— Ухиляємося від теми,— поважнішає Балч.— Агнешко, дитинко! Ви ще нічого тут не розумієте. Це — не звичайне собі село, а збиранина. Пекло тут нікому не страшне, рай шеляга не вартий, а всякі розпорядження і закони — смішні. Тут завжди від двох до чотирьох за гратами. Не молочком годоване, добірне товариство. Одне ще їх тримає так-сяк — ви знаєте що?

— Я то знаю, по-своєму, але коли скажу — ви не зрозумієте!

— Може, зрозумію.

— Така, знаєте, одна вечірня думка перед самим сном. Може, й не думка, а зблиск, щось минуще. А часом це просто зітхання, таке незвичне. Це, зрештою, буває і вранці, тільки-но пробудишся. О, так і знала: ви усміхаєтеся, смієтеся. Думаєте, я дурна.

— Ні. Продовжуйте. То як з отим зітханням, з отим зблиском?

— Звичайно. Здається тоді людині, що з новим днем буде, може, трохи... інакше.

— Ви хотіли сказати: краще? Ні, дитинко. Моїм людям нічого такого не видається. Одне тільки для них певне і одне їх тримає — моя міцна рука.

— Не вірю!

— Переконаєтеся.

— Не повірю. Що значить — міцна рука? І тільки міцна рука? Без жодної надії? Це, може, було потрібне на війні, у вашій роті... Але тепер?

— Надія — гарне слово. Особливо тут, у нас. Агнешко, час не рахується тут, побачиш. Вчора, сьогодні, завтра — все це одне, без різниці. Без майбутнього. Майбутнє тут в найкращому випадку — пенсія для інвалідів, для калік. Ви вважаєте мене потворою. Але це не так. Я стараюся по-своєму, як можу. Ви бачите...

Короткий рух його руки, занесеної до лампочки, швидший, аніж її насторожена пильність, і вже не хоче признатися собі, що затремтіла, коли він ніби неумисне торкнувся непокірливого пасма на щоці...

— ...є світло, а не було. Весною знову візьмемося за болота. Землероби з нас кепські. Перебиваємося. Чим є, аби вижити,— і я, тільки я, мушу приховувати все у різних звітах, щоб був спокій. Риба з озера, деревина з лісу, подовження дозволу на зброю, моя вантажна автомашина, а насамперед... та дідько з ним!.. Наш промисел і дохід. Вам не холодно? Ви якось уже той... плащ.

Що? A-а, плащ... На якусь мить відірваний від її плеча і знову накинутий міцніше, тепліше. Та нехай же вже виходить, залишить її саму. Втома, тільки втома. Уривки слів. Світло, риба, ліс, плащ. Таж ідіть уже. Трохи нібито аж здивувалася, що не чути отого: та ідіть уже. Пильні Балчеві очі, либонь, вже й запримітили її неуважність. Незвична довга важка тиша починає дратувати, вимагає розрядки.

— Що ж, говоріть далі.

— Дякую. Отож, стабілізація. Тут у неї ніхто не вірить. Одні марять про повернення до рідних країв, інші чекають — хіба я знаю на що? Баба тієї Улі з ковтуном, стара відьма — на кінець світу. Януарій — може, на війну. Семен — щоб я став міністром або генералом. Павлинка, бідолаха,— щоб хтось із нею, врешті, одружився. Тримаю їх всіх у шорах, бо інакше не можна. Аби вже хоч діти підросли — то порозганяв би їх на всі чотири вітри, до фабрик, до пегеерів[4]. А решта... хай рятуються, як знають, а хто хоче — нехай здихає.

— Здихає! Рятується! Ці слова не для сьогодні. Це анахронізм. Час пливе вперед, а ми з ним — від учора до завтра, і щораз далі. Світ змінюється, шановний товаришу Балч.

— Знаю. Світ змінюється. Люди гіршають, дрібнішають.

— І це все, що ви завважили?

— Решту лишаю місіонерам. Самі побачите те їхнє нове праведне життя. Побачите, як один до одного підкрадається і один одного покушує. Як гидко любляться і гидко ненавидять. Господи мій милосердний! І це ті ж люди, що й тоді, славні бойові хлопці! Жалюгідні, нужденні п’янички!

— Не знаю як ви, але я, коли вже кажу люди, то думаю і про себе.

— Мудра голова. Я зовсім не вихваляюсь, нема чого. Всі з одного тіста, і ви теж, напевне.

— Напевне. Саме тому нам не зашкодить мати трохи глузду й розуму.

— Трохи — не для мене. Все або нічого. Маленькі чесноти не по мені. Із двох лих я волів би великих розбійників, аніж маленьких святих. Ви здатні бути великою святою?

— Ніякою святою! — борониться Агнешка, сердита.— Досить бути звичайною людиною. Але для колишніх героїв цього замало.

— Та у вас ще молоко не обсохло,— говорить Балч поблажливо, без гніву,— аби щось знати про колишніх героїв.

— А у вас забагато отрути, товаришу Балч.

— Можливо. Клімат тут нездоровий, малярійний. Чи не вип’єте скляночку горілки?

— Не п’ю.

— Це теж анахронізм.

— Або травма.

— Шкода. Горілка зближує. Не вмію залицятися до жінок. Дають — беру. Дідько...

— Пізно вже, товаришу Балч.

— Ви мене виганяєте, а в мене ще одне прохання.

— Слухаю.

— Ви вмієте малювати?

— Здається, вмію. Дечого вчилася.— Агнешка, фахову амбіцію якої явно образили, мало не розлютилася, та одночасно мусить знову гнати свою недозволену, настирливу радість, що цей чоловік зважився ще раз викрутитися від прощання.

— Добре було б написати афішу про завтрашній вечір.

— А є чистий картон?

— Зачекайте-но.

Балч відсуває ліжко й просто з порога сягає рукою за двері, наосліп мацає по стіні і за хвилю знову стає перед Агнешкою з прямокутником заскленої картини. Тримає його на відстані витягнутих рук і прискаленими очима пильно дивиться з серйозністю, яку — видалося Агнешці — зненацька порушив глузливий усміх досі затиснутих губ. Малюнок, що сяяв колись живими барвами, нанесений на папір технікою серійного друку, являв собою композицію орла в короні з прикріпленою між білих крил чорно-золотою мадонною. Балч перевертає його, кладе на стіл, відриває з рамки зжовклу газетну обклейку і висмикує картон. Раму з тьмяним склом несе в куток, кладе там, після миті вагання бере і впихає у шпарку за грубою; ще раз вертається і, бруднячи манжет сорочки, заштовхує глибоко, якнайдалі.

— Ось. Маєте й картон. Трохи зжовклий, але ще добрий. Передвоєнний.

— Гаразд. На ранок афіша буде.

— Дуже радий! І найбільше з того, що ви не розчулюєтеся над... гм... святощами.

— Так, як і ви над пам’ятками.

— А звідки ви знаєте? Тому образкові більше років, ніж вам. І завжди скрізь був зі мною. Як талісман.

— Тоді навіщо нищити?

— Вам на втіху.

— Неправда. Мені байдуже, як ви обходитеся зі своїми талісманами, вішаєте на стіну чи ховаєте в шухляду. Заберіть це собі, товаришу Балч. Я знайду інший папір.

— Ви гарно гніваєтеся. Тільки даремно. Я мав на увазі інше. Час плине... від учора до завтра — це ваші слова. Ви мене відразу навертаєте у свою віру. К бісу пам’ятки — чи не так?

— Не так.

— Очевидно. «Агнешці у дорогу життя» — «Колумб». Це щось інше.

— Облиште, будь ласка, те суденце.

— Святощі? Талісман?

Пальці Балча стискаються на бортах «Колумба» — і Агнешка майже силою видобуває іграшку з його рук і відсуває на найдальший ріг столу. Агнещині плечі й шия нахиляються на якусь мить, а коли випростовуються, відразу ж натрапляють на його руки й груди. Теплий дотик легкого поцілунку пробіг мурашками по її шиї, не прикритій плащем. Коротка мить — в ній не було нічого, крім хіба взаємної незручності. І поки Агнешка збиралася на протидію і захист — Балч уже був за крок від неї. Над передчасним ляком Агнешки бере гору зніяковіння. І сором за надмір смішного, уявного недовір’я охоплює її пізніше, коли Балч обізвався голосом, таким опанованим і вільним, начебто та мить була тільки помилкою Агнешки, примарним видінням:

— До речі, про плакат. Самі знаєте, як це пишеться: першокласний оркестр, багатий буфет, костюми довільні. Вхід — отож-бо й є. Краще не говорити про ціну: стягнемо, що вдасться. Напишіть просто: кошти для потреб школи.

— Це добре! — тішиться Агнешка й несамохіть простягає руку.— Очко на вашу користь.

— За скільки? — Балч до болю стискає простягнуту руку і притягує її до себе щораз ближче. Його очі міняють свій вираз. Впивається поглядом в Агнешку, в її зіниці, а тоді в уста — з настійним, голодним викликом.

— За грудочку цукру! — вдавано бравуючи, борониться Агнешка. Ліва рука сягає в кишеню плаща.— Прошу!