Хай як дивно, але ця річ здалася йому знайомою.

Макс напружив пам’ять. Ну так, звичайно. У нього був такий самий ковпак минулої ночі уві сні, коли з шафи вийшов Батут, щоб показати йому фокус.

Коли Макс озирнувся, тримаючи в руці дивний ковпак, дорожні сумки батьків зникли. Він кинув цю річ на крісло й вирішив зателефонувати Миронові. Була вже половина десятої, можливо, той повернувся додому. Провести наступну ніч самому зовсім не хотілося. Макс не міг постійно бути напоготові, залишаючись бадьорим. Питання в тому, яку загрозу несуть його сни. І не тільки.

Він згадав давно прочитане фантастичне оповідання, у якому на невідому планету висадилася експедиція, й майже всі члени екіпажу загинули, бо місцева атмосфера якось могла матеріалізовувати їхні дитячі жахи. Щоправда, ні хлопців на зразок Фреді Крюгера, ні привидів Макс, якщо йому не зраджувала пам’ять, ніколи не боявся (ті славні хлопці називалися інакше, їх образ вицвів і розсипався порохом багато років тому). Але хтозна, що тепер блукало заплутаними коридорами його підсвідомості у пошуках цих вічнозамкнених, але недавно відчинених Дверей. Можливо, Блідий Незнайомець був лише першим, кому їх вдалося знайти й переступити поріг.

Звичайно, ще невідомо, чим би допомогла йому присутність Мирона, — цілком імовірно, що нічим. Але провести темну пору доби поряд зі старим товаришем було б значно спокійніше.

Макс набрав номер.

— Ми тільки-но повернулися, — сказав Мирон. — Ти багато втратив, старий. Риболовля була чудова. Батько дуже шкодував, що ти не поїхав з нами. Тільки ось… — він засміявся. — На зворотному шляху ми пробили колесо, довелося серйозно помурдохатися.

— Може, наступного разу.

— Обіцяєш?

— Постараюся.

«Я справді розмовляю з ним чи мені це тільки здається?» — думав Макс.

Він пригадав епізод, коли домомучителька, доведена до божевілля найкращим у світі психіатром Карлсоном, намагалася кудись зателефонувати, використовуючи душ замість слухавки.

Макс спробував не поглиблювати ці сумніви й запропонував Миронові переночувати в нього. Він поки не вирішив, чи посвячуватиме його в свої сьогоднішні нещастя. Не тому, що Мирон не заслуговував довіри, — Максу спершу хотілося в усьому розібратися самому.

— Вибач, старий, але мені зараз зовсім не хочеться плентатися в таку далечінь, — відповів той.

— Шкода, я б почастував тебе пивом, — збрехав Макс: пиво в нього скінчилося ще вчора. Але якби Мирон погодився, він збігав би в магазин до його приїзду.

— Серйозно? Пивом, значить… Над цим варто подумати, — Мирон помовчав дві секунди. — Ні, старий, давай краще завтра. Я скажено втомився. Хоча… чому б тобі зараз не приїхати до мене самому?

— Можна, — сказав Макс, зважуючи цю думку. Виходити на вулицю йому не хотілося, тим паче пізно ввечері, але, можливо, справді варто спробувати.

— До речі, пива в мене свого вистачає, — додав Мирон і поклав трубку.

До вечора на вулиці могло похолоднішати, тому Макс натягнув поверх футболки легкий светр. Праве коліно ще трохи боліло, але ходити він міг уже майже не кульгаючи. Проте перед виходом Макс задер праву штанину, щоб змастити коліно маззю арніки. Синець устиг розцвісти всіма відтінками темної квіткової гами. Дивлячись на нього, Макс навіть скривився.

Він поставив баночку з арнікою на полицю з аптечкою і почув високий вібруючий дзенькіт зі спальні батьків. Наче якийсь тонкоголосий дзвін усе лунав і лунав…

Як з’ясувалося, цей звук виходив із порцелянової вази на тумбочці біля ліжка, в яку мама любила ставити польові квіти. Зараз вона видувала зростаючу каламутну бульбашку, що повільно набувала обрисів людської голови.

Коли на голові намітилися знайомі очі-діри, Макс кинувся навтьоки.

— Старий, ти кепсько виглядаєш, — сказав Мирон йому з порога. — За тобою гналися всі примари Личаківського цвинтаря?

«Усе ти знаєш», — з миттєвим роздратуванням подумав Макс.

Він вийшов з дому — точніше, вибіг, щоб знову не зіштовхнутися з Блідим незнайомцем, — сів у автобус, який їхав прямим маршрутом до обителі Мирона, залишалося лише дві-три хвилини пройти пішки до будинку. Мирон добряче перебільшував, коли сказав, що не хоче пертися «в таку далечінь». Автобус, на щастя, не змусив себе довго чекати на зупинці й приїхав скоро. Народу всередині, незважаючи на досить пізній час, виявилося багато, і сісти Максові не вдалося.

Через кілька зупинок він поспішно вирішив, що поїздка до Мирона обійдеться без пригод. Раптово вечірній міський ландшафт за вікнами автобуса зник, натомість з’явилися безкраї зелені прерії, на яких паслися дивні тварини (серед них Макс упізнав тільки мастодонтів). Потім з’явилося океанське дно із заростями величезних дивовижних рослин, що фосфорисціювали при світлі, яке проникало з вікон салону. Потім він побачив безжиттєвий суходіл, який опромінювався лише багряними спалахами вулканів, що височіли вдалині на самому обрії, як горлянки вогнедишних чудовиськ, що повстали з далеких глибин землі. Знову океан — цього разу з узбережжя, викладеного величезним іскристим каменем (ніби з кришталевого келиха, що випадково випав із рук Божих), і невідомих тварин (дивніших і несхожих ні на тих, яких він бачив раніше, ні на динозаврів), що завмерли на окраїні дивовижного сріблясто-смарагдового лісу. Все це раптом змінилося потоками розплавленої тверді й хаотичними завихреннями невідомих еманацій… а незабаром яскравими крапками зірок, підвішених у космічній темряві. І нарешті — за вікнами автобуса настала порожнеча…

Не порожній простір, не абсолютна темрява, а порожнеча, на яку очі Макса не могли дивитися, а його розум відмовлявся розуміти.

Він відвернувся від вікна й глянув на інших пасажирів. Усі, крім нього, продовжували спостерігати за тим, що було за межами автобуса, точніше, тим, чого там узагалі не було, і водночас… Він змусив себе припинити думати про це, відчуваючи, що інакше в нього розплавляться мізки.

За якийсь час пасажири почали відвертатися, але ніхто не вимовив ні слова. Автобус продовжував гуркотіти мотором, підскакувати на вибоїнах дороги, якою їхав, там унизу — у невідомому десь.

Очі пасажирів були затягнуті більмами. Макс вирішив, що, мабуть, їх так покарала порожнеча за тривале споглядання. Дивна, безглузда думка, однак вона прийшла до нього легко й природно, ніби недавно він навчився думати по-іншому.

Усе більше і більше людей відверталися від вікон. Вони сліпо шарили навколо, як жителі Содому, які приходили до Лота домагатися його гостей, і ангели позбавили їх зору. Вони мовчки наштовхувалися один на одного, падали, вставали… Але незабаром Макс помітив, що довкола нього ніби стискується кільце. Здавалося, людей із затягнутими більмами очима щось притягає до нього — немов він був язичницьким ідолом, в якого вони шукали зцілення. Дедалі частіше їхні руки торкалися його одягу й обличчя. Натовп, що повільно його оточував, ставав усе щільнішим, деякі навіть підводилися з місць, щоб наблизитися. Максу здавалося, що він чує їхній шепіт, далекий і скорботний, що ніби долинає з паралельного виміру, одвічно позбавленого світла.

Вони не робили йому боляче, від них не віяло загрозою — принаймні такою мірою, як від Блідого Незнайомця, — але це було до біса неприємне відчуття. Однак Макс щосили намагався залишатися спокійним. Він розумів, що в дійсності його оточують десятки людей, яких він цікавить не більше, аніж міграція равликів з Африки до Азії, йому зовсім не хотілося звертати їхню увагу на себе.

Макс з зусиллям спробував прогнати загуслу навколо нього ілюзію, але це вдалося лише при згадці, що може пропустити свою зупинку. І дуже вчасно — він вискочив з автобуса за мить до того, як двері зачинилися.

— Якісь проблеми, старий? — запитав Мирон. Він був на чотири роки старший за Макса, але ніколи не давав йому приводу це відчути.