— Нам аби тільки «тещин язик» проїхати, — сказав шофер, — а там, дасть бог, доберемось.
— Рання зима, — сказала Кротова. — Хто б міг подумати? Після теплого моря важко в це повірити.
— Це ще не зима, — зневажливо кинув шофер. — Лякає, а потім відпустить. Але шкоди наробить.
Почали обмерзати шибки в машині. «Двірники» дряпали вітрове скло, здираючи з його поверхні напівпрозорі тонкі пластівці ожеледі.
— Ви подумайте, Євгене Петровичу, який абсурд, — повернула до Жадана своє обличчя Кротова, й він уперше побачив підступні зморшки, що білим павутинням промальовували засмаглу шкіру. Біле, фарбоване волосся тільки старило Кротову. — Троє здорових людей, в яких є сім'ї, діти, можуть загинути, і заради чого? Хоч би їхали людину рятувати. Але тому Чорнодубу ми нічим не допоможемо. Тільки наражаємось на небезпеку… Було б вам приїхати після свят…
Він нічого не відповів, бо що міг сказати? Що треба їхати, бо це їхній обов'язок, і що, можливо, вони врятують інших людей? А хто знає, якою буде дорога після свят? Нічого особливого в їхній поїздці не було, просто так склалися обставини. Кротова це й сама розуміла, й сама покірливо їхала назустріч небезпеці. Жадан знав, що все відбувається так, як і мало відбутися, — все вирішує випадок; іншого вибору в них не було, і нічого вже не можна вдіяти.
— Починається, — видихнув шофер. — Господи, пронеси.
І одразу ж вони побачили внизу, там, де шосе звивалося зашморгом серед глибоких ярів, що поперехрещували ці землі, перекинутий догори колесами автобус, біля якого стояли люди. Вони почали повільно, майже кроком, спускатися «тещиним язиком».
— Колю, в тебе хоч гума хороша? — спитала Кротова, і Жаданові неприємно було, що вона цю спокійну, літню людину називає на «ти».
— Колеса нові, тиждень як поміняли. Помовчте, Діно Михайлівно.
Тепер тишу порушувало лише рипіння «двірників» по склу. Автобус, що підняв догори своє темне, забризкане грязюкою підчерев'я, розчленоване якимись залізними трубами й ребрами, схожий був на страшного великого жука, що ніяк не може підвестися зі спини.
Ковзнувши боком кілька метрів, вони зупинилися навпроти автобуса. Шофер відчинив праві дверцята.
— Що, може, комусь допомога потрібна? — спитав.
— Ні, — махнув рукою один з тих, що стояли при дорозі. — Поранених уже повезли, а цьому… — він показав убік, і вони побачили тіло, що лежало в кюветі, прикрите зеленим брезентом.
— Кому до Старої Митниці? — запропонував шофер. — Сідайте, довезу. Є два місця.
Всі мовчали. Лиця у людей були сірі, і здавалося, вони не розуміють, про що йдеться.
— Ви їдьте, — знову махнув рукою той, що підійшов до машини. — Ми вже наїздилися. Почекаємо, коли це скінчиться.
Вони поїхали далі.
Після «тещиного язика» шосе вже не робило ніяких вибриків, шофер пристосувався до ожеледі. «Москвич» ішов повільно й рівно, і тепер, коли Кротова мовчала, розбалакався шофер.
— Я вам так скажу, — мовив розсудливо, — у кожного своя доля, і кожному все його життя записано десь там, на небі… Отой лежить у кюветі, — значить, доля так вирішила, і хоч би що робив, а не відкрутишся. Скільки в мене було яких случаїв, — він казав: «случАїв». — Ідеш і не знаєш — живим повернешся чи… Він там лежить, у кюветі, а ніхто ще не знає — ні жінка його, ні діти… З другого боку, конєшно, доля долею, а береженого бог береже. Мені завжди наче хтось каже: не роби цього, не поспішай. І точно. Дивишся — другий у кюветі лежить чи ще гірше, а ти якось помалу їдеш… А ще у нас був такий случай. В нашому домі живе одна жінка, в ощадкасі працює. Якось вона забула ключ, а двері від квартири замкнулись. Ну, просить сусідського хлопчика — так, мовляв, і так, такий случай приключився: залізь через балкон і відчини двері. Він, дурне й мале, поліз. І звалився з карниза, з третього поверху, й поламав хребет.
— Ти що? — жахнулася Кротова.
— Ноги йому назавжди відняло. Тепер інвалід. Жінка сплачує йому гроші. Так до чого я веду? А до того, що доля таки покарала цю жінку.
— Хтось у неї загинув?
— Ні. Син її невдовзі женився — на кому б ви думали? На сліпій.
— На сліпій? — знову жахнулася Кротова.
— Сліпа дівчина, — підтвердив шофер. — А сам красунь мальований, всі дівчата задивлялися на нього. Мати страшенно плакала, була проти.
— Правильно, — сказала Кротова. — Я б теж була проти. Через мій труп. Хай уже мати мучиться, але навіщо ж сину? Ви як думаєте, Євгене Петровичу?
— Може, нічого страшного в цьому немає? — сказав Жадан. — Може, він просто її полюбив?
— Ні, — похитав головою шофер. — Тут доля. Кара. Бо син казав: «Якщо не я, то хто з нею одружиться? Мусить же хтось це зробити, не вікувати ж їй вік самій?»
Вже недалеко від Старої Митниці, на перехресті, де розходилися дороги на Ставичани та Івашківці, їх зупинив автоінспектор — молодий хлопець з обмерзлими вусами.
— Звідки ви такі сміливі взялися? Хто вас випустив? — здивувався.
— Ніхто нас не зупиняв, — теж здивувався шофер. — Їхали собі помаленьку. Там аварія, автобус…
— Знаю, — сказав міліціонер, — вже виїхали наші. Ми ж передали всім постам, щоб нікого не випускали на лінію. От чорти… А що з вами робити? Їдьте, тільки дивіться…
Праворуч з'явилися похмурі, закіптюжені корпуси старомитницького цукрозаводу, в яких світилася електрика. З високої чорної труби валував дим, додаючи темряви до кольорів пригаслого дня. Один з корпусів своєю старовинною архітектурою нагадав Жадану готичний замок з вузькими стрілчастими вікнами й вигадливими гострими вежками, що зубчасто стирчали на центральній фасадній частині. Червоною цеглою на цьому корпусі було викладено цифри: 1906. Перед заводськими корпусами величезними заметами мишастого кольору темніли звалища буряку. Чорніли розпанахані машинами колії, й електричні вогні відбивалися на каламутній поверхні калюж.
— Як вони за такої погоди буряк вивезуть? — спитав шофер. Кротова її Жадан промовчали. — Приїхали, Діно Михайлівно. Вважайте, що доля нас сьогодні пожаліла.
Уперше за всю дорогу шофер озирнувся, і Жадан побачив його великий кирпатий ніс, худе, зморшкувате лице і світлі, розумні очі. Шофер скинув шапку. Його волосся було мокре від поту. Жаданові пригадався товстун на стадіоні; уявив, як на його сивій шерсті виблискує ожеледь, а він, ковзаючись на доріжці, все бігає та бігає, хоче стати безсмертним.
— Їсти хочеться — страшне, — сказав шофер.
Жадан глянув на годинник: чверть на третю. Дорогу до Старої Митниці вони долали чотири години.
— У Піцунді в цей час ми, пообідавши, знову йшли на море, — озвалася нарешті Кротова. — Колю, вези нас прямо до санепідстанції.
II
Їх давно чекали. Як тільки оранжевий «Москвич» в'їхав на подвір'я санепідстанції, з новенького двоповерхового будинку вийшли двоє в білих халатах — повна висока жінка й русявий юнак — і поспішили назустріч прибульцям.
— Де ж ви ото запропастилися, га, Діно Михайлівно? — спитала низьким приємним голосом, радше схожим на бас, жінка, як виявилося — головний лікар Старомитницької санепідстанції Ксеня Григорівна Куля. — Ми вже не знали, що й подумати. Погода, бач, яка гарна — тільки й роз'їжджати. Ну, думаємо, ото подалися ви з молодим хлопцем до Сувацького лісу — там і кемпінг, і ресторан, і забули там про нас, нещасних. А ми тут мучимось…
— Хотіла б забути, так ось, — Кротова кивнула на Жадана. — Товариші з Києва не дадуть забути. Знайомтесь. Це представник міністерства Євген Петрович Жадан.
— То ви з Києва? — привітно звернулася Куля до нього. Колись це була, мабуть, писана українська красуня, тепер залишилися тільки чорні, густо підмальовані брови, та карі очі тепло й молодо сяяли на брезклому, старому обличчі. Куля важко дихала, наче бігала перед тим, як зустріти гостей. Нервується, чи що? — подумав він.
— Я приїхав у зв'язку з випадком сказу. Чорнодуб.
— Чорнодуб? — здивувалася Куля. — Як же ви встигли? Тільки позавчора Тесленко мозок повезла… вона ще не повернулася, ще діагноз не підтвердили, а ви вже тут як тут. Чого ж нас не попередили?