.

— Я знаю, де його можна побачити, — подивився на годинник Афанасьєв. — О сьомій годині у нас репетиція в Будинку культури. Готуємо святковий концерт. Він співає.

— Голос у нього божественний, — підтвердила Куля. — Дайте йому сьогодні спокій.

І нам теж. Правда, цього вона вголос не сказала. Кротова переможно подивилася на Жадана.

— Я ж казала вам, Євгене Петровичу. Не поспішайте. Бережіть здоров'я. Воно ще вам знадобиться.

— Ви на скільки приїхали? — спитала Куля. — Я за мовила готель на три дні.

— Що ви? — змучено скинулась Кротова. — Які три дні? Про що мова? Завтра все зробимо і поїдемо. Сподіваюсь, завтра дорога буде нормальна. В мене внучка хвора, вдома повний розгардіяш, після відпустки усе занедбане, гора білизни лежить, прання треба робити… За день упораємось. Правда, Євгене Петровичу?

— Звичайно, — погодився він.

— Тоді — по машинах, — рішуче підвелася Куля. — Поїдемо до готелю. Ресторан у готелі, так що далеко не треба ходити.

III

Обідали в окремому кабінеті ресторану, який навіть Жадана, звиклого до різних районних спецсхованок, створених на втіху хлібосольним провінційним життєлюбам, вразив своєю вигадливістю, бо зроблений був у стилі корабельної кают-компанії: круглі ілюмінатори, з яких відкривався краєвид на сіру, невиразну річку, над якою швидко западали сутінки, стіни й похила стеля обшиті дубовими дошками, мідні ліхтарі, що погойдувалися над міцним дубовим столом, компас, барометр і досить пристойна копія картини Айвазовського «Дев'ятий вал». Не вистачало лише великого дерев'яного штурвала. Куля була тут своєю людиною, вона впевнено командувала двома офіціантками, які подавали на стіл, несучи таку величезну кількість закусок, що Жадан з жахом думав, як вони їх подолають і навіщо переводити стільки продуктів. Та Кулі цього було замало, бо вона перепитувала, чи є балик і чи вже засмажили рибу. Обідали вчотирьох — Куля, Афанасьєв, Кротова і Жадан, бо шофера вже встигли погодувати в лікарні, де поставили машину, й він пішов спати.

Афанасьєв розповідав Жаданові, що сам він із Сибіру, де познайомився з дружиною, коли вона приїхала до них у студентському будівельному загоні, — вчилася вона тоді у Вінницькому медінституті, живуть вони тут другий рік, але він ніяк не може звикнути ні до клімату, ні до кімнати, яку вони з дружиною знімають за п'ятдесят карбованців, а квартири їм не дають, обіцяють, але то все брехня, бо район зачухраний, житлове будівництво майже не ведеться, й вони з дружиною збираються податися до Сибіру, де в Афанасьєва є родичі — попервах приймуть їх.

Спочатку окрасою столу був, безперечно, смажений у сметані короп. Потім принесли борщ і пампушки з часником. Куля стала розповідати, як вона будувала санепідстанцію.

— Якби ви тільки бачили, Євгене Петровичу, — вона, дотримуючись усіх правил гостинності й субординації, зверталася тільки до Жадана, — в якій несусвітній розвалюсі ми жили! Це тут колись був такий подлєц, головний лікар районної лікарні Моздюк. Слава богу, вже нема. Так от, колись таку дурість утяли: санітарно-епідеміологічну службу віддали до рук головних лікарів районів. Ну, ті давай! Почали забирати найкращі приміщення, а нас викидати в різні халупи. А санепідстанцією нашою тоді керував Годня. Придурок такий був. Замість того щоб боротися і не віддавати будинок, він все чисто віддав Моздюку. Заводитися боявся. Ну, коротше кажучи, працювати неможливо було. Я тоді завідувала санітарним відділом. Потім Годня переїхав кудись, а Моздюка вигнали, так йому, подлєцу, і треба, а мене зробили головним лікарем. Вже п'ятнадцять років мучусь тут… І вирішила я побудувати санепідстанцію. Думаю собі: повинно щось же від тебе, Ксеню, на землі залишитись? Якась пам'ять. Пішла в атаку на начальство. Як танк. Страшне діло, — вона засміялася, і всі теж засміялися, уявивши, як Ксеня-великомучениця трощить усе на своєму шляху. — Вірите, Євгене Петровичу, пити почала з усіма тими придурками, від яких будівництво залежало. Скільки я того коньяку їм перетягала! Страшне діло. А вони, подлєци, спочатку вип'ють, а потім і до мене починають чіплятися. Знають, що я вдовиця і що мене це діло ще інтересує. Один виконроб — таке мале, миршаве — теж захотів. Коня кують, а жаба ногу підставля. А я йому кажу: куди, кажу, тобі? Пропадеш безвісти…