— А, ладнай собі, панянко, ладнай! — беручи зіпертий на табуретку костур, з мстивою непримиренністю цідить Бобочка.— Жодна дитина не піде туди й так.

— Бабцю! — з тамованим розпачем, благально заволала Уля. І ось вона ще на один крок наблизилася до Агнешки, але цієї миті Бобочка одним стрибком, на диво спритним як на її вік, опиняється біля дівчинки, наче кліщами, хапається за неї, затуляє її собою й, ніби обороняючись від злого пса, виставляє поперед себе костур.

— Щось я не розумію, пані Бобочко,— намагаючись упіймати бабин невловимий погляд, говорить Агнешка,— чого це ви так ото в’їлися на мене!

— Бо ти мені, моя панно, не сподобалася.

— Що ж, це ваше діло. Але скажіть мені, будьте ласкаві, про це питаю я вже вдруге, чому ви мучите оцю дитину, вашу онуку? — І, показуючи на обмотану голову Улі, додає: — І вас, господині, питаю: як ви можете дивитися на таке?

Бобочка, аж захлинаючись якимсь курячим стрекотінням, довго не могла віднайти свій втрачений від злості голос. Розкарячившись і піднявши горизонтально над землею костур, вона, врешті, задерчала:

— Ти, панночко, пильнуй краще свою власну голову, бо з неї глузд утікає. Хіба я не бачила цього сьогодні? — Вона швидким поворотом усього тіла обертається до жінок і тріумфально інформує: — Наша освічена пані вчителька псів вчиться ловити на аркан, як наш війт. Я сама бачила в осиковому гаю! Така ото вона мудра! Ходім-но, Улю! — жорстко підштовхує вона дівчину.— Мені все в середині перевертається, коли на неї гляну! Не слухайте її, баби!

І вона, все ще поштурхуючи Улю, обминає Агнешку, прихилені двері палицею розчиняє навстіж, а потім, у сінях, голосно сплюнувши, грюкає тими дверима з усієї сили.

Смішок кількох жінок, що супроводжував лайки Бобочки, відразу ж урвався. Присутнім стало ніяково, штовхають одне одного ліктями, покашлюють. Семен щулиться в кутку, за жіночими спинами.

— Аж мені глину оббила при одвірку, чарівниця,— буркотить Пащучка, оглядаючи двері, чим, до речі, мимоволі затримує Агнешку, яка вже напівобернулася до виходу.

— Сором, жінки, сором! — похитуючи головою, обзивається дідусь Лопень.— В Усичанах навіть для діда знайшли б якийсь закуток.

— Прикро мені, що потурбувала,— тихо каже Агнешка.— Я не прийшла сюди сваритися, бо не маю за що. Просто думала, що ви допоможете. На добраніч!

Раптом Павлинка перемагає свою несміливість. А нехай собі куми думають, що хочуть. Так не можна. І вона підбігає до Агнешки, бере валізу, поплескує по мокрому рукаві:

— Я вже й сама не знаю... Так як ви вже раз відмовилися, то напрошуватися мені якось і незручно, але...

— Чому я відмовилася, Павлинко? Хто мене питав?

— Так нам війт сказав. Що нібито ви, пані, хочете жити при школі, у нього. І так він розпорядився.

— Я нічого про це не знала,— каже Агнешка виразним, переконуючим тоном.

Помежи жінками почувся гарячковий шепіт. Вони, заворушившись від зацікавлення й здивування, аж ніби наблизились до Агнешки.

— Пані моя золота! — Павлинка вже сміливо обнімає Агнешку.— Тож нащо ходити й шукати місце? Більших халуп у селі ж нема, а та кімната в нашому будинку як була, так і є вільна. Будете, пані, жити при нас, при Льоді. Льодзя ще з першого дня хотіла, щоб так було.

Агнешка, зненацька занепокоївшись, почала вагатися, що не пройшло мимо уваги жінок.

— Я, Павлинко, бажала б мешкати далі від... школи.

— Ет, що там! — байдуже відмахується Павлинка.— Я вже постараюся, аби вам було добре, та й дітям накажу що слід. І їсти наготую, і попрати можу, коли треба.

— Діти мене не лякають,— посміхається Агнешка,— хай буде їх біля мене якнайбільше, я саме для цього й приїхала. Добра ви, Павлинко, не знаю, чим і віддячити вам.

Як усе змінилося в хаті! Пащучка обмітає хвартухом табуретку й пропонує Агнешці присісти на ній. Куми з співчуттям кивають головами. Дідусь задоволено прокашлюється.

— То я вже осмілюся й скажу, як саме,— відповідає Павлинка.— Потримайте мені, пані, доньку до хреста, ніби-Гельцю.

— Охоче,— погоджується після короткого роздуму Агнешка.— Але з однією умовою. Горілки не буде. Тільки насправді. Не так, як на тому вечорі.

Ще ближче присувається до вчительки жіноцтво. Із запалих губ Коздроньової виривається зітхання, протяжне, повне розпачу.

— Святі слова,— вимовила, хоча й неохоче й неголосно, баба Варденьжиха.

— Я б щиро хотіла...— відказує Павлинка, роздумуючи,— Щодо мене, боженьку мій, я нічого більше б не бажала... Але ж інші, але ж гості... Ну,— розсікає вона, різко рубонувши повітря рукою,— я розпоряджуся-таки так, будь-що-будь!

— Гаразд,— згоджується Агнешка на таку умову.— І дякую.

Пеля, котра вже довгий час дивилася у вікно, нібито навмисно відділившися від присутніх, раптом оглянулася й, зиркнувши на Агнешку, сухо промовила:

— Дощ перестав.

Погляд Пелі перехопила й Павлинка.

— Отож як, паннонько? Перебираєтеся коли?

— Ох, якби де можна було, то я хотіла б іще сьогодні. Зараз же.

— Чого ж не можна? Семене, де ти там? Покажись же! Допоможем. А якби ще котрась із вас...— Павлинка запитливо зиркає на жінок.— Бо Януарія я кликати не буду.

Я від Гені не можу відійти,— відмовляється Пащучка, знову підсилюючи різкістю інтонації якесь неясне незадоволення з себе й почуття поразки.— Хто має час, хай допомагає.

Проте один лиш Семен, ще зіщулюючись й уникаючи погляду Агнешки, слухняно стає поруч з Павлинкою. Жінки, одна за одною, згиньки вибираються додому, і тільки дехто з них ледве кивне від порога головою чи на прощання буркне під ніс: «Бувайте здорові». Що спожили, чого наслухалися, то вже буде їхнім, вистачить на ради й поради. Але щоб отак, відразу втручатися в чужу гру — то вже ні. На селі часу багато. Побачимо, як то буде, чим цей шарварок закінчиться.

— Ну, то ходімо,— несподівано зголошується ще й Пеля; вже й хустку накидає на своє гарне русяве волосся. Потім вона відчиняє перед Агнешкою двері, але нахмуреними і невеселими очима дивиться кудись вбік, немовбито бажає приховати в них певний розрахунок нещирої послужливості. Нехай вона (і то якнайшвидше) перебирається, оця!.. Тепер вони з Пживлоцькою житимуть поруч, одна одну стерегтимуть.

Дощ перестав, але вітер ще сильніше почав віяти під низьким беззоряним небом і доносити від підзамчя чиєсь хрипке погукування. І що не погукування, то у відповідь завивання псів. У багатьох на цьому кутку села хатах майже не видно світла; там тільки блискає у вікнах, куди вже господині встигли повернутися з вечорниць у Пащучки. Правда, світиться ще й у крамниці — на загратованому вікні по жовтому полотні фіранки раз у раз пробігає чиясь невиразна тінь. Увесь флігель тихий, неначебто все в ньому вимерло. Балча нема вдома. Це добре, втішається подумки Агнешка. Шкода, жалкує Пеля, нехай би він бачив, нехай би лютував, нехай би не міг заснути. Може, він, міркують обидві, сидить у крамниці біля Пживлоцької. Може, у замку з усією компанією. Може, й спить уже, добродушно гадає Павлинка, набігався ж таки за день.

А може, міркує Семен, згорблена тінь Януарія на крамничній фіранці означає, що коменданта нема ані в крамниці (бо як же Зависляк наважився б при ньому отак прогулюватися?), ані в гуральні (бо що ж би він робив там без Зависляка?..). Може, комендант (адже Семен знає його найдовше і найкраще) бачить їх, дивиться на них, причаївшись за чорним вікном своєї кімнати, з недопалком цигарки, захованим у руці; стоїть біля столу з військовими реліквіями, біля стіни з військовими пам’ятками, змучений бажанням заснути і не в силах склепити очі, насмішкуватий і нещасний. Може, він бачить, як переносять поспіхом це залізне ліжко, як несе учителька постіль, Павлинка стіл, а Пеля умивальник, і як у нас все те добре йде; і, може, бачить це тим краще, що тепер на подвір’я падає світло з двох вікон, з обох кімнат учительки — старої й нової. Отже, напевне, бачить і це собаченя, цього Флокса, бачить, як метається від одного порога до іншого, як смикає за ріжок зелену ковдру, що волочиться за учителькою. Семен, проте, думає не словами, а начебто уявою й образами самого Балча, вивченими за багато років в усіх подробицях і зміна#, самим знанням його характеру. Є в цій думці і тривога: а що-то буде завтра, коли комендант викличе його на розправу? І неясний жаль, і ще щось нове, не цілком усвідомлене: нехай бачить! Нехай дивиться! Коли ж Семен востаннє повертався з рештою речей, які вчителька бажала перенести сьогодні, то на якусь хвильку затримався у сінях Зависляків. Отож тепер, скільки разів сюди не прийде — а приходить він досить-таки часто,— буде в цих сінях двоє дверей: одні — праворуч, знайомі, а другі — навпроти, котрі нібито тільки тепер нагадали про себе, ожили немовби. Не постукає в них, не відчинить їх, але добре й те, що вони є. Всупереч волі коменданта, всупереч його наказам. І тільки тоді, коли це подумав, побачив раптом Семен і себе, побачив так, як бачать інколи сон у час пробудження: ні назвати бачене, ні відчути його форму чи зміст уже неможливо. У досі сліпої Семенової слухняності зненацька відкрилися очі, і Семен на мить заглянув тим очам просто в зіниці. І все це зараз же згасло, однак і досі змушує серце сильніше битися.