— Вашій Пельці,— обертається раптом до Пащука,— Щось уже відхотілося тих танців. Зіллячка, бідній, віднесла. Так за тою крамницею засумувала, що, дивись, іще хвороби наживе.
— Якби ж то тільки за крамницею! — буркотить Оконь.
— За Балчем, бо вже її на відпустку заносить,— додає підручний Юр, майстрові на злість, не завважуючи, що говорить про сестру при батькові.
Розлючений Пащук хапається за протез, зривається, втрачає рівновагу, та Макс його підхоплює.
— Обережно, бо впадеш. Та чого ти, усі ж знають.
— Бо якби у того Балча одна була,— спалахує Бобочка,— а то привіз уже новеньку! Уже рука об руку йшли, як до шлюбу. Буде котяче весілля.
— А вас, бабусю, завидки беруть,— під’юджує Юр, певний себе зухвалий силань, не зважаючи на те, як сердито позиркує на нього батько. Але вмовк, коли коваль зненацька вдарив по його пальцях шматком трубки.
— Поспіши-но, Жераре, з тією роботою,— статечно докидає Прокіп,— бо в Януарія закваска википить.
— Януарій добрий практик, а ніч довга. Не бійся...— Макс намагається підтримати розмову, щоб якось уникнути небезпечної теми про Балча. Поглядає на іще напружені обличчя присутніх, шукає зачіпки. Натрапляє на Мар’янека: — Що це ти роздивляєшся, мале?
— Бо ж воно так ворушиться, дядьку, так ворушиться...— говорить малюк, дивлячись на вогонь.
— А показав тобі дядько Семен гнома?
— Не показав.
— Поганий у тебе дядько. Я буду кращим. Згода?
Мар’янек довірливо підходить до нього:
— А де він, той гном?
— Ти хіба не знаєш? У комині!
І несподівано хапає його протезом за пасок штанців, підносить над горном, і голова малюка зникає в чорному від сажі комині. Душить малого дим, лякає вогонь. Мар’янек розпачливо дригає ногами і кричить що є сили.
До кузні вбігає Агнешка. Кількома стрибками опиняється перед горном, обидві руки підсовує під тіло малюка.
— Пустіть його! Ну!
Присоромлений Макс ставить хлопця на землю, Мар’янек, плачучи, тулиться до Агнешки.
— Такий здоровань, а лякає дитину! Соромно!
Агнешка дихає гнівом, та, уздрівши дивний протез Макса, збентежено вмовкає. Роззирається довкола, бачить зацікавлені, очікуючі погляди. Мимоволі вклоняється і вітає присутніх тоном чемної учениці:
— Добрий вечір усім!
У відповідь чути невиразне бурмотіння.
— Чим це,— розпочинає коваль, простягаючи міцну руку,— ми маємо завдячувати?..
— Ви ж, здається, бачите чим,— відповідає Агнешка, вже опанована й задерикувата.— У вас є діти?
— Було залишилося двоє по дружині-покійниці, але не вижили... А взагалі, то й не знаю.
— У нас поки хтось не ожениться, дітей не рахує.
— Вийди-но на світло, парубче, бо щось дуже ти дотепний.
Юр червоніє, втрачає звичну задерикуватість, відступає в тінь.
— Та ти колюча, панянко,— ущипливо підхвалює її Бобочка.— І ти ото не боїшся стількох чоловіків?
— А чого їх боятись? Я ж приїхала сюди познайомитися з людьми, дітей учити.
— На легкий хліб,— несхвально докинув Пащук.
— Нема легкого хліба. Такий хліб, яка праця.
— Праця, праця,— пирхає Пащук.— Це аби балакати. Селянська праця одна, а панська інша. Панська міцна губою, а наша рукою.
— Не зовсім так, добродію,— борониться Агнешка.— Кожна праця добра, якщо корисна.
— Пусте. А самі вивчилися на вчительку?
— Поки вивчилася, спізнала й життя. Білоручкою не була. Я хотіла б, щоб кожний був сильним,— доторкнулася лоба, а потім труснула стиснутими кулаками,— ось тут і тут.
— То це ви отака сильна? — широко посміхається коваль Жерар.— І чоловіків не боїтеся? Справді?
Тільки Уля, мовчазна й насторожена, запримітила змовницькі підморгування коваля й підручного. Юр уже крадеться затіненим краєм до Агнешки збоку. І от Жерар подає йому знак. Застережливий вигук Улі, її сильний ривок уперед, затриманий чіпкою рукою бабусі. Водночас Прокіп опускає дзеркальце, у котре тільки що роздивлявся свою, вистрижену мальовничими смугами, голову. Саме в цю мить Юр виринає з-під Агнещиного ліктя, і, опинившись прямо перед її носом, блискавично хапає її впоперек, намагаючись підняти — і вже й сам лежить на землі, збитий блискавичним і точним ударом дзюдо. І поки підводився, кузнею розлігся дужий видих захвату. Юр, паленіючи від сорому, знову кидається до Агнешки — і знову опиняється на лопатках. Уля і Мар’янек захоплено дивляться на Агнешку.
У кузні злітає гул загального подиву. Тільки бабуся Бобочка пирхає гнівно й несамовито спльовує, своїм звичаєм, явно незадоволена.
— Ну й баба! Такої тут іще не було! — басовито буркає Прокіп. А вчителька, не розчувши його слів, усміхається до нього:
— Дякую вашому дзеркальцю: вчасно мене застерегло.
— Курдоннер! Дивлюся й очам не вірю.— Коваль кидає роботу, зупиняється навпроти Агнешки, потирає долонею об долоню, простягає зігнуту при боці руку з розчепіреною п’ятірнею: — Ану, спробуймо сили!
— Продовження буде,— вагається Агнешка,— може, колись пізніше. Наприклад, у вашому Клубі.
— Ні, тільки тепер.
Агнешка стає в таку ж, як і він, позу, вдає, нібито розмахується. І коли коваль усією вагою та силою руки хоче натиснути на її долоню, Агнешка раптово відхиляється вбік. Коваль заточився, з розгону пролетів кілька кроків і, шукаючи опори, налітає на Бобочку.
— Свят-свят! — кричить стара.— Де твій сором?!
— Та цитьте, ви! — тупотить на неї коваль. І, ще засапаний, озирається на Агнешку: — Хто це вас навчив отаких... штук?
— Один солдат, нетутешній. Хочете, й вас навчу.
— Ми теж дещо вміємо, можемо показати,— заступається Пащук за осміяного сина.
— Ой, покажіть ви їй, покажіть...— шамкотить Бобочка. Вона почуває себе ураженою, приниженою. Постукуючи костуром, тягне Улю, закам’янілу від подиву, до дверей.
— Пані Бобочко,— затримує її Агнешка,— у мене до вас є справа, почекайте.
І до всіх:
— А тепер, може, поговорите зі мною про дітей? Як у вас? — звертається до Пащука.
— Одного,— показує неохоче на Юра,— ви вже навчили. Старша дочка на відданні. Є ще одна, мала, чогось її вчили у тих Хробрицях.
— В якому вона класі?
— Якби то я знав...— замислюється він.— Жераре, ти пам’ятливіший, в якому це класі могла бути Геня?
Коваль зосереджено морщить чоло.
— З моїми ходила разом, поки не потопилися. Ні, не пам’ятаю.
— Тоді, може, скажете,— наполягає Агнешка,— чому діти перестали ходити до Хробриць?
Коваль мовчить. Десь із сутіні озивається Юзек Оконь:
— Бо ми самі не схотіли.
— А що трапилося з тим пороном?
У тяжку, тривожну мовчанку твердо врізується Прокопів бас:
— Нещастя. Нема чого згадувати.
— Я хотіла б побалакати з поронником. Де він є?
Знову тиша. І несподівано голос Улі:
— Він був із Хробриць. А після того помер у лікарні.
— Після чого?
Бобочка стискає кощавими пальцями Улину руку. Мовчання.
— А я знаю! — хапливо вигукує Мар’янек.— Бо його наші так випарили, що аж помер.
— А чого ж він все звертав на нас! — не втримався Макс.— Навіщо гавкав, нібито ми його перед тим споїли? Через нього — знаєте? — мій брат гниє у тюрмі.
— Пси хробрицькі!
— Як вони нам, так і ми їм!
Агнешка переждала, поки стихне обурення.
— А про малого Пживлоцького знаєте?
— Мені його не шкода,— перебиває її Пащук, і очі його аж звузилися від злості.— Яка яблунька, таке й яблучко.
— Це погано! — відповідає Агнешка.— Не можна, щоб діти дичавіли. Чому вони б’ються камінням? Нащо мучать псів? А чому ви самі не знаєте, у який клас повинна йти ваша Геня? А через що,— обертається вона до Бобочки,— у вашої Улі така голова?
Очі Бобочки злостиво спалахують:
— Ти, панянко, вчителька чи з поліції?
Агнешка нахиляється до неї й говорить виразним шепотом:
— Ніде в усьому світі нема вже ковтуна. Та я про вас у газеті напишу.
Бобочку аж затрусило.
— Щоб інших вчити,— кричить,— треба самій розум мати! Циркачка!