Павлинка червоніє ще більше.

— Називайте мене просто Павлинкою,— мовила несміливо, але виразно, сяючи щирими, трохи заклопотаними сірими очима,— Я сестра Зависляка, городника, а не Завислякова. Мого убили ще перед війною, ще перед шлюбом... Я, знаєте, пані,— тяжко зітхнула,— без чоловіка.

— Бідненька! — стискує їй обидві руки Агнешка і сама бентежиться від отого зізнання, і вже сердиться на себе, бо відчуває, що й сама червоніє, уникає щирих очей Павлинки.

Тим часом Льоді, що все непомітно позиркувала на замисленого Балча, надокучило гратися з Флоксом. Відпустила пса до зраділих дітей, а сама, аби чимось зайнятись, ухопила в обійми малюка в шапочці й заходилася дражнити його.

— Мар’янеку, ти бачив гномів?

— Бачив! — наїжачується малюк.

— А я тобі кажу, що їх нема.

— Є! Я бачив! Є! — Мар’янек виривається від Льоди і з плачем підбігає до матері. Агнешка погладжує його по блакитній шапочці. Хтось іззаду кладе руку на її долоню й здіймає з дитячої голівки.

— Ідіть, будь ласка, за мною сюди. Прошу.

Балч веде її на ганок, а звідти до чималої кімнати. З ледь вловимих прикмет Агнешка здогадується про її призначення. Одна тільки шкільна лава під стіною, а на ній кілька музичних інструментів. Замість класної дошки на стіні вже посіріла кухонна дошка, списана чорними кривульками. В кутку залізна грубка з трубою. Всі ці деталі Агнешка пригадає аж завтра, коли обмірковуватиме, що потрібно для обладнання класу. Та коли ввійшла до кімнати, вона насамперед побачила отого чоловіка на верху малярської драбини, кремезного здорованя, супровідника Балча під час зустрічі біля озера. Тепер же, побачивши дівчину, чоловік, знітившись, упускає додолу жмут декоративних паперових віночків, фестонів. Тоді злазить з драбини й незграбно вклоняється Агнешці. Балч знайомить:

— Семен, мій ад’ютант. І разом з тим шофер, листоноша, візник, а при потребі й декоратор. Втілення талантів. А найголовніше — неговіркий. Все-таки оці прикраси, що там, Семене, приховувати, досить бридкі.

Семен безпорадно розводить руками.

— Ми їх трохи підправимо,— втручається Агнешка. — Дещо змінимо? О, може б, так?

І вона завзято береться до паперових прикрас. Підсунутими Семеном ножицями вирівнює невдало вирізані емблеми й літери. Це, певно, мав бути голуб. Товстий, ніби квочка. Квочка квочкою, а головне, що ця оздоба провіщає мир. Отже, ще три літери, так.

— Чудово, пані Агнешко! — хвалить Балч.— Куди там Пікассо. Ви, пані, трохи розважтеся всім цим, а я зараз повернусь.

Його очі зблиснули натхненням. Легенько підштовхує Семена поперед себе, і обоє виходять. Біля Павлинки й Льоди застають тепер ще й садівника. Януарій Зависляк, людина, пригнута до землі й похмура, відводить погляд, зизуючи туди, де тим часом зібрався гурт любителів ловити гав, переважно жінок.

— Маєте собі вчительку! — гукає їм Балч.

— Нарешті вже,— озивається котрась.— Давно пора.

Але Балч не підтримує розмови, обриває її нетерплячим, байдужим жестом. І відразу ж звертається до садівника:

— Слухай, Януарію...

— Ви щось кажете, Льодзьо? — нахиляється Зависляк ДО; Пживлоцької, нібито це вона звернулася до нього.

— Не Льодзьо, віслюче, а я. Семене! Слухайте і ви обидві. І ти, Елько. Негайно перенесіть все потрібне для вчительки сюди ось. Тільки не через клас, а через сіни. За п’ять хвилин щоб все було на місці.

І, даючи такий інструктаж, показує на вікно кімнати, суміжної з класом. Павлинка заніміла від подиву. Нарешті розгублено озивається:

— Але ти ж розпорядився інакше. Для неї вже все приготовлене.

— Всі гості,— квапливо приєднується і Льода,— завжди мешкали...

— Ну й дурні ви обидві! — рішуче перебиває Балч.— Це ж учителька, а не гість. Збагнули? Вона хоче бути при класі, у школі. Починайте!

Януарій, ніби й не чуючи, знову нахиляється до Пживлоцької й питає тим же глухим, безбарвним голосом:

— Що робитимемо, Льодо?

— Та дай мені спокій! — Льода аж тупнула спересердя.— Роби, що кажуть.

— Елько, віднеси-но малу додому, коли так,— якось невпевнено вирішує Павлинка.

А Семен, найстаранніший, вже виносить з сусіднього будинку потрібні для Агнешки речі. В гурті гаволовів, досі спокійному, враз аж зашуміло від гомону.

— То ви вже повимивалися до балу? — гукає до жінок Балч.— Якщо ні, то піду з котроюсь, спину помию.

Старий селянин понуро сплюнув і відвернувся, молодиці захихотіли, але відразу ж і змовкли під грізним поглядом війта. Неохоче й спроквола розходяться, оглядаючись на оті спішні переносини, поки з усієї юрми залишається тільки одна дівуля, висока, гожа, визивно усміхнена. Балч підходить до неї, майже грудьми в груди, однак вона зухвало дивиться йому просто в зіниці і зі сміхом тицяє йому в губи кінцем товстої коси.

— Ти, Пелю, чого це не в крамниці?

— Вже відстояла скільки треба. Сьогодні субота.

— Коваль на тебе поглядає.

— Нехай носить мене в кишені, то й не загубить.

— Не лазь ти за мною, бо жалкуватимеш.

Крутнувшись на закаблуку, Балч іде від неї до класу, де Агнешка разом з Павлинчиними дітьми розвішує по стінах паперові вінки. Флокс, розгарячкований незвичною метушнею, бігає серед барвистих обрізків, зачіпає когось, шукаючи собі охочого побавитися з ним. Веселий гамір приглушує голоси з-за стіни з невеликими дверима посередині. Тільки малий Мар’янек, зайнятий власними клопітними думками, не бере участі в загальних веселощах. Нарешті вибрав зручний момент, смикає Агнешку за рукав.

— Пані,— дивиться благально,— ви теж не вірите в гномів? Чи вірите?

Томек, старший брат, відразу ж, вихваляючися перед Балчем, втрутився до розмови:

— Нема ніяких гномів. І Діда-Мороза нема, і лелек з дітьми. Правда ж, дядьку війт?

— Який я вам дядько,— буркає Балч.— Щось забагато у вас дядьків.

Та Мар’янек не відступає:

— Скажіть же їм, пані!

— Не скажу напевне,— вагається Агнешка,— бо я вже велика, а дорослі багато що забувають. Здається, що коли я була, як і ти, теж одного разу бачила.

— А який він завбільшки? — малюк запитує цілком серйозно.

Агнешка нахиляється й затримує руку на певній відстані від підлоги:

— Здається, отакий!

— Е, ні,— заперечує Мар’янек.— Вони менші. Ось такі.— І обережно, щоб не збити міри, тягне Агнещину руку нижче до підлоги.

— Е-е,— сумнівається Томек,— це ви тільки так...

— Ні, Томеку,— поважно говорить Агнешка,— Мар’янек не вигадує. Та тільки коли він підросте, то теж, мабуть, забуде, як і я.

— Не забуду! — спалахує Мар’янек.

Балч, стоячи біля дверей, дослухається до розмови й мовчить. Тоді підходить до Агнешки, відсторонює від неї дітей.

— Я слухаю вас, слухаю,— озивається він змовницькії тихо,— і не можу збагнути.

— Що саме?

— Дивують мене ваші погляди.

— Наївні?

— Не те. Якісь вони передчасні. Єретичні.

— Що ж... Думаю, як думаю. І так, як мене вчили. У нас була добра школа.

— Але ж директора вижили-таки!

— Пішов на пенсію. А ви звідки знаєте? — здивувалася враз Агнешка.

— От бачите, вгадав,— гіркувато всміхається Балч.— Це не так важко.

— Ви любите вгадувати.

— Мушу. Бо ви не любите відвертих питань.

— Там, над озером, ви не сприяли відвертості.

— Але ж відразу перерахував усі свої титули й функції.

— І це, власне, змушувало мене бути...

— ...обережною?

— Точніше — маломовною.

— Хто ж тут кого випробовує?

— Формально, ви мене. Певного часу висловите про мене свою думку.

— А насправді?

— А насправді, то люди взаємно випробовують одне одного.

— Горда ти... ви.

— Залишимось при традиційній формі.

— Я бажав би більшої довіри. Розумієш... розумієте, тут в усьому я для вас і керівник, і начальник.

— Отож вже не я, а ви починаєте обдумувати скаргу.

Стукіт за стіною вщух. Відчиняються двері з суміжної кімнати, і на порозі з’являється Павлинка. На простягнутих долонях, прикритих лляним рушником, вона тримає буханець хліба. Обік неї тиснеться Семен з блюдечком солі. З-за Павлинки, поблискуючи темними, як у білочки, цікавими очима, виглядає Елька. Павлинка рухом голови запрошує Агнешку підійти. Але ту випереджає Балч, підносить до рота пучку солі, кривиться, спльовує: