Макс вирішив поки що тут не затримуватися і скерував невидиму «камеру» далі — до дверей… крізь них. Трохи більша кімната, очевидно, лабораторія лисого. Два довгі столи вздовж протилежних стін, заставлені всякою всячиною, ніби в підсобці шкільного кабінету хімії, широка скляна шафа, набита таким самим непотребом. Нічого цікавого.

Сусідня кімната через стіну… Людські тіла просто на підлозі. Ні, трупи. Троє чоловіків і дві жінки. Майже всі виглядають так, наче їх кинули в клітку з диким хижаком.

Ти перший, хто зумів відшукати Вихід…

Мабуть, це ті, хто не зумів. Світло з вулиці ледь падало на них крізь запнуті жовті фіранки.

Тіло молодої жінки років двадцяти восьми чи тридцяти виглядало особливо покаліченим. Її горло було пошарпане так, що виднілись шийні хребці й тьмяно біліла частина кістки нижньої щелепи. Ще одна жінка, яка лежала ближче до вікна (вік не піддавався визначенню), ніби стала жертвою якогось різновиду шкірної саркоми. Бррр!.. Аж очі болять дивитись на таке. Але найжахливішим Максу здався чоловік приблизно сорока років, тіло якого було зіпсоване вже не першою стадією розкладу. Лисий, очевидно, добре постарався, щоб запах не виходив за межі цієї страшної кімнати. Якщо в Макса ще залишалися якісь сумніви щодо психічного стану Леонтія, то тепер остаточно зникли.

Це були люди, які потрапили на той самий гачок, що й він. Когось, можливо, сюди привела звичайна цікавість, когось іще щось. А цікавий довбанутий старигань допоміг кожному зустрітися ніс до носа зі своїм внутрішнім монстром.

Максу залишалося лише сподіватися, що удача не відвернеться від нього і цього разу, інакше він незабаром сам опиниться в цьому маленькому особистому морзі лисого. Той, очевидно, навіть не старався позбутися тіл. Хоча невідомо, скільки їх усього побувало тут насправді.

«Камера» перетнула коридор, і Макс упізнав вітальню з картинами стародавніх львівських вулиць, куди спочатку запросив його старий, перед тим як пригостити дечим. Цікаво, він з усіма так чинив чи шукав до кожного індивідуальний підхід?

Лисий сидів у тому самому кріслі, що й Макс учора (якщо це справді було вчора), і гладив величезного жирного кота, який лежав у нього на колінах.

— Що ми зробимо з хлопчиськом, якщо він і далі впиратиметься? — запитував лисий кота. — Що? Вб’ємо? Звичайно, вб’ємо. Він це й сам розуміє. Але спочатку ми його каструємо. Як тебе. Так-так, саме так. А цей, схожий на Айболита, знаєш що мені сказав: «Ось тобі правильна формула, інше — з’ясуєш сам». Тепер головне, щоб хлопчисько почав говорити. Куди він дінеться? — старий засміявся. — Він буде говорити й говорити, говорити й… доки я не побачу, що він починає повторюватися. А потім відправлю до інших…

Лисий раптом підняв кота на витягнутих руках, ніби той зовсім нічого не важив, і сильно трусонув, як плюшеву іграшку.

— Що? Ти щось сказав? — кіт нявкнув від болю й засмикався, намагаючись вивільнитися. — Тварюка!

Він жбурнув кота вбік і відкинувся на спинку крісла.

— Я би збудував тобі пам’ятник, істото, якби ти вміла говорити. Ти теж якось примудрився повернутися. Звідтіля. Але ти не можеш… а він МОЖЕ! Просто не хоче… Впертий хлопчисько. Ті, інші, мовчать… Трупи, на жаль, не надто балакучі. Але він буде говорити й говорити, говорити й… доки мені не набридне. А потім… — лисий втупився поглядом у кота, ніби йому зненацька щось спало на думку. — Чи краще випробуємо на ньому новий путівник з довшим маршрутом? Ваша думка, колего? Що? Тварюка! Жирна нікчемна тварюка! І чого я до тебе так звик…

Лисий глянув на годинник.

— Ще трохи. Я дотримую слова. І цей хріновий Айболить теж дотримує…

Макс зрозумів: якщо він збирається колись вибратися з квартири старого, то йому варто поквапитися.

Він налаштував зображення на кімнату, де був сам, і взяв крупним планом свої прив’язані ременями до підлокітників руки.

Подряпини.

Подряпини свідчили про те, що результат фізичного впливу Тут може проявитися так самісінько й Там, правильно? Якщо йому вдасться… ну, наприклад, зробити свої руки трохи більшими Тут, то, можливо, Там ремені не витримають.

Цілком можливо, що все це нічого й не дасть, але спробувати такий варіант — єдине, що йому залишалося.

Це виявилося скажено боляче, але руки товстішали. І, головне, їм відповідали ті — на екрані. Вузли м’язів наростали один за одним, вкриваючи передпліччя, як у штангіста-важкоатлета. Макс звернув увагу, що при цьому в нього худнуть руки вище ліктя, і зрозумів причину. Звичайно, закон збереження матерії діяв навіть тут.

Ремені впивалися все глибше в його плоть, зупиняли кровообіг і змушували здуватися під шкірою товсті синюваті мотузки вен. Але ремінь, що зв’язував праву руку, здавалося, вже ось-ось ладен піддатися й тріснути.

— Давай, давай!.. — стогнав Макс, подумки вмовляючи себе не зупинятися. Незважаючи на біль, жахливо захотілося курити.

«Треба було зробити їх тонкими…» — встиг він подумати за мить до того, як білі крижані пальці м’яко лягли йому ззаду на шию…

Лисий старий, тихо муркочучи собі щось під ніс, зайшов до кімнати, де єдиними меблями було лише крісло з широко розведеними підлокітниками, що стояло посеред кімнати, і маленький столик біля нього. Старий був одягнутий у бездоганно білий лікарський халат, у руках тримав металеву тацю з двома рядами акуратно розкладених блискучих хірургічних інструментів.

— Пора… пора, наш юний друже. Час, на жаль, не любить стояти на місці, але інколи — це єдине, що підтримує бажання жити далі. Тому пора. Для нас з тобою.

Він обійшов крісло, розгойдуючи тацю, ніби в танці, і зупинився.

— Пора…

У відповідь йому пролунав сміх, що нагадував передсмертне вороняче каркання, крізь який ледь почувся тріск шкіряних ременів, що розірвались, наче тонкі гумки. І хтось, зігнутий вагою величезного горба, повільно підвівся йому назустріч…

— Каре!

Влад оглянувся на прищавого типа в синій болоньєвій куртці, який уже хвилин зо п’ять тупцював за його спиною. Хлопець підморгнув і усміхнувся.

— Ризикнеш? — явно один із постійних парафіян, які сповідують місцеву релігію — культ бубон і черв; рука з банкою пива застигла на рівні грудей. — Кілька ударів… і вважай, день минув на сто пудів.

Влад знизав плечима, але його рука вже тяглася до тієї кнопки на автоматі для гри в покер, що переводить призову комбінацію в стадію подвоєння очок… якщо пощастить. А останні півгодини йому таланило шалено.

Він почав чути голос.

Немов хтось шепотів у самісіньке вухо. Спершу Влад роззирнувся — але настільки близько до нього ніхто не стояв, — а потім вирішив, що це через глюк більшості приміщень, у яких надто мало місця в атмосфері, щоб витримати стільки нервових людей, плюс півтори дюжини ігрових автоматів, які народжують під акомпанемент пришибленої попси з динаміків на стелі ні з чим не зрівняну какофонію.

Потім Влад зрозумів, що голос нашіптує йому мудрі речі й звучить дедалі чіткіше, начебто якісь невидимі двері в його голові відкриваються ширше й ширше… Він почав прислухатися — і справи покращилися. Незабаром у правому верхньому куточку екрана сума кредиту перевалила за тисячу очок.

— Велика, зуб даю. Якщо не вискочить «сокира», — сказав прищавий, коли палець Влада торкнувся кнопки.

Однак цієї миті голос з’явився знову й відмовив його від розіграшу комбінації, яка пророкувала дев’яносто шість відсотків імовірності, що випаде «сокира» — сімка. Влад майже без вагань відправив помножену в сорок разів ставку на шести монетах у кредит.

Хлопець за спиною хмикнув і протяжно ригнув, обдаючи Влада пивним духом, потім рушив в інший кінець зали, де швидко зібрався гурт тих, хто сподівався побачити Великий Удар. Влад краєм вуха вловив, що йдеться про чотири тисячі монет — майже вдвічі більше, ніж він зараз мав у кредиті. Але нехай за цим стежать «банкрути» й ті, хто просто любить потусуватися серед дзенькоту і брязкання в тютюновому тумані. У нього своя гра. Найкраща з того часу, як він уперше переступив цей поріг.