Павлинка тільки-но щасливо провела Тотека в дорогу, не забувши дати повидла для Льоди й навіть ще один слоїк, як дарунок чемному майорові, мало не силою вручивши йому перед самим виходом з хати, почала, як любила робити щодня — хоча про це ніхто не знав, а вона сама нікому про таке не призналася б,— рахувати дітей, думати, де й хто з них може бути. З Гельцею клопоту, звісно, найменше, бо вона завжди коло неї. Ясько у ванькирчику буркотить собі над таблицею множення, сердячись на 6X7 і 8X9, вони, бачте, найважчі. Кася дорікає йому заспаним голосом, що не дає їй заснути після обіду. Це вже троє. Елька з Томеком знову кудись пішли шукати оту нещасну Айстру, котра невідомо де пропала,— п’ять. Мар’янек! Не доїв обіду, вийшов нібито за чимось у сіни й не повернувся. Та нічого, він теж, напевно, з отими двома шукає пса. І тільки тоді, коли гримнуло так страшно й несподівано, аж шибки задзеленьчали у вікнах і загойдалися на стінах ікони, Павлинка відчула, як дивна тривога й передчуття якогось лиха стисли їй серце. Гельця аж підстрибнула у неї на колінах, схопила її за шию й почала плакати; Ясько й Кася прожогом вибігли з другої кімнати, не можучи й слова вимовити. Та не бійтеся, нічого там не сталося страшного, заспокоює дітей і себе: чоловіки розсвяткувалися, божевільні, ну й придумують такий салют, бодай їх... Швиденько накидає хустку, замотує Тельцю у фланелеву ковдру: Ясеку, пильнуй Касі й хати. Ні, тупає вона спересердя, не на жарт розгнівана, ні, ви нікуди не підете, тихо, бо я вам... Біжить через садок чимшвидше й вже здогадується, та й бачить трохи крізь просвіти між деревами, що той гуркіт і нові вибухи — не салют. І перше, що вона помітила, вибігши з саду до підзамчя, помітила і з блискавичним відчуттям полегшення усвідомила собі, було не падаюча донизу руїна під клубами червоної пилюги, навіть не людський натовп, а жовта Айстра і купка дітей навколо неї — жовта Айстра й, здається, ще Флокс, і світлі кіски Ельки майнули там, але в цей момент, задкуючи від гуркоту ще однієї лавини, натовп зненацька почав розбігатися й закрив Павлинці найважливіше для неї видовище на схилі. Павлинка кидається в людську тисняву й нараз відчуває, що її полегшення, щойно розквітле, кам’яніє, здавлене тим жахним навколишнім шепотом, тим крижаним шерхотом звуків прізвища: «Зависляк! Зависляк! Зависляк!» Павлинка чує це, люди, відвертаючись, розступаються перед нею, як розступалися на цвинтарі, і ось вона вже стоїть у першому ряду глядачів і свідків, безпорадних, переляканих і жагуче цікавих, стоїть коло відчинених дверей до того клятого Клубу, дверей, що темніють в розламаній вибухом стіні, з перекошеним верхом, бо ж їхній низ завалила брунатна купа потрощеної цегли. А з-за щербатої купи («Зависляк! Зависляк!» — ще гучніший шепіт і гомін) стирчить розчепірена рука в чорному обрамленні рукава, велика рука, видно кожний палець зокрема. І враз та рука здригнулася, можливо, ще жива, або ж якийсь падаючий камінець її зачепив. Зойкнувши, Павлинка саме в момент нового різкого гуркоту від обвалу верхніх мурів вежі кидається вперед. Коваль і Макс хапають її, стримують, і раптом ослаблу Павлинку наскрізь пронизує само собою жахливе й грішне щастя — думка про те, що та рука, покрита уже новою лавиною битого каміння й цегли,— не рука дитини, що той чорний рукав — не Мар’янеків рукав.
Мар’янек помітив Агнешку відразу ж. Схопився, мовби хотів бігти їй назустріч.
— Стій на місці!
Межи ними — чорне, широке провалля. Б’є з нього розкуйовджений дим, блювотно-смердючий запах горілчаної закваски, а на самому дні провалля раз у раз шугають угору руді, ревучі спалахи пожежі. Горить самогон, думає Агнешка, треба поспішати. З великими труднощами вона перекидає над проваллям одну із вирваних балок, притримуючись руками, переповзає по ній на другий бік. Бере Мар’янека й ставить його на широке підвіконня, сідає поряд із хлопчиком, щоб хоча б коротку часинку перепочити й подумати, що ж робити далі. Не так уже й страшно, додає сама собі відваги, ще ж не все зруйнувалося, за яку там хвилину мури не зможуть же розвалитися чи згоріти. Агнешка навіть посміхається Мар’янеку: спокійно, малий! І, неначе у відповідь на її сподіванку, раптом обвалюється частина підлога та кладка, по якій вона щойно перебиралася, а тоді і вся стіна аж до каміна разом з дверима. У каміні (цього вона, однак, ніяк не може збагнути, та й дивуватись нема коли) тліє вогонь. Враз увесь навіс каміна відривається, і Агнешка бачить, як разом з ним летить у палаюче провалля важкий блискучий град боєприпасів. О Тотеку, Тотеку!.. Проте Агнешка, хоча й промовила в думці ім’я хлопця, все ж отак із жалем зітхаючи, втомлена розпачем, розпачем, що вже не дає відчувати й страху, картає тільки себе саму. Тепер усе вирішують секунди. Що ж його робити тут, у цій пастці? Ні, здається, вихід ще є. Єдиний. У прямокутнику вікна стирчить назовні важка, кимось давно залишена балка. Якби її пересунути за парапет вікна, опустити навскоси донизу, вона, можливо, дістала б землі. А якщо ні? Та навряд чи можна зрушити з місця таку важку деревину. Треба інакше. Якби Мар’янек зумів проявити свою відвагу... Зігнувшись чи не навпіл, Агнешка стає в отворі вікна. Внизу, на пожарищі, зловісно поблискує жовта луска гранат, котрі чомусь ще не вибухли. Швидше! Мар’янеку, тримайся за мою шию, міцно, не бійся, так! Агнешка просувається по балці вперед, вже погойдується на парапеті вікна. Якби ж не втратити рівноваги! І несподівано деревина ворухнулася, почала зсуватися назад. Агнешка вагою, усім тілом тисне на балку, дивиться, не можучи зрозуміти, чому вона п’ядь за п’яддю зсувається за вікно, в колишню кімнату, і на мить завмирає. Там, де балка упиралася, немає вже підлоги. Кінець балки похитується над проваллям, і вони обоє вже знову наближаються до підвіконня. Враз почувся якийсь різкий короткий тріск під невеличкою площиною паркета, що ще висів біля каміна та в самому каміні,— і зненацька донизу обривається вся решта паркету. Вогнище під каміном загоготіло десь внизу, й над широкою зяючою відблиском вогню прірвою завихрилася хмара диму, над яким забіліла верхня частина каміна, що без будь-якої підпори звисає, вчепившись у ще не зруйнований виступ муру,— це протистояв загибелі димар. Грізне палахкотіння вогню і все, що в ньому палало, провалилося кудись углиб, небезпека віддалилася, щоб, може, ще раз, грізнішою і жахливішою, вернутися сюди, як тільки полум’я підповзе до тих боєприпасів, що висипалися з каміна. Кімната — це вже не та давня Кімната Тотека, «Гамлета» й запасу сирої моркви, це якийсь неймовірний, відьомський сон, що не хоче скінчитися. І, неначе вві сні, без будь-якого зв’язку з чимось реальним, перед очима постає нова картина: вгорі, над залишками каміна, від основного муру стіни з шумом і якимось шелестом відлуплюються шари темної штукатурки й падають у провалля, відкриваючи частину давнього, прихованого досі барельєфа: розпростерте крило, кігтиста лапа, орлина голова й чіткі обриси роззявленого дзьоба. Мимовільна підсвідома надія, ніби обіцянка порятунку. Над ними обома тріщить, надламуючися, стіна. Перед ними білі смуги щебеню й глини — і зненацька знизу, з-під вікна, голос. Семен! Нарешті!
Цьвохнула тут же, біля неї, петля із шнура, і висковзнула з руки. Агнешка напружено чекає кидка. Чудово, вдалося! Тепер вона, перекинувши шнур через шию, лівою рукою тримаючи хлопця, а правою рукою обнімаючи деревину, знову перекидає ноги за підвіконня. Мов по дошці-гойдалці для дошкільників, короткими порухами стегон пересувається аж на кінець балки й зашморгує на ній петлю шнура. Впізнає той шнур, але думка, як він потрапив до Семена, ледве майнула в голові й згасла. Внизу, під ними, непроглядна хмара пилу. Знову голос Семена, невиразний, наказуючий. Агнешка коротким, швидким поглядом молить Мар’янека триматися міцніше. Зрозумів! його ручки сильніше сплітаються на її шиї. Агнешка намагається глибоко вдихнути в себе повітря і заходиться кашлем. Швидше! Коли ж схопила обома руками за шнур, разом з цим обнімаючи й хлопчика, на мить заплющила очі. Відривається від балки — й найстрашніше уже минуло. Хлопець дуже обтяжує, мліють на шнурові руки, не вистачає сил, щоб навпереміну перебирати ними. Не випускаючи шнура, кілька секунд осувається донизу, пекучий біль пронизує пальці, і раптом — чиїсь міцні руки, зупинка, невимовне полегшення. Хтось забирає з її обіймів Мар’янека. Так це ж Семен! Протирає очі, щоб подивитися на нього. Семен уже стрибає з Мар’янеком донизу. Тут же, перед нею, стоїть Балч. І відразу ж, як тільки вона впізнає його, обоє падають на щебінь, він сильно потягнув її до себе й прикрив своїм тілом. Усередині руїни гримлять нові вибухи. Гуркіт падаючої стіни ще мчить повз них, обсипаючи кам’яними уламками. Нарешті притихло. Балч, ледь не тягнучи Агнешку, вслід за Семеном сповзає крутим схилом в долину, до темної, ледь видної крізь пилюку юрби людей. Це саме звідти виривається їм назустріч несподівано високий пронизливий крик, крик Павлинки.
