Зате досить невигідно вимальовуються її власні проблеми. Одне те, що перший день у Хробричках вона розпочала, всупереч своїм спартанським звичкам, від учти на приставленому до ліжка столику (юшка смачна, поки гаряча, переконувала Павлинка), морально пригнічує Агнешку. А що далі? Води знову нема, а тут і вмитися не завадило б. Як же вийти? Поряд, у сусідньому класі, аж гуде від чоловічих голосів. Виділяються з-посеред них односкладові заїдливі, ніби замогильні, вигуки Януарія Зависляка. Аж прикро Агнешці, що якось не сподобала вона понурого Павлинчиного брата. А зрештою, не дуже й хочеться демонструвати чужим людям свій пізній ранковий туалет. Вибереться надвір через вікно. А коли так, то найкраще вдягти вузькі картаті штани. Та варто ухвалити якесь ризиковане рішення, як воно відразу ж тягне за собою такі ж ризиковані наслідки. Ледве Агнешка перекинула ноги через підвіконня, як побачила, що опинилась у колі неочікуваних оглядин. Критичних і — відчуває це зразу ж — неприхильних оглядин. Біля відчинених дверей кооперативної крамниці пані Льода Пживлоцька про щось говорить в гурті жінок, і Агнешці здається, що все оте балакуче товариство зайняте не чим іншим, як тим, щоб видивлятися на відчинене вікно її кімнати. І як тільки Агнешка стрибнула додолу, пані Льода припинила свою, скеровану на те вікно, жестикуляцію. І всі вже вдають, нібито й не бачать Агнешки. Агнешка й собі удає те ж саме. А це неприємне, бо нещире: обидві сторони добре розуміють, що скоса позиркують одна на одну. На щастя, незручність тривала недовго, бо досить було зійти з ганку й хутенько звернути вбік, як крамницю затулили стіни найближчих будівель.

Зрештою, будинків тут не так вже й багато; Агнешка, недовго пробираючись крізь бур’ян обабіч палаючої осіннім рум’янцем стежки, вже входить в густі надводні переліски й натрапляє на малу заточку, що ясніла краєм пляжу серед острівців верболозу. Самотній човен, підтягнутий на берег, прополіскує дно дрібними припливами. Затишок, безлюддя — можна, нарешті, вимитися по-справжньому. І з приємністю, бо з вранішньої імли, набридливої й не досить ясної, виринуло тепле, мало не літнє сонце. Аж раптом:

— Пробачте,— смикнув хтось Агнешку за перекинутий через плече рушник.— Тільки на одну хвильку.

З несподіванки вона мало не впустила з рук дзбанка. Юр Пащук. І тільки-но впізнала його — м’язи вже мимоволі пружаться до найпевнішого з прийомів дзюдо. Без потреби, одначе. Юр, убраний по-недільному, виглядає ані зухвало, ані задирливо. Зніяковілий, він крутить в пальцях червоний кетяг горобини і позиркує вбік, на закрут стежечки. Агнешка й собі нишком біжить за його поглядом і помічає втиснуту в гілля поруділих кущів соромливо похилену дівочу постать. І вже жалкує, що необачно сполохала закохану пару. Тісні ці Хробрички, щось ніби острів, втиснутий поміж озером та болотом.

— Слухаю вас. А може, іншим разом... Не хотіла б заважати.

— Та я коротко. Прошу вас...— видихнув, ввібрав більше повітря й, скинувши оком туди, де сиділа дівчина, викинув із себе напівблагально, напівнаказуюче: — Ви їй не розповісте, не поскаржитеся?

— По що це?

— Про те, в кузні. І що підглядав у вікно. Ви ж мене впізнали.

— Впізнала. А навіщо ти це робив?

— Розізлився. Мусив відігратися.

— Отже квити? Відігрався.

— Ні. Ще більше дурниць наробив. Боюся людям на очі показуватися.

— Не перебільшуй. Краще приходь із... своєю симпатією на танці.

Він спохмурнів.

— На танці Танка не прийде. Бо вона — ви не знаєте? — вона з Хробриць.

— Розумію. Але не думаю, що це дуже мудро, ота незгода.

— Я теж так гадаю. І Танка. Нам остогид уже цей вічний страх.

— Отже?

Він насупився ще більше, сплюнув.

— Хіба я знаю? Можливо, й справді прийти і роздивитися, а може, й лупнути когось по пиці...

— Посоромився б, Юре! Оце так ти думаєш про згоду?

— Я вже й сам не знаю, що думаю.— Він зітхнув,— А все ж я вас перепрошую...

— Гаразд, пробачаю. І взагалі, як це ти міг думати, що я буду скаржитись? Поклич-но свою Ганку — познайомимося.

— Але ж вона, перепрошую, дуже вже соромлива.

— А ти — ще й надто обережний. Добре. Ну, то йдіть собі звідсіля кудись далі.

Тепер він уже дивиться на неї очима, в яких недавня образа й побоювання переходять у ще непевне довір’я.

— Я вам, пані, щиро дякую. Я так і знав...

Хлопець підбігає до дівчини, бере її за руку, й обоє зникають між піщаних горбків, зарослих кущами.

Приємна зустріч та розмова, що скінчилася перепросинами, зближує Агнешку з навколишньою місцевістю й начебто визначає потрібний напрямок денних подій. Принаймні так переконує себе Агнешка. А звичайно. Що тут дивного? Ніщо її не дивує. Все владнається. До цього і йдеться. Вже, нарешті, належно розставлені привезені з собою речі (їх, між іншим, не так і багато); «Колумб» висить, як і задумано, біля лампи. Вдається й прогулянка на пасовисько (щоправда, знову із незвичайним виходом крізь вікно — ах, нехай собі сміється, хто немудрий). І розмова з Павлинчиними дітьми налагоджується, а це важливо, бо Агнешка тепер уже знає свої піонерські кадри досить різноманітних характерів та нахилів. Проказує собі, щоб запам’ятати, всі п’ять імен разом з доданими до них епітетами, начебто у Гомера: Елька — розсудлива, Томек — непокірливий, Яцек — соромливий, Кася — плаксійка й гава і Мар’янек — незвичайний мрійник. Буде, напевне, поетом. З наймолодшою Павлинчиною утіхою, кількамісячною ніби-Гельцею, Агнешка познайомиться вже під час обіду. Ніби-Гельця ще не охрещена, зітхає, правда, не дуже й важко, Павлинка, тільки й того, що в папери вписана, та до того ж, як тут те немовля охрестиш, коли священик з Хробриць святі ручки від Хробричок перед богом умив, нічого іншого не робить, тільки, мстячи, тутешніх проклинає з амвона, залякує всіх найгіршим від тепер і довіку, гріхів не відпускає. Тому до костьолу хіба що тільки дві-три найстаріші бабусі наважуються ходити. А хто хоче побувати на вранішній різдвяній службі чи послухати першу великодню молитву, той мусить аж до Бялосолі мандрувати. Так то так, але як же це дитину хрестити в чужій парафії? Ніяково, сором! Може, уже б дійшло й згоди, так — на тобі! — знову Тотека побили. Лежить Тотек у гарячці, і теж клопіт для Павлинки, бо ж Льодзя в крамниці перевіряє касу й рахунки, та ще й буфет до того вечора підготовляє. Ось скільки новин наслухалася Агнешка, поки з’їла суп з грибами й дійшла до компоту із слив; наслухалася в майже порожній комірчині, за мовчазної присутності Семена, який тільки раз у раз погойдував за бильце колисочку з ніби-Гельцею і пошелестував дубовою гілочкою, відганяючи пізніх товстих мух. Агнешка навіть і подякувати забула за нічну опіку, бо ж була дуже зайнята: спочатку домовлялася з Павлинкою про столування й послуги, а потім, користаючись відсутністю Пживлоцької, на хвилинку забігла до хворого Тотека. Нічого йому не станеться, трохи прохолонув, владнається. Все владнається. Навіть Айстра на неї вже не гавкає й дає лащити себе, вигинаючи під рукою худий хребет і задоволено, хоча й не без скарги, поцмокуючи язиком.

Все владновується, владнається... Чи й справді все? А чому вона навмисне не бажає думати від хвилі пробудження? Хоч би й про афішу. Писала ж її, вимальовувала вночі, від часу, коли вже заснулу на підвіконні розбудив Семен. Після того, власне, Семенові й віддала просто в руки старанно виконаний мистецький твір краснопису. Висить він — вона сама бачила по дорозі до озера — на сільській дошці оголошень, якраз перед його вікнами, збираючи біля себе — теж помітила — зграйки дітей і підлітків. А та попсована картина з гравюрою по міді? Теж старанно полагодила її ще перед тим, як лягти в ліжко, а вранці просто віддала Павлинці. Але чому вона не повернула зеленої ковдри? Невже й справді забула? І ще: з-поміж чоловічих голосів у класі, котрі змусили її вистрибнути у вікно, чи й насправді впізнала тільки голос Януарія Зависляка? А потім, у Павлинки, незважаючи на запитливі погляди Семена, навіть словом не згадала вечірньої та нічної пригоди. Все це виглядає так, нібито вона домовилася з Семеном про мовчазну співучасть, В чому? Ще й тепер не хоче назвати цього — навіть сама для себе. Уникає всього, що пов’язане з ним: то — зона заборонена, небезпечна. Ах, ці справи не владналися й не владнаються.