Макс захотів його стягти, але йому не вдалося. Дурнуватий ковпак ніби приріс до голови. Було не зрозуміло, що його тримає, навіть коли Макс потягнув щосили.

— Ось тепер ти справжній Шумен, — захихотів хтось під ліжком.

Макс торкнувся до вух — так, вони теж виросли. І підборіддя, здається, почало подовжуватися. Він більше не відчував своє обличчя таким, як раніше, тепер не відчував.

— Ну і вляпалися ж ми з тобою… — витиснув Макс майже пошепки. Найменше йому хотілося зараз побачити себе в дзеркалі.

«Що ж робити?» — Макс розгублено кидався кімнатою.

— Досить! Я хочу стати таким, як раніше! — вигукнув він… Але не допомогло.

Напевно, збоку всі його дії виглядали страшенно смішними. Однак Максу було зовсім не до сміху. Він ніби потрапив у якусь казку, тільки написану дуже злим казкарем. Казкарем, який любить, коли діти не сміються, а плачуть. Перед тим, як він їх з’їдає.

Звичайно, для оточуючих він залишався колишнім. Але досить було й того, що він міг бачити себе таким. Бачити й відчувати.

— Нам терміново потрібна чиясь порада, — сказав Макс і заплакав, чого не траплялося з ним уже років п’ять. — Я так більше не можу…

Щось пора було зробити.

Макс, як і раніше, не міг пригадати адреси лисого старого — в цьому йому не допомагало ні володіння ковпаком Шумена, ні насильство над пам’яттю. Але так тривати більше не могло.

Він не знав, до кого звернутися за допомогою чи хоча б за слушною порадою. Може, варто піти й усе розповісти Миронові? А як щодо Лени? Макс спробував уявити, що, швидше за все, з цього вийде. Шуба-дуба-ду-ба-а! Тоді вже краще відразу здатися в психушку. Він ладен був посперечатися: хто-хто, а Карлик-ніс у них напевно ще не мешкав у одній палаті з Наполеоном і сером Ісааком Ньютоном.

Але навіть якщо Мирон чи Лена йому повірять (на що Макс зовсім не сподівався), але припустимо, якщо — то як зможуть зарадити?

Ось-бо й воно.

Залишався… він сам.

Ось тільки чи вдасться?

— Я… — почав Макс. — Я хочу зустріти себе.

І подумки додав:

«Дорослого».

Макс завмер в очікуванні. Нічого не відбувалося. Напевно, він хотів забагато.

— От лайно… — зітхнув Макс, переповнений розчаруванням і глибокою екзистенційною самотністю.

— Чого ти хотів? — запитав хтось позаду.

Він озирнувся. І побачив себе, який стояв біля вікна, спершись на підвіконня. Яскраве сонячне проміння потрапляло йому просто в очі й не давало можливості добре розгледіти обличчя. Але він був трохи вищим і кремезнішим. Тільки голос майже не змінився. Можливо, він виглядав би так років у тридцять чи тридцять п’ять.

— Мені… мені потрібна твоя порада, — сказав Макс. — Що зі мною відбувається? Я хочу, щоб усе закінчилося.

— Я знаю, — кивнув Макс-дорослий.

— А тепер… ще й це! — він розвів руками. — Подивися, на кого я став схожий. Що мені робити?

Йому здалося, що Макс-дорослий сховав посмішку, але, може, лише здалося.

— Ти потрапив в особливе місце.

— А що це за місце?

— Важливіше не те, що воно собою являє, а що здатне дати тобі. Використовуй це.

— Як Золота рибка? — Макса охопило відчуття якогось близького прозріння. Але вже наступної миті воно безвісти зникло.

— Ти йдеш помилковим шляхом. Золота рибка була всевладною, але не змогла врятувати себе саму з невода старого й перетворилася на його заручницю, доки… доки він не лоханувся.

— Не розумію, — захитав головою Макс.

— Чому Золота рибка не могла собі допомогти? Це неправильно. Але це дане, аксіома. Вимушений ляпсус, без якого не існувало б і самої Золотої рибки. А ти інакший. Ти — Шумен.

— То що ж мені робити? — майже закричав Макс.

— Ти просив поради — ти її дістав, — крізь постать біля вікна почала просвічуватися фіранка.

— Хто цей виродок, що переслідує мене? — запитав Макс поквапно.

— Він живе в кожному з нас.

— Чого йому треба?

— Убити тебе… — силует остаточно розчинився в потоці сонячного світла.

— Гей, зачекай!

Макс ладен був крізь землю провалитися з прикрощів. Стільки зусиль — і все дарма! Він отримав лише черговий ребус.

До обіду в Макса виріс горб.

Спочатку йому здалося, що стоніжка між лопаток знову вирішила нагадати про себе і влаштувала під шкірою сверблячку, яку неможливо було вгамувати. Потім це перейшло в ритмічну пульсацію, ніби у верхній частині спини надувався здоровенний важкий міхур, змушуючи плечі опуститися, а шию вигнутися, як у грифа.

Однак ніщо не могло позначитися на його апетиті, і Макс, вигнутий знаком запитання, «замовив» собі розкішний обід з чотирьох страв. Не можна сказати, що він і до цього не помічав за собою схильності до обжерливості чи що домашні з дитинства морили бідолаху голодом, але тепер це межувало майже з екзальтацією.

Справжньою основою «бенкету» слугували варені макарони з яєчнею — їжа не особливо вишукана, але водночас досить калорійна, — тому нарікати на безтілесність ілюзорної кухні Макс не міг. Він уже кілька разів переробляв молочний коктейль, домагаючись бажаного смаку й консистенції, коли згадав про Блідого Незнайомця. Він не з’являвся з минулої ночі. Але Макс не сумнівався, що рано чи пізно той знову повернеться.

— Ось це інша річ, — з п’ятої чи шостої спроби коктейль нарешті досяг досконалості. — Хоча…

Макс завмер, вивчаючи вміст склянки. То чому ж Золота рибка не могла собі допомогти? Бо була звичайним дурним оселедцем чи страждала фанатичним альтруїзмом?

…це дане, аксіома… а ти інший… ти — Шумен…

— До бісової матері! — Макс навіть ляснув себе по чолу: йому ж усе розтлумачили, перетворили в пюре й піднесли на блюдечку, а він повівся як останній телепень!

Коктейль без жалю поглинула раковина, а склянку Макс ретельно вимив і наповнив чистою протічною водою. Все інше було в кухонній підвісній шафці.

Отже: дрібка кориці, п’ять крапель йоду, десертна ложка оцту, одна таблетка аспірину й трохи «коли». Втім, інгредієнти не мали значення, — Макс брав перше, що потрапляло під руку.

Тепер усе як слід змішати… І ось він — чарівний напій великого Шумена. Протиотрута готова. Макс не міг зняти дурний ковпак, правильно. Але міг змусити його працювати. А в склянці був антидот тому, чим підпоїв його лисий старий — клин клином.

Залишалося лише переконатися, що це подіє. Але головне — слід переконати самого себе.

Макс зненацька розхвилювався. Узяв склянку з чарівною рідиною і зайшов до вітальні. Сів у крісло, намагаючись заспокоїти дихання.

— Уперед! — нарешті сказав він собі й зробив невеликий ковток. Смак напою, здавалося, не мав нічого спільного з тим, з чого був приготований. І це було добрим знаком — бо так воно й мало бути. Його колір теж змінився, став іскристо-бурштиновим, ніби в глибині мерехтіли малюсінькі вогники. У роті й горлі розлилося легке поколювання, що повільно охоплювало все тіло з верху до низу. Макс відчув, як розпрямляються його плечі й спина, зникає потворний наріст на обличчі, повертається форма носа, коротшають пальці, стають нормальної довжини, повертається на місце шия…

Йому вдалося!

Кімната затяглася брижами безлічі падаючих крапель, що спотворювали весь видимий простір відцентровими колами…

І раптом хтось ухопив Макса за руку. Він смикнувся від несподіванки й ледь не закричав, бо побачив Блідого Незнайомця, який стояв над ним.

Очевидно, події останніх хвилин відволікли Максову увагу, тому він і пропустив його нову з’яву. Або той зумів якимось чином підкрастися цього разу непомітно. Пальці Блідого Незнайомця були настільки холодними, що Макс відчув їх крижаний дотик навіть крізь рукав реглана. Права рука почала швидко німіти, ніби перетворювалася в безчуттєву деревину.

Макс схопився на ноги, зробив спробу вирватися, але Блідий Незнайомець тримав його надто міцно. Вітальню тим часом усе більше захоплювали відцентрові кола, хитаючи її в концентричних хвилях. У Макса вже задерев’яніло праве плече, але він помітив, що нежданому гостю ставало важче його втримувати, ніби контакт між ними слабшав з кожною секундою.