Ще голосніший регіт.

— Чого це тут так весело, Януарію?

Двері, досі трохи відхилені, нараз широко розчинилися. На тьмавому тлі внутрішніх приміщень замку, нібито мимохіть помахуючи нерозлучним звоєм шнура, стоїть Балч і дивиться на Зависляка. Тільки на нього і так, ніби взагалі не помічає нікого більше. Балчеве неголосне й нібито мимохіть кинуте запитання перетворює розгнузданий гамір у боязку, покірливу тишу. Здається, ніхто, крім Зависляка, не знав, що війт так близько. Балч не чекає на відповідь, навіть запобігає їй нетерплячим жестом. Як тільки він заговорив (усе ще лише до Зависляка), голос його знову забринів отим стомленим, легковажно-байдужим тоном:

— Кепсько, товаришу Зависляк. Ти страшенно занедбав працю. Бруд, іржа, купа брухту... Дотягнемо до нашого свята — і досить гратися. Треба буде все це,— Махнув рукою позад себе в глиб підвалу, й раптом, блискавичним позирком сягнувши майже до місця, де стояла Агнешка, нібито завагався, стримав готові було вирватися слова й невпевнено докінчив: — ...продати.

Мовчанка. Януарій глухо зітхнув, здавлюючи в собі невисловлене заперечення. Троє рибалок недовірливо витріщують очі. Пащучка розкриває рота, збирається щось сказати, але слово в’язне в писклявому хрипі. Не може.

— Ні, товаришу Балч.

Агнешка, мовби й не знає, що саме вона промовила ці три короткі слова. Тільки чує цей чийсь спокійний, виразний голос, власний голос. Не знає, не розуміє, не має часу подумати про себе, про своє різке перевтілення, яке сталося з нею, коли несподівано побачила цього чоловіка на порозі. Вмить зникає острах, зникає непевність. Хоча ні, острах наче погустішав, огортає її крижаним холодом, жене з обличчя останню кров, але воднораз цей же острах настирливо штовхає її на сутичку. Отже, блискавкою вривається в її панічну відвагу безмовна думка, тільки твоя присутність дає мені силу, силу виступити проти тебе. Здивовані очі присутніх позиркують вже тільки на неї. Тільки Балч, мов не розчув чи не помітив, хто йому заперечує, міряє юрбу неуважним поглядом, обминаючи Агнешку.

— Хтось щось хотів сказати, чи це мені здалося?

Ті, що стоять найближче, зіщулюються, хнюплять голови. Зависляк підносить руку, щоб показати на неї. Не встиг.

— Я!

Попростувала наперед, розсуває людей, зупиняється навпроти Балча.

— А, ви теж тут? — чемно дивується він.— Проводите недільну бесіду?

— Ні, товаришу Балч.

— Дуже вже ви стисло висловлюєтеся. Ні... Я... Ні...— це звучить гордо! Що ж далі?

— Чув же,— Агнешка стишує голос мало не до шепоту,— з чим прийшли сюди люди?

— Всі? — і легкий, поблажливо-глумливий усміх.

— Я не думаю про твоїх службовців.

Балч зморщився, очі холоднішають.

— Прошу більш офіційно!

— Гаразд, товаришу Балч. Ви вже чули, чого хочуть люди? Досить цього всього.

І рукою показує на відчинені за Балчем двері.

— Але ж і ви чули,— ніби розтлумачуючи, говорить Балч лагідно.— Я ж казав: продамо.

Балч підходить до неї, бере за руку нижче ліктя, якось приязно, по-змовнидькому.

— Ні! — повторює Агнешка.

— Чому ж це, якщо ваша ласка? — він ще міцніше стискає Агнещину руку.

— Цього не можна продати, товаришу Балч,— відповідає вона тихо і твердо,— а тільки знищити!

Увесь час тиснучи руку Агнешки, Балч промовляє з різким, нетерплячим докором:

— Не втручайтеся, не вчіть мене. Стільки разів уже казав це, і що ж? Нічого. Я зроблю так, як сам захочу. Хто мені заборонить?

— Побачите хто!

Балч підходить до неї впритул, обличчя в обличчя.

— Ти погрожуєш мені?

— Це залежить тільки від вас.

— Чорти тебе принесли. Завжди все псуєш.

— Я прошу востаннє.

— Я вже просив. І що ж? Говори, говори.

— Ти не просиш. Ти примушуєш.

— Називай це, як хочеш. Відповідай!

— Ні! Ніколи! Я скаржитимусь.— Біль в руці від його потиску стає нестерпним,— Пусти!

— Пиши. Але відразу ж спаковуй манатки.

Відвертається від неї, однак, стоячи поряд, ще міцніше стискає Агнещину руку, яка вже дерев’яніє, а біль переходить у нечутливе, млосне тепло. Вона зціплює зуби, щоб витримати, не крикнути. А навколо — облога людських очей. В наростаючому шумі у вухах чує, ніби здаля, слова Балча:

— ...до сівби ще далеко, я подбаю про зерно для вас. На медогляд всі, хто схоче, записуйтесь у вчительки. Тепер ти, Зависляку...

Зненацька Балч замовкає, бо разом з усіма чує від Дороги все ближчий гуркіт автомашини.

— Я звільняю тебе, Зависляку, з твоєї,— голос його зазвучав іронічно,— посади. Ти не підходиш. Замкни Двері, ключ віддай мені. Клубом займуся сам. Треба подумати, як відзначити роковини. Прибудуть гості, ми не можемо осоромитися. Купу ж брухту не продамо. Котел або відремонтуємо, або купимо новий. Це думка і вчительки.

Гуркіт затих. Десь недалеко грюкнули дверцята і знову загуркотів мотор.

— Неправда! — кричить Агнешка.

Хтось біжить, шарудячи чобітьми по дрібних камінцях, а ще хтось, другий, за ним. Балч випускає руку Агнешки, З-за щербатого муру, приязно вітаючи присутніх внизу, з’являється чоловік, якого Агнешка відразу впізнає. Кремезна постать, русявий чубчик над лобом.

Зависляк, згорбившись і приховуючи раптовий переляк в очах, задкує від порога, намагається сховатися за спинами тих, що збилися в найгустіший гурт. Балч зупиняє його заспокійливим порухом брів.

— А це що, Псякреньтка,— гість роздивляється по людях,— Збори просто неба?

Простягає Агнешці руку, та подає йому ліву руку й підтверджує:

— Атож, збори.

— Контузія? — стурбовано висловив він здогад, показуючи на її руку.

— Ні, так собі. Минеться.

Зюлковський огледівся, відшукав очима Тотека, який був тут же, коло муру, швидко махнув рукою, щось підморгнув, чи то заспокоюючи, чи, може, жартівливо виказуючи своє розчарування.

— Ви здивовані,— звернувся гість до Агнешки,— що я знову тут? Що ж, коли не гора до Магомета... Ні, не те. Просто випала нагода, от і скористався. Певно, ви ще більше здивуєтеся в школі. Ні, зачекайте. Можете докінчувати вашу розмову, поки там лікар розкладе свої інструменти.

І до Балча:

— А я до вас, товаришу Балч. Якщо дозволите, хотів би з вами побалакати. Але, може, не тут.

— Звичайно. Прошу до мене.

Балч швидким поглядом зміряв Зависляка, що скулився під муром, і, чемно припрошуючи приїжджого, пропускає його перед себе. Обоє йдуть до дороги. З-під муру вибігає Тотек і зникає, зсуваючи за собою лавини щебеню.

І тільки тепер юрба полегшено зітхнула, почулося неголосне:

— Збараніло зіллячко.

— Якби він сказав відчинити й заліз туди...

— Не додумався, дурний. Збори йому привиділися.

— А ви, пані, гарно граєте,— криво усміхаючись, однак якось не без похвали сказав Пащук.

Отакі вони, дивується Агнешка, ці люди. Можуть гризтися в своєму замкнутому кубельці, та при першій же загрозі ззовні перетворюються в мур непроникної, мовчазної змови. Ні, вона не здобула б їхньої прихильності, якби навіть викрила їхню кривду, якби навіть захищала їх.

— Неправда,— відказує Агнешка Пащукові.— Я не граю. Це ж були збори. Ваші збори.

— Де там! — відмахнувся Пащук.— Що ми можемо вдіяти? Чиясь інша голова відає цим, не наша.

— Бо ви самі так хочете. Все можна змінити.

І відразу в Агнещині слова вплітається повний запеклого, бурхливо-схвильованого розпачу вигук старшого Оконя:

— Треба змінити війта! Війт нам потрібний, а не економ!

Присутні захвилювалися; здається, в них пробудилася довго стримувана відвага.

— Міхале, чи ти, бува, не хворий! — застерігає брата Юзек Оконь.

— Він правильно сказав!

— Хай буде коваль!

— Семен Поліщук!

— Семен! Семен!

Макс, вклавши пальці в рот, оглушливо свище, а потім по-блазенському кривить обличчя:

— Я голосую за Зависляка!

Його перебивають інші, такі ж гучні вигуки й свист:

— Гуральник — злодій!

— Партач!

— Що це ти так дивишся, Зависляче,— наступає на Януарія Міхал Оконь,— Лети до хазяїна, скаржся...