Всі знову розсміялися, а Кротова — та просто-таки зайшлася від реготу, ляскала долонями по столу й примовляла:
— Ну, Ксеню Григорівно, ну, насмішили! Язичок у вас — як бритва!
— А як же санітарному лікарю без язика? — продовжувала Куля. — Мовчатимеш — нічого не матимеш. А скільки квітів я попереносила в облплан та фінансистам нашим. Як на побачення йшла. В Москві була, в Держплані. До міністра нашого дійшла. Кажу: ви мені вибачте, може, я щось не те кажу, але як, кажу, можна наводити санітарну культуру в районі, сидячи в свинюшнику? Пробила нарешті. І ви знаєте, Євгене Петровичу, досить швидко побудувались, усього за вісімнадцять місяців. Ну, звичайно, довелося нам усім добре попрацювати. Самого сміття двадцять машин вивезли. Після будівельників самі вже білили, фарбували. Бо вони знаєте як? їм аби тяп-ляп, на халтуру. Ось ви питали, навіщо я лелек поставила. Та це моя мрія була ще з дитинства: мати свою хатиночку і щоб над нею лелеки сиділи… Я хотіла, щоб старі наші співробітники в людських умовах попрацювали. Нові, молоді прийдуть і цього не знатимуть. Як жили, як мучились.
— В Піцунді дуже оригінально зупинки автобусні побудовані, — вставила Кротова. — У вигляді восьминогів, риб чи жабок. Пофарбовані яскраво.
Принесли вареники з сиром і сметаною, гарячі, аж парували, а разом з варениками до них виплив директор ресторану — невисокий на зріст, непоказний, вкритий густим коричневим ластовинням чоловік у пошарпаному коричневому костюмі, чорній сорочці й коричневому галстуці. Спитав, чи всім задоволені. Він трохи гаркавив.
— Знайомтеся, Михайло Михайлович, — сказала Куля. — Це наш дорогий гість, професор з Києва.
— Дуже приємно, — сказав директор, обережно потискуючи руку Жадана. — Ми завжди раді таким великим людям. А я, знаєте, теж недавно був у Києві.
— Що — по ікру їздили? — підморгнула Куля і пояснила: — В нашого Михайла Михайловича чого тільки нема. Пташине молоко — і те є. В нього найкращий ресторан на всю Україну.
— Ох, ох, таке скажете — найкращий! — задоволено замахав руками директор. — Був я там у ресторані «Київ» — ото, скажу вам, ресторан. Вищий рівень! Офіціанти в смокінгах. Рибне, м'ясне асорті… Куди там. Але, скажу вам по секрету, котлети «деволяй» ми робимо краще… Ми курей спеціально годуємо для цего.
Він, як багато хто на Поділлі, казав не «цього», а «цего».
— Смачного, значить! — І директор делікатно подався до виходу, щоб не перешкоджати гостям.
— Почекайте, Михайле Михайловичу, — гукнула Куля.
Директор зупинився.
— Ви нас сьогодні не фотографуєте?
На обличчі директора з'явився вираз муки і образи.
— Ксеню Григорівно, Ксеню Григорівно, — сказав він. — Ми з вами давні друзі, як ви могли? Хто вам цей анекдот сказав? Ображаєте.
— Та я жартую, — засміялася Куля. — Розумієте, Євгене Петровичу, це тут недавно посадили директора нашого цукрозаводу. Хабарі, подлєц, брав, приписки до плану робив, державні гроші розтринькував, все пропивав з дружками. Ну, його ОБХСС — цап-царап, подлєца. Ну, а на процесі показували фотокартки — як вони по ресторанах гуляли.
Директор ображено підняв руки.
— Пробачте, Ксенію Григорівно, але тут він не бував. Тут боявся. Він до Львова їздив, думав, що там його ніхто не знає… Крім того, — він притишив голос, — якби вас фотографували, я б спочатку ввімкнув додаткове світло. Ось так.
Він увімкнув ряд яскравих світильників, схованих у стелі.
— А потім би так зробив.
Тихо відсунув убік вишиту золотою ниткою коричневу штору, і гості побачили невеличкий ілюмінатор, який виходив не на вулицю, а в сусіднє приміщення. Холодне скляне око втупилося в них.
Куля підійшла до віконця й зазирнула в нього.
— Це що — серйозно?
Директор прикрив ілюмінатор шторою і засміявся.
— Ви жартуєте, я теж жартую. Щоб не перешкоджати гостям, — а в нас бувають дуже високі люди з Києва, з Москви, — ми дивимось у це віконечко, щоб знати, коли подавати страви. Смачного вам, — уклонився директор і вийшов.
На десерт їм подали морозиво зі смородиновим варенням, каву і якийсь не бачений ними ніколи медовий узвар. Гості обважніли, очі почали злипатися, й розмова вже точилася кволо, сонливо, ніхто ні словом не згадував про причину, що привела їх сюди, наче її не було зовсім; Куля розповідала про свого сина, який вчиться у Московському інженерно-фізичному інституті, пішов у батька, той теж був математиком, викладав у середній школі і завжди казав: для ледарів я куля, що вилітає з гвинтівки, а для начальства — куля більярдна, яку можна до будь-якої лузи закинути. Навіть до Старої Митниці. Виявляється, чоловік Кулі так ніколи й не був у Москві Все мріяв поїхати, збиралися у відпустку з Ксенею Григорівною вибратись, якийсь друг їхній казав, що ветеранам Вітчизняної війни дають місця в готелі «Москва», — а чоловік всю війну пройшов, старший був за Ксеню Григорівну, орден Слави мав, — але так і не довелося у столиці побувати. Навесні помер. А син, бач, москвичем став. Невдовзі має одружитися з москвичкою.
Влаштувавшись у номері готелю, Жадан подивився на годинник: сьома година. Підійшов до вікна, що виходило на річку. Все оповила темрява, лише тьмяно виблискували на воді вогні протилежного берега. Все здавалося чужим і незнайомим, і цей нескінченний день теж видався йому дивним, наче не з його життя. Дуже хотілося спати, але він боявся зараз заснути, бо знав, що опівночі може прокинутись з жорстоким нападом безсоння — і тоді вже не засне до ранку, й тому він, не вмикаючи світла, витягнув із сумки піжаму й кинув на ліжко, заніс до ванної кімнати мило й зубну щітку, вимив руки і вийшов з готелю. Кротову влаштували в іншому кінці коридора; вона оголосила, що одразу ж піде спати, й Жадан був радий, що нарешті залишився сам. У першому виході в незнайоме містечко завжди крилася якась надія, яка, щоправда, дуже швидко зникала: замість імлистого і прекрасного Невідомого, що мало відкриватися на кожному кроці й вгадуватися в кожному невеличкому провінційному будиночку, негайно виникала звична схема, все ставало знайоме й тисячу разів бачене, наче він народився в одному з цих Конотопів, Ізяславів, Могилів-Подільських чи Бердичевів; але чекання невідомого залишалося. Перед ним лежала площа з фонтаном, яка, за всіма ознаками, була одночасно і продовженням, і розширенням головної вулиці містечка. Ліхтарі ще не горіли, обриси площі ледь угадувались у темряві. Від річки віяло сирою свіжістю. Повагавшись якусь мить, Жадан пішов ліворуч, туди, де світилася вивіска аптеки. Він і справді потрапив на головну вулицю містечка, що тяглася вздовж річки; двоповерхові старовинні будинки з дерев'яними балконами нагадали йому київський Поділ. Пройшов лише один квартал, запримітивши, де міститься пошта з міжміськими телефонами-автоматами, і побачив районний Будинок культури — важку споруду п'ятдесятих років з квадратними чотирма колонами, прикрашеними зверху якимись ліпними квітами й шестернями. Двері були відчинені, й він зайшов усередину. Відчув специфічний вогкуватий запах вокзалів, спортивних споруд і кінотеатрів — запах прощання, мокрої тирси, самотності. Зал був притемнений, а сцена яскраво освітлена. В залі сиділо кілька осіб, які не звернули на нього жодної уваги.
Вісім жінок — одна за одну огрядніші — у довгих темно-червоних сарафанах співали жалібними голосами «Во поле березонька стояла». Закінчивши пісню, жінки невміло повернулися і, підштовхуючи одна одну, почали повільно виходити за куліси. Тоді на сцену вистрибом вибіг якийсь елегантний чоловік у чорному костюмі з вигадливо пов'язаною замість галстука вишиваною стрічкою і почав кричати на жінок, що ходять вони, як гренадери Суворова через Альпи, а не як ніжні створіння, й примусив їх ще кілька разів повторити евакуацію зі сцени. Жадан уже збирався непомітно вийти, щоб, надто не заглиблюватись у творчі таємниці художньої самодіяльності медичних працівників Старомитницького району, коли почув сердитий крик чоловіка у чорному костюмі: