— «Вольвокс після поділу клітин,— долітає до Агнешки гучний голос однієї з Павлинчиних доньок,— відділяється від матерньої колонії й починає жити самостійно».

Рибалки витягли вершу й вибирають з неї сріблястих пліток. Вибирають і вкидають їх у цебрик. Риби малувато, ловили ж поспіхом, недбало. Балч все ще стоїть, як і стояв, непорушно, дивлячися кудись далеко на хробрицький берег чи на молочно-блакитне, заткане прозорою млою небо. Стоїть, не помічаючи ні рибалок, котрі бігають тут же, біля нього, ні взагалі нікого й нічого, стоїть так уже... скільки ж це вже — чверть чи, може, й півгодини? І як довго тягнеться цей, не такий уже й важливий, беззмістовний урок? І як Балч заважає їй отією своєю нестерпною й непорушною присутністю, своїм вистоюванням просто відчиненого вікна! Нехай би краще вже викрикував отут, як це було вранці, нехай би краще докоряв Семенові або гатив у цей гонг! Та ось він нарешті ворухнувся. Нахиляється. Виймає з цебрика рибину, тримає, навіть не дивлячись на неї, ту пліточку, пальцями звислої донизу руки, похитує, наче маятником, і так само, без тями й думки, як і грався нею, лінивим помахом кидає її в озеро. І знову нахиляється, знову бере рибину, й через певний час ще раз кидає поперед себе, у воду. І ще. Аж поки рибалки не прийняли той цебрик від нього. І тоді він немовби отямився: звертається до них, подає всім якісь знаки чи накази, напевне, щоб швидше прилучалися до святкового походу, який уже лаштує Семен. Сам згортає чоботом недбало кинуту на прибережне баговиння рибальську сіть... «Вольвокс буває також...» І ось нарешті рушили берегом озера, попереду кілька жінок та діти, за ними Семен із так-сяк вистроєними тутешніми ветеранами. Балч із трьома приїжджими замикає колону... «Вольвоксові колонії...»

Скрипнули двері, й до класу навшпиньки прослизнуло двоє: Тотек і Уля. Де вони взялися, що вона не помітила їх, хоча й увесь час дивилася у вікно? Та й взагалі, досить-таки пізно похопившись, стверджує Агнешка, марно вони пробираються з отакою обережністю, в класі ж давно вже стоїть гамір. І Агнешка нетерплячим рухом зупиняє читання, вже й так приглушене густою піною учнівського шепоту, плеще в долоні.

— Діти! На сьогодні досить! Уроки закінчені!

Усі заметушилися, тільки Уля й Тотек не знають, як себе вести, обоє стоять винувато. Можливо, вони налякалися думки, що вчителька сьогодні саме через них закінчила урок так рано. В класі вже тільки вони троє. Агнешка усміхається Улі, не бачила ж її кілька останніх днів.

— Була, напевне, у бабусі?

— Так. У Бялосолі.

— Не збирається додому?

Вона ще хвора. Говорити і то не хоче. Тільки увесь час отак: фу-фу. Наче щось гасить.

— Пекла боїться,— втручається Тотек не без гіркоти.

— Може,— невпевнено стверджує Уля.— Або... Тітка чули, як вона говорила в гарячці, що якісь її гроші згоріли, нібито вона забула про них, і їх з поділка здмухнуло в піч.

— Які гроші? Коли?

Щічки Улі запашіли рум’янцем, і вона опускає очі.

— Тоді, як вона тікала. Але тітка не вірять. І тепер вони обоє страшенно сваряться, день при дні. Я вже й сама не знаю, як воно буде. Може, десь піду на службу...

— Чому це? — накидається на неї Агнешка.— Що ти спільного маєш з усім тим?

— Розкажи про Кондерів,— тихо підказує Тотек.

— Я ж пам’ятаю.— І до Агнешки: — Молоді Кондери розпитували дуже тепло про вас,— виголошує вона узвичаєні формули сільської ввічливості належним урочистим тоном,— і передавали вам вітання.— І після цього уже звично: — Вони знають одне таке місце — доглядати до смерті старих людей. Але без грошей тут, певне, не обійтися... Отож я й не знаю, що робити.

Агнешка починає сердитися.

— Та нехай вони дадуть тобі спокій, бабуся й та тітка! Сиділи б собі обидві тихо та мирно! Бобочка, якби не така стара і не така темна, та ще й хвора...

Агнешка раптом осіклася, помітивши, як страшно збентежився Тотек, і зрозумівши, нарешті, що її звинувачувальні погрози одночасно б’ють сильніше як інших Ще й Пживлоцьку. На серці стає прикро, й учителька поспішно змінює тему розмови:

— Що сталося, Тотеку? Я вже думала, ти не прийдеш.

Нова, відмінна від першої тінь захмарила його очі.

— А ви хіба не знаєте? Як я вже йшов до школи, то мене покликали ті... у війта.

— Дізнався про щось нове?

— Так. Я, власне, хотів вас попросити... Мені сьогодні треба з ними поїхати.

— Розумію. Надовго?

— Надовго не хочу. Зараз же повернуся. Уля знає, Мамі краще, вона вже не в лікарні, а... в знайомих. У того майора.

Не дивляться одне на одного, обом наче сором. Це просто щастя, пробігає думка в голові Агнешки. Бобочка теж має щастя. Про те, що Льоді полегшало, в селі знали вже й раніше, бо Балч їздив довідуватися про стан її здоров’я щотижня й, хоча був потайним та ще більш, як до того, замкнутим у собі, все ж мусив, зважаючи на Тотека, дещо найважливіше розповідати Павлинці. Виходить, Льоді стало в пригоді відновлення давнього знайомства. Знайшла опікунів чи опікуна, й затерли ту справу, і тихо, й ніхто ні про що й ні про кого тут не розпитував. Значить, Балч також має щастя і цього разу. Отож маю щастя і я, відкриває вона в собі найглибше заховану радість. Бо ж той, не доведений до кінця злочин на всіх упав чорною плямою. Так хаотично й якось винувато думає Агнешка, ні на хвилю не перериваючи розмови, щоб не дати можливості пізнати по собі, з яким нетерпінням чекає вона оцих скупих новин від Тотека.

— Але ж ти так довго не сидів у війта,— випитує,— бо ж і війт, і гості вже давно пішли з дому.

— Так...— хоча й заклопотано, усміхається Тотек.— Айстра десь зникла, от ми й шукали її з Улею. І знаєте що? Айстру знайшов Флокс. У Кімнаті. Вона там, прошу пані, ощенилася, має троє цуценяток. Розкажи ти, Улю, які вони гарненькі!

— Скільки я вже разів говорила вам,— перебивав Агнешка суворо,— щоб ви не лазили по руїнах.

— Бачиш, Тотеку, бачиш,— докірливо підтверджує чимось засмучена Уля.

— Айстра мусить залишитися там!— упирається Тотек.— Ніхто більше не повинен знати, бо як знайдуть, то потоплять усіх цуценят. Потоплять! Як завжди!

— Тотеку,— смикає його за рукав Уля,— признайся ж. Ти ж обіцяв, Тотеку!

— Цить! Я сам!

Агнешку вражає загадкова відмінність прихованого значення їхньої, так різко обірваної суперечки, значення, що так ясно відбилося у виразі їх очей. Помітила й те, що Уля байдуже чи нетерпляче слухає про Айстру та цуценят, що її турбує щось інше, важливіше.

— Ну-ну, Тотеку! — Агнешка злегка тягне його за чубчика, щоб той глянув їй у очі.

— Уля, зайве...— заїкається.— Я повернуся з міста, тоді й розкажу.

— Кажи зараз, Тотеку.— Агнешка стишує надто суворий тон.— Що, ти мене боїшся?

— Ні, я вас не боюся. Та я ще на свят-вечір нагадував про це...— замовк, набирає в легені повітря.— Я, прошу пробачити, знаю, що ви сердитиметеся...

— Ну говори ж уже, Тотеку! — підганяє й Уля, ніби стурбована й налякана.

Тотек вивільнює свою голову з-під Агнещиної руки, відхиляє її вбік різким, гнівним рухом.

— Якщо вони це можуть мати,— викрикує він згрубілим голосом,— то можу і я!

Та саме в цю хвилину надворі, навпроти відчиненого вікна, з’являється Павлинка з малою Гельцею на руках, закутаною в фланелеву ковдру.

— Тотеку, я тобі на дорогу випрасувала сорочку. За це відвезеш мамі від мене слоїк повидла, добре? — І вже до Агнешки: — Паннусю, золотко, ідіть разом зі мною, бо самій якось ніяково.

— Ох Павлинко,— власний голос Агнешки звучить так щиро, що аж її саму дивує й вражає в ньому тільки їй одній відчутна нещирість,— чи тобі справді це потрібно?

— Дуже! — уста Павлинки стулюються, ніби до поцілунку, якось по-дитячому, аж ніби самі без слів просять.— Треба показатися, бо як же інакше: буде знову сердитися й сердитися...

— А ви? — повертається вона до Улі й Тотека, не дійшовши ще остаточного рішення.

— Не піду, не хочу,— насупився Тотек. По ньому важко здогадатися, збентежив його чи не збентежив прихід Павлинки, котра перебила йому розповідь про якісь таємниці, які він уже готовий був відкрити.