Ох, і голос в цього Тотека! Ну й запищав же півнячим голоском! Ну й признання! Агнешка мало не розсміялася, та вчасно втрималася.
— Що ти там говориш? Щось я не дочула.
Якусь мить не чує його кроків, очікує. Не оглядається, й так неначе бачить його засоромлене, нещасне обличчя.
— На цвинтар — це сюди,— чує нарешті невиразні, непевні слова.
— Ти ж хотів сам.
— Нічого. Я тільки вам покажу.
Він веде її вузенькою стежечкою через лісовий пагорб і в долину, схилом. Дерева вже рідшають, а де-не-де, в просвітах, з’являється перед очима розлога, біла, зовсім пустельна просторінь. Це закрут озера, тепер укритого льодом і снігом. А ближче, зовсім близько, видніється невеличка галява, напівобнята краями лісу, мовби заметами, поцяткована малими горбочками, через це більш схожа на вирубку, аніж на цвинтар. Хоча ні. Бо он з-під заметів видно невеликі хрести й стріли надмогильних обелісків, уквітчані зірочками. Низька огорожа з каменю чи дерну — під снігом важко й розпізнати — відділяє цей сумний, загублений на відлюдді цвинтар од лісу й води. Прикрашає його кілька сосен — і нічого більше.
Кілька сосен... Тотек зненацька зупиняється й напівзігнутою рукою, ніби й сам ще непевний, показує найпоказнішу могилу з найбільшим хрестом. До неї веде, як видно по снігу, свіжопрометена алейка, на білизні якої голубуватою стрічкою тягнуться чиїсь сліди. Могила темніша від інших: хтось — обоє, хоча кожний з одмінним почуттям, одразу ж догадуються хто — старанно згорнув з неї сніг й зверху обіклав сосновим гіллям, пройшовши іще кілька кроків, Агнешка помічає, що й на інші хрести та зірки покладено по гілочці зелені. Аж от стовбур сосни, що росте над могилою капітана Пживлоцького, нараз мовби ворухнувся й роздвоївся. Не здалося. Балч, схилившись, ще щось поправляє. Ось уже й випростався, руки його безсило обвисли, голі долоні аж горять, в усій постаті якась безпорадність, безборонність, і Агнешці стає прикро від того, що підгледіла його задуму.
— Я далі не піду,— чує за собою Тотеків шепіт.
— Як хочеш,— відповідає вона так само тихо.
— Флокс нехай лишиться зі мною, добре?
— Як хочеш,— повторює машинально, озирнулась на Тотека на мить, уникаючи його погляду. Букет з срібними кульками, що його тримав Тотек, на якусь мить збудив миттєвий жаль, але вона вже владно підштовхнула Флокса до хлопця,— і в прощальному погляді пса бачить той самий докір, що й раніше у Тотека.
І нарешті, по стількох тижнях вона сам на сам зі своєю затаєною і незборимою мукою. Навколо ані душі. Вони самі. І він ще не знає про її присутність, і це важливо. Після вечора освідчень, коли вони розійшлися, посварившись, вона, звісно, зустрічала його. Завжди в гурті інших. Майже щодня. Інколи віч-на-віч, коли не вдавалось уникнути спільного вирішення поточних службових чи шкільних справ. Та вперте пригнічування, власних почуттів створювало такий стан, що, навіть стоячи перед Балчем, вона майже не бачила його. Успіх такого «небачення» щоразу радував її. Це сповнювало гордістю. Не помітила чи й помітила, але запізно, що та гордість, як нещирий друг чи прихований ворог, день у день розбиває природність і щирість її байдужості. Бо ж не були їй байдужі ті зустрічі, якщо вони раз у раз приносили їй дедалі зростаюче відчуття тріумфу, що вона може бути аж так ділова й холодна. Але бачила його здалеку чи відчувала його присутність десь поблизу — й теж раділа, сповнена тією підступною гордістю, що це буцімто мало обходить її. Перші сигнали загрозливої для неї небезпеки вона свідомо вловила аж тоді, коли оте його безупинне кружляння навколо неї почало слабнути. Замість сподіваного полегшення, спершу була таки сильна цікавість — якщо зважати на нею ж витворений внутрішній стан,— а згодом — біль образи, нестерпної образи, що все наростала. Тепер вона мала більше (і законніше) право на гордість: їй, Агнешці, вистачило-таки сили й гордості опанувати своє роздратування, ні перед ким, навіть перед собою не виказати хвилювання, анічогісінько не змінити в усталених межах поведінки.
Після Павлинчиних хрестин Льода Пживлоцька посварилася з Януарієм. Може, жінка образилася на його слова, про які їй, без сумніву, переповіли, а може, були й інші, не відомі Агнешці причини. І Зенон Балч почав, як і раніше, навідуватися до Пживлоцької. Цього Агнешка, звичайно, не могла не помітити й усе ж попрохала в Павлинки позичити їй кольоровий лляний килимок. Злощасні двері були знову завішані. Проте невдовзі навіть і це не відгородило Агнешку від бурхливої сцени між Льодою та Балчем, після якої відвідини припинилися. Гордість і гідність Агнешки знову мали певний перепочинок. Образа, яка віднедавна поселилася в ній і яку вона, вивільнившись з-під впливу найгостріших збудників, уже частково приборкала, допомагала їй досить легко зносити мимовільні, інколи випадкові, а часом і неминучі зустрічі з місцевим володарем.
Всі учасники останніх подій, здавалося, нарешті вільно зітхнули. Тотек повеселів і з видимою охотою горнувся, разом з Елькою, до наднормових уроків, де подавався матеріал, що мав підготовляти до вступу в ліцей. Повеселіла й Павлинка, бо ж її понурий сердитий брат зашився десь у підзамчі, майже не буває вдома. Льода, може, і вдячна за опіку над Тотеком і найбільше за Агнещину поступку в найважливішій для неї справі, інколи на часинку забігала до Агнешки, вже простіша й природніша, майже стерпна. Навіть завішаних дверей не побажала помітити й прокоментувати. Часом, повертаючись зі школи, Агнешка знаходила під дверима збляклі від часу візитні картки, списані наче друкованими, похилими літерами; в тих картках Льода або запрошувала до себе в гості, або ж одбувалася якимось легким жартом, так, аби урозмаїтити життя. Пізня осінь, ранні сільські вечори й самотність сприяють жіночій прихильності. Якби не те, що вони ані разу не згадали про Балча — що обом їм повинно було видатися чимось Досить значущим,— то вони могли б визнати свої стосунки за врегульовані, ба навіть гармонійні. Семен, якщо не їхав кудись за наказом війта, займався різними громадськими та шкільними справами, а решту часу пересиджував у Павлинки, вистругуючи Мар’янекові пташок з дерева та бренькаючи малій Гельді на гітарі. Агнешці ще здалося, ніби його терплячість поволі, але з усе наростаючою силою дратує й відштовхує давніх приятелів. Вони визнавали за краще бути з Януарієм у його парубоцькому гурті. І нарешті Балч. Він поспокійнішав, тримався віддалік. А коли і йшов кудись, то здебільшого до кузні. Якщо ті відвідини й заважали кому, то тільки Жерарові, бо до кузні стала вчащати й Пеля, але та, наслухавшись Бобоччиної ворожби та порад, нарешті ласкаво згодившись прийняти ковалеві залицяння, вела себе розсудливо й стримано, як і личить поважній нареченій. Тепер її більше обходило те, як одвадити його від Клубу й відвернути від пиятики. Відтоді, як вона взяла в голову вийти заміж, дівка занедбала навіть батька й, коли ввечері приводила Жерара до своєї хати, то раділа, що старий Пащук в цей час на підзамчі. Та й у Януарія в Клубі зменшилося приятелів. Балч через тільки йому відомі обставини пішов, щоправда, на компроміс і лише частково відмінив свій, не забутий Агнешкою наказ, однак здійснював суворіший нагляд за продукцією Зависляка. Через певні проміжки часу, пізнім вечором чи вдосвіта, від Клубу від’їжджала кудись вантажна автомашина з товаром. Саме так говорили про це у селі: товар. У кабіну сідав Балч, а подеколи Семен. Товар товаром, заспокоює себе Агнешка, однак у Клубі часті колись п’янки ослабли й притихли. Сталося іще значніше: друзі-рибалки, яких досить різким тоном підганяв війт, в одних місцях почали прорубувати ополонки, а в інших ламати лід, взялися закидати неводи, захопилися марудним ділом передсвяткового вилову риби, денного й нічного. Плоди цієї праці теж називали «товар», отож, коли на світанку Семен промчав з гуркотом на своїй машині вулицею, Агнешка, перш ніж знову заснути, подумала про мету отієї мандрівки, уже нічого не маючи на підозрі.
Заспокоїлося, притихло село. Вечорами, аж доки ще не похолоднішало, до школи сходилося трохи молодиць та дівчат. Вони лагодили волоки й неводи, часом шили чи гаптували, інколи перебирали принесене з собою пшоно, гречані крупи й горох, слухали радіо. Свої приймачі використовувати все ще шкодували. Агнешка деколи була з ними, а деколи й ні. Ключ від класу залишала під рогожкою, покладалася на Семена, знаючи, що він за всім допильнує. Пліткували? Ну, звичайно ж, але з Агнешки тепер було їм мало втіхи. І що не кажи, а з дітьми теж налагодилося, пішло на краще, й вони це визнали. Не пожалкувала Коздроньова, подавши колись добрий приклад іншим. Агнешка й собі, звісно, в межах власних принципів, суворо дотримує умов цього наступально-оборонного союзу. Картаті штани, хоча взимку вони стали б у великій пригоді, давно вже спочивають на дні валізи. Спокій, перемир’я. Цю відшумілу вже пізню осінь Агнешка може, здається, назвати нормальним періодом навчання.
