— Ви не любите людей? І розмов?

— Ні, не те. Люблю. Просто,— і він, роздумуючи, якось закопилив верхню губу, мовби хотів обнюхати свої пухнасті вуса,— у мене власна теорія співжиття. Я розповім про неї. Ви ще ж молоденька, отож можете дещо й використати.

— Дуже цікаво.

— Свою теорію, свій спосіб я назвав знеосібленням. Окрім родини, я вже давно уникаю в стосунках з людьми всього, що в них є особистого, власного. Навіть, виходячи з класу, намагаюся забути імена учнів. Думаю про них хіба що так: люди, яких я чогось навчив. Для мене праця — це праця, користь — це користь, вулик — це вулик. Так само й зло чи шкідництво. Це сума явищ, що підлягають усуненню без імен, без анекдотів, щоб їх переповідати.

— Це — результат вашого досвіду? Розчарування? Чи бажання спокою?

— Можливо, й це. В усякому випадку, я тепер розумію, що громадські діячі, політики можуть на загальні поняття накладати почуття й дії цілком конкретні.

— Ви гадаєте, що можна конкретно любити людство?

— Можна. Суспільство, націю, клас, дітей, молодь, село й таке інше.

— Проте ви ж заступилися за Юра.

— Бо він потрібен тут. А що ж до тієї Кондерівни, то не вірте, це неправда. Всі вони, всі жінки,— поспішно поправився він,— якщо люблять мене, то тільки за те, що ділюся з ними всім, що знаю і вмію. А потім хай собі плинуть, я й не оглянуся за ними.

— Цікаве все це, але холодне. Й сама не знаю, чи хотіла б так.

— Само собою зрозуміло, звичайно. Кожний собі. Кажучи відверто, то і я, можливо, не впорався б з своєю теорією, коли б не Людвиня. Ми доповнюємо одне одного, і її, треба визнати, теж люблять, навіть іще більше. І якось воно й живеться нам отак, самовистачально.

— Ви маєте на увазі цей дім чи все село?

— Мені чи Людвині — на одне виходить. Ми вже з Хробрицями зжилися. І не шукаємо нового.

— Не кажіть так. Я дуже хотіла б запросити вас до себе.

— Не гнівайтеся, будь ласка, але не тепер. Хіба пізніше. Може, молодші налагодять те, що попсували старші, й тоді вже. Ви теж молоді, вам легше.

— Аякже! Я, власне, не можу дати собі ради. Тільки прошу вас трактувати мене безіменно, знеосіблено. Маю чимало клопоту.

— Можна було сподіватися. Любі Хробрички!

— Отож-бо. Чому це у вас так, по-людському, а там...

— Поляризація. Люди стихійно збираються в середовищах, найбільш вигідних для них — добрих чи злих.

— Але ж люди в Хробричках не злі!

— Можливо. Люди ніде не бувають тільки добрі або тільки злі. Одначе навіть не злі піддаються злу, заражаються, звикають. І це найгірше. Пасивність, байдужість, пристосовництво. На щастя, люди піддаються вихованню, змінюються, про що ви, звичайно, знаєте.

— Ох, знаю це, знаю, але ж яка я зараз безпорадна.

— Ви вже давно в Хробричках?

— Майже тиждень.

— Пані дорогенька!..— Збильчевський тільки вусами ворухнув, гамуючи сміх,— Але про це потім, після чаю... Людвиню! — гукнув він у двері кухні.— Після чаю поведу вас, пані, по нашій малій шкільній державці й про все порозмовляємо.

Із кухні вийшли разом Збильчевська й Ганя, повністю виправдовуючи свою довгу відсутність вагою принесених підносів. Сито їдять тут, одним зголоднілим позирком оцінила підвечірок Агнешка, бо ж вишикувалося на столі все: і молочне, і овочеве, мед і фрукти, чай і свіжа сметана — на вибір. Та ще й домашнє вино з порічок.

— А ви знаєте,— ще раз втрутилася Збильчевська, ледве-ледве вмостившись за столом,— у Хробричках знову побилися. Ви, пані, не знаєте,— господиня махнула рукою в бік Агнешки,— вам-бо Юр не розкаже. Хто побився? Зависляк з Балчем. А за що? Увага — сенсація! Балч наказав Завислякові замкнута гуральню аж до особливого розпорядження. А Зависляк відмовився. Хто б подумав? Зависляк, такий покірний! Але ж Балч, Балч! Щоб він раптом став таким вихованим, аж не віриться.

— Що це його налякало? — замислився Збильчевський.

— Відомо що — вчорашні гостини у нашого війта. Хіба ні, Ганю? — ще раз упевнилась господиня.— Був у вас Балч?

— Був,— зізнається дівчина.— З тим своїм поплічником. Я тільки не знаю, про що вони говорили. І Ромко не знає, бо у нас саме проходили збори.

— Ніхто їх не зачепив?

— Не зачепив і не зачепить,— переборюючи власну сором’язливість, проговорила Ганя впевнено.— Цю справу ми розглядали на зборах нашої організації.

— І сам Кандера винен,— зазначив Збильчевський.— Радив же я йому, не висувай носа, не пхайся. Що ж, не послухали.

— Винний, не винний,— накинулася Ганя,— але Ромко просуне скаргу вище, організаційно, по нашій лінії.

Ти дивись, ця мала не така вже й соромлива, як відрекомендував її Юр. Видно, соромилася, що була з хлопцем наодинці, або ж тих своїх веснянок. Чому вона ставилася до неї так недоброзичливо, роздратовано, зненацька подумалось Агнешці.

— Овва! — Збильчевська остудила Ганю жестом недовіри.— Ваша лінія! Піде той папірець і десь потоне.

— Це й краще буде,— мугикнув завідувач школи, а Агнешка посміхнулася йому.

— Краще й для мене, бо мусила б у неділю боятися.

Отож ще й про ті хрестини, що мають одбутися в неділю. Про це знає вже й Збильчевська. Знає й про Агнещине кумування. А хто буде хрещеним батьком? Агнешка аж почервоніла. Не вірять їй, що вона й справді не знає, хто саме. Не звіряти ж їм своїх здогадів. Та коли Зависляк погризся з Балчем... Все переплутується.

Все переплутується, і Агнешка менше й менше розуміє, що діється. Коли після ситого підвечірку й прогулянки із завідувачем школи вона зібралася, нарешті, Юр, підходячи з велосипедом, запитав її:

— Чи не зможете ви, пані, сісти на раму? Бо човном не хотілося б відвозити...

— Звичайно, можу. Але чому?

— Я не хотів би говорити про це передчасно... Коли від’їжджав, то мені погрожували, щоб сьогодні я вже не показувався в Хробричках. Той берег небезпечний. Я тільки про вас, пані, турбуюся, бо сам,— Юр чомусь почервонів,— на злість перепливатиму й незабаром буду там знову, от побачите.

Тож поїхали велосипедом довкільним шляхом, і коли, змінюючи червону заграву заходу, над землею почали снуватися сутінки, Юр довіз Агнешку до ліска на межі обох сіл, неподалік від ще не забутого нею місця, де вона вперше роздивлялася Хробрички, звідкіля бігла до напівживого Тотека.

— Тепер ви, пані, дійдете вже самі. При мені вони могли б козакувати для виду.

Попрощалися, і він поїхав.

Коли ж Агнешка, вже сама, зійшла трохи нижче, побачила Балча. Він стояв біля тієї огидної фігури з бляхи, знову причепленої до стовпа. Тримав шнур, петля якого зашморгнула верх фігури. Напевне, тренувався. Мусив її помітити, однак не глянув на неї, хоча й тріщало сухе гілля під ногами, коли вона обминала його широким півколом. А над заточкою, над її малою тихою заточкою Агнешка побачила кілька постатей, що проходжувалися понад водою. Хулігани!

Додому Агнешка прибігла розтривожена. Спробувала впоратися з хаосом думок і вражень. Одні й ті самі тутешні справи, коли на них дивитися з Хробриць, набирають дещо відмінної барви. Отож, виходить, Балч теж мав певну рацію на початку чвар із Хробрицями, Заритко — суперник, конкурент у залицянні до Льоди Пживлоцької. Тепер він в Джевинці, столярському селі. З Джевинки привіз Балч позичених дітей. Той Заритко спився. Із Джевинкою Балч проводить обмінні операції за самогон. Незрозуміле плетиво обставин. Тепер, всупереч цьому, Балч чомусь відступає. Їздить до Кондери загладжувати, прикривати сварку. І що найдивніше, замикає Клуб. І хто, скажіть, виступає проти нього? Боязливий, мовчкуватий Зависляк. Загадкова постать, на вечорі танців поводився двозначно. Спочатку нещадно отруював гостей самогоном, а згодом стримував пиятику, всупереч волі своїх приятелів. Тепер він не погоджується, теж всупереч наказові Балча, припинити оту огидну роботу в руїнах замку. Видно, ненавидить Балча. Але йому навряд чи вистачило б волі на явну протидію. Хто ж ним керує? Пживлоцька? З чого чи з кого живе Пживлоцька? Живе, як на Хробрички, досить заможно. І в голові Агнешки зринає здогад, що інтересам Пживлоцької не відповідає ні закриття Клубу, ні безробітний Зависляк, ні самоперевихований Балч. Але на кого ж все-таки її ставка? На Зависляка чи на Балча? Подивимося.