Ще один ляскіт батога — і голови, продовжуючи дике стрибання кімнатою, у неймовірному ритмі затягли хором «Лолейнью» тонкими підерастичними голосами.

«Бачив? — Батут, наче сам не очікуючи такої спритності від голів, перевів захоплений погляд на Макса. — Крута заморочка, правда?»

«Напевно, їм сподобається», — сказав Макс, точно знаючи й водночас не маючи жодного уявлення, хто такі вони.

Він штовхнув ногою найближчу до нього голову, яка, здається, належала соло-гітаристу. Та прокотилася в Батута між ніг і з криком врізалася в стіну.

«Гол!» — сказав Батут здивовано, немов несподівано всрався на людях.

«Добре, забери їх, поки вони тут усе не вимастили».

Той коротко ляснув батогом, і голови по черзі заскочили назад у шафу.

Батут увійшов за ними.

«Побачимося на концерті», — він махнув рукою на прощання, наче сідав у трамвай, і зачинив за собою дверцята.

«Па-па…» — кинув Макс і зрозумів, що він сидить на дивані, одягнений у якийсь дурнуватий костюм, а на його колінах лежить яскраво-червоний ковпак з чорним поперечним написом ШУМЕН.

…І прокинувся.

Славна вулиця Пекарська, яка багато десятиліть, незважаючи на будь-які перипетії в житті міста, не змінювала своєї назви, починається недалеко від центру Львова — у тій частині, де розкинувся Галицкий ринок і звідки рукою подати до історичного музею зброї Арсеналу, — і біжить собі далі, звиваючись і розтікаючись навсебіч, як повноводна ріка, численними вуличками, вулицями й провулками. Зазвичай коли Макс опинявся в тутешніх краях, то відчував потужний наплив умиротворення й затишку, який, здавалося, створювала сама атмосфера вулиці: дорога, вимощена ледь опуклою й відполірованою роками до матового блиску бруківкою, вузенькі тротуари уздовж будинків стародавнього зразка, зелень перехресть. Він пам’ятав це відчуття з дитинства, коли приходив з батьками в гості до діда, котрий жив недалеко звідси в одному з провулків і помер п’ять років тому.

Однак сьогодні з Максом цього не трапилося. Чи то він занадто подорослішав і його відчуття притупилися, перестали вловлювати тутешню ауру, чи занадто переживав, що йому не вдасться помиритися з Леною. Макс збирався піти до неї одразу після того, як перевірить, що знаходиться за зазначеною у вчорашньому оголошенні адресою. Втім, він спіймав себе на думці: чи не є це насправді приводом для того, щоб відтягнути їхню зустріч, хоча ідея, звичайно, належала йому й ні до чого не зобов’язувала.

А може, він просто давно тут не бував — з дня дідового похорону — і Пекарська його забула.

Макс дійшов до будинку військового госпіталю, що потопав у соковитій зелені каштанів ліворуч, і, перевіривши адресу в оголошенні, повернув направо.

Приблизно через три хвилини він опинився перед потрібним чотириповерховим будинком, прикрашеним маленькими балконами з фігурним ліпленням. Макс зайшов у під’їзд і вирішив скористатися власними ногами, а не ліфтом, щоб піднятися на верхній поверх, і нарешті зупинився під лакованими під червоне дерево дверима з номером 8. Серце чомусь пришвидшено закалатало, коли він потягнувся до синього ґудзика електричного дзвоника, але Макс був надто схвильованим, щоб звернути на це увагу.

Стоніжка між його лопатками ледь поворухнулася, розминаючи кільканадцять пар колючих ворсистих лапок, і знову впала в сонну бездіяльність, у якій перебувала більшість часу.

«Звичайна квартира», — встиг подумати Макс, коли почув кроки за дверима.

Йому відчинив зовсім лисий дядько років шестидесяти, одягнений у сірий спортивний костюм і білі кросівки Brooks, ніби він збирався на пробіжку вулицею чи відвідати спортзал.

— Здрастуйте, я за оголошенням, — сказав Макс.

— Вибачте? — здавалося, господар був щиро здивований його заявою.

— А хіба… — Макс злегка збентежено поліз у кишеню джинсів за пожовклим клаптиком паперу. — Хіба воно не ваше?

Лисий секунду розглядав оголошення, так, немов щось подібне бачив уперше в житті, і водночас з явним упізнаванням.

— А, ну так… звичайно. Тоді ласкаво просимо, — він відступив, запрошуючи Макса зайти, і зачинив за ним двері.

Проходячи за господарем через довгий передпокій в одну з кімнат із такими самими високими стелями, як і в квартирі його покійного діда, Макс відчував невластиве йому хвилювання, що зростало з кожним кроком, причин якого він поки що зрозуміти не міг.

— Отож? — промовив господар, посадивши Макса у велике м’яке крісло, сам сів навпроти в таке саме низьке й широке, у якому запросто можна було розміститися двом людям середньої комплекції й навіть подрімати. — Чим завдячую?

Макс зненацька зрозумів, що починає несамовито червоніти, — схоже, у цьому природному запитанні й полягала причина його дивної незручності. Справді, а якого біса йому треба? Дивно, але дорогою сюди Максу й на думку не спало вигадати якусь підходящу причину, а тепер хлопець повільно червонів, відчуваючи себе повним ідіотом. Тому що єдиною причиною цього візиту була звичайна цікавість. Саме вона.

І, можливо, ще дещо.

— Ну… — господар очікувально дивився на нього. — Не соромтеся, іноді таке буває: ми бачимо щось, що нас вабить, спонукає зробити перший крок, а коли приходить час діяти по-справжньому, нас раптом охоплять сумніви, страх показати себе в невигідному світлі… Чи не так?

При слові «вабить» Макс внутрішньо здригнувся, оскільки так воно й було. Оголошення не просто викликало в нього цікавість, воно його вабило — так, як бажання потрапити на наступний рівень нової комп’ютерної гри, до якого ще ні разу не вдавалося дійти (щоб глянути хоча б одним оком). Не зовсім так, але на те схоже. Насправді це було ще сильніше — і Макс лише зараз усвідомив наскільки.

— Я тільки хотів дізнатися, — раптом зізнався він. І одразу відчув якесь полегшення.

— Побачити, що за всім цим приховується, — кивнув лисий, ніби чудово розумів, про що йдеться, ніби був упевнений у наявності цього потягу. — І що тут ганебного?

— Нічого, — відповів Макс і подумав, що тепер може з чистою совістю звалити.

— Тоді давайте знайомитися… Ви куди?

— У мене ще справи. Правда. Напевно, мені взагалі не варто було… — однак Макс знову сів у крісло.

— Я аніскілечки не сумніваюся, що в такої молодої людини, як ви, купа всіляких справ у набагато цікавішій компанії, ніж зі старим на зразок мене, — посміхнувся господар квартири, який дав дивне оголошення. — І, звичайно, не стану вас затримувати. Але коли ми вже зустрілися, дозвольте пригостити вас чаєм. Чи надаєте перевагу каві?

«Пиву, я б надав перевагу банці-другій холодного пива, і чим дальше звідси, тим краще» — хотів сказати Макс, але попросив чаю.

— Сподіваюся, це не надто вплине на ваші плани?

— Ні, аніскільки, — відмову Макс вважав би надзвичайною безтактністю, особливо після того, як стала відома справжня причина його приходу.

— Ось і чудово, — чоловік вийшов з кімнати й залишив його самого. Незабаром Макс почув брязкання чашок з кухні й подумав, що вони з господарем так і не встигли відрекомендуватися один одному. Втім, він згадав, що це відбулося таки з його провини.

Поки той метушився на кухні, Макс отримав можливість спокійно все роздивитися.

Сумнівно, щоб заняття для покращення пам’яті могли принести лисому такий достаток. Та й, судячи з їхньої зустрічі, клієнти до нього не ломилися натовпом. Хоча, хтозна. Або це заняття було чимось на кшталт хобі.

Кімната, яка, швидше за все, слугувала вітальнею, була обставлена масивними красивими меблями в стилі рококо чи близькому до нього, ймовірно, не менш стародавніми, аніж сам будинок. На двох стінах і на підлозі розкіш інтер’єру підкреслено було великими килимами, які Макс ідентифікував як «перські», хоча навряд чи розумівся на таких речах. Біля протилежної стіни на столику з вигнутими фігурними ніжками стояв телевізор; лише він і пара крісел, одне з яких займав Макс, помітно випадали з загального стилю. Праворуч від нього на стіні — картини з пейзажами стародавніх вулиць, у яких Макс одразу впізнав львівські — такими, які вони були, напевно, років сто тому: без машин, що швендяють туди-сюди, без надокучливо-строкатих вітрин теперішніх магазинів, без дурнуватих рекламних щитів. Здавалось, ось-ось з таємничих меж полотна на дорогу виїде антикварний автомобіль зі смішними клаксонами-клізмами з боків чи кінний екіпаж, і навіть звідси можна буде почути, як цокають підковані копита об мощену бруківку, почути голоси пар, виряджених за модою того часу, які здійснюють променад…