Темний під’їзд не був надто придатним місцем для таких роздумів, але Макс нічого не міг із собою вдіяти. Він провів у ньому кілька хвилин, намагаючись отямитися, перш ніж знову вийти на люди.

Усю дорогу додому він змушував себе не думати про коротку подорож у жахливе задзеркалля і про все, що їй передувало. Принаймні доки не опиниться в спокійному й звичному оточенні, всередині тієї фортеці з гострим частоколом і піднятим над глибоким ровом мостом, у якому плавають крокодили, що для кожного з нас зветься Домом.

Та коли Макс переступив поріг своєї квартири, він був уже цілковито впевнений: його візит до лисого старого, який дав оголошення, прямо пов’язаний з п’ятнадцятихвилинною прогулянкою по Країні Жахів.

Макс зайшов до кухні й довго не міг повірити своїм очам. У ній господарювало ціле полчище гігантських тарганів. Вони були всюди, вони кишіли, створюючи гидкий шурхіт, вони метушилися навіть по стелі, зістрибували на пластиковий плафон люстри, а потім гепалися на підлогу; вони розкидали все, що могли зрушити з місця, — чашки, сільничку, перечницю й інший дріб’язок, — позривали рушники з гачків, перекинули банки з миючим засобом біля раковини; пообгризали навіть дерев’яні ніжки столу й табуретів…

Макс ненавидів тарганів. Але ці — були справжніми чудовиськами. Його тричі пересмикнуло, перш ніж величезні тварюки зникли. Він застиг на вході, переводячи погляд з однієї стіни на другу, зі столу на раковину й знову на стіл. Невже захоплива екскурсія в країну літніх заморозків і кухонних монстрів ще не закінчилася? Що ж, зрештою, з ним зробили?

Що?

Макс ретельно вимив одну зі склянок, хоча взяв її з полиці для чистого посуду, і, переборюючи відразу, випив простої води — шурхіт від комашиних крил і звуки їхньої біганини досі лунали в його вухах. Потім налив собі знову, однак задоволення від довгоочікуваної води було безнадійно зіпсованим.

«Довбані таргани, — Макс сів за стіл, обхопив голову руками. — Чого чекати наступного разу? Павука розміром із собаку чи, може, Джейсона з мамкою? Або…»

— Лишенько, ой лишенько! — донеслося з вбиральні.

— Здається, в нас гості, Хуліо, — Макс підвівся, намагаючись згадати, звідки він знає цей голос.

Він відчинив двері туалету… Ну, звісно, дід.

— Привіт, — сказав той, поквапливо ховаючи щось довге й вузлувате до штанів. Дід помер п’ять років тому, але зараз виглядав саме таким, яким Макс запам’ятав його незадовго до похорону. Проте сморід у вбиральні стояв цілком натуральний. — Уявляєш, як воно — не мати гівняної можливості по-людськи висратися. Аж геморой вивалився. Останні вісім років так діставав, собака! Лишенько, ой лишенько…

— Ну, і що далі? — поцікавився Макс, скептично розглядаючи фантом, що існував тільки в його власній: голові. Він знав: дід ніколи не заподіє йому шкоди — за жодних умов.

— Добре, давай викладай, як ви тут, поки я ковбасився в санаторії, — він насамперед критично оглянув Макса й рушив повз нього на кухню. — Ти наче виріс. Слухай, а скільки я вже не був у вас в гостях, щось не пригадаю?

— Діду, тебе вже п’ять років як закопали.

— Справді? — старий застиг, дивлячись на нього з таким здивуванням, що Максу, — чим би це не було, — стало його жаль. — От лихо-о. Таке лишенько, що просто…

— Діду… — крізь зуби витиснув Макс. — Ти б звалив, га? Не треба… — діда він любив не менше, ніж батьків, а може, навіть більше. І не хотів паскудити добру пам’ять про нього, дивлячись на це.

І… дід зник.

— Спасибі… — сказав Макс, звертаючись невідомо до кого.

До шостої години вечора Макс зрозумів, що не застрахований від будь-якої несподіванки. Річ у тім, що до цього часу він тільки чудом не підірвався на піхотній міні, яка зачаїлася під килимком у коридорі, — її виказував лише невеличкий горбок, на який Макс вчасно звернув увагу. Потім з величезним зусиллям утік від неймовірної каракатиці, яка гналася за ним по квартирі й випускала багатопалі відростки, що закінчувалися стікаючими отрутою жалами, як у скорпіона. Через це він провів неприємні півгодини на балконі, спостерігаючи за потворою через скло й очікуючи, поки вона забереться геть. І поспілкувався з Вінні Пухом.

За інших обставин, будучи настільки фізично й емоційно виснаженим (сам гармидер у центрі чого вартував), Макс, мабуть, завалився б подрімати годин на три. Або взагалі не вилазив би з ліжка до наступного ранку. Але зараз про таку розкіш навіть не мріяв. Тому найбільше, що він собі дозволив, це лягти на диван, постійно будучи напоготові й намагаючись не задумуватися про ніч, що наближається.

Поступово дещо в його стурбованій голові почало прояснятися. Те оголошення, яке він учора випадково зірвав, коли приклеював афішу, виявилося справжньою бісовою пасткою. Вкрай простою, але ефективною, розрахованою на таких випадкових недоумків, як він.

Якщо лисий старий справді був божевільним ученим, який проводить експерименти на людях, це багато пояснювало. Але крім най, чорт забирай, основнішого: в яке лайно його змусили зануритися й наскільки глибоко, щоби в нього ще були якісь шанси вибратися на поверхню. Ця штука, яку лисий підмішав йому в чай, змінювала сприйняття навколишньої дійсності, використовуючи його ж пам’ять і уяву. Тепер він був заручником власної підсвідомості. Ось така хрінова історія.

Можливо, тут існувала певна вибірковість, але це все одно зовсім не прояснювало механізму процесу. Чи міг він ним керувати? Іноді — як у випадку з дідом — це вдавалося, але якщо згадати про довбану каракатицю…

Але найгіршим було те, що будь-яка зміна дійсності була реальною для нього. Укус змії був би для нього настільки ж смертельним, як і джига посеред справжнього серпентарію. Чи, приміром, куля, випущена з уявної рушниці… Варто згадати його пригоди в місті, щоб не було сумніву в невтішному результаті цих дій.

«А може, — подумав Макс, — усі ці наслідки є такою самою ілюзією? І його можлива смерть була би черговою галюцинацією, так само, як її причини?»

Хтозна.

Ось тільки його вуха дотепер пам’ятали арктичний мороз і пекли, коли він до них доторкався, та й хворий ніс категорично заперечував проти будь-яких ілюзій.

Але щодо інших можливостей сумніватися, мабуть, не доводилося анітрішки. Приміром, якщо він кинеться під колеса вантажівки, коли переходитиме дорогу, — бо просто ніякої вантажівки не побачить — то його не оживить навіть доктор Віктор Франкенштейн.

Як і раніше, нічого не відбувалося. Макс лежав на дивані й невимовно радів цьому півгодинному тайм-ауту. Але без сумніву — веселощі тільки починалися.

Макс раптово побачив, як щось підозріло ворушилося в нього в штанях.

— До біса… тільки цього йому ще не вистачало!

Тим часом Хуліо виліз назовні й стрибнув йому на живіт.

— Слухай, роки минають, — почав він здалеку.

— Коротше, — сказав Макс, дивуючись, що втягується в цей абсурдний діалог.

— Блядонем по бабах?

— Та пішов ти в… ні, о боже! Все, досить, нічого цього нема! Згинь…

Хуліо, в якого, очевидно, на думці було одне, пригнічено поліз назад, туди, де йому й слід бути за всіма законами природи.

Ну ось, тепер можна нічому не дивуватися. Гномам під ліжком, зеленим чоловічкам, які влаштували свій перевальний пункт у нього в кімнаті, чи монологові буханки хліба голосом ведучого з популярного шоу…

«А скажіть-но нам, піддослідний, що ви відчули, коли тостер відкусив вам палець? Ні, краще заткніться… Я попрошу внести в студію тостер! Шановний тостере, чи впізнаєте ви піддослідного?»

Здається, нетривалому затишшю настав кінець. Макс підвівся, щоб вийти на балкон покурити. Тієї самої миті по кімнаті пронеслася низка всіляких звуків-стуків-грюків, ніби всі бяки й буки, що сиділи раніше тихенько, дали про себе знати: хтось кашлянув у шафі, хтось засопів із ближнього кутка, щось завовтузилося під столом…