Тринь-дзинь… тринь-дилинь…

Екран, що миготів різними мастями, досі стояв перед очима, накладаючись, наче картинки слайдера, на темну вулицю.

Дзинь-тринь… дилинь-дзинь…

Подвійне життя триває, хіба ні? Післязавтра, тобто в понеділок, він влаштує урочисте вручення… ні, він просто, як завжди, повернеться ввечері додому і скромно кине бабки на стіл: «Я там трохи заробив». Ось так, без претензій. Скаже тільки це й більше нічого. Начебто йдеться не про його перші зароблені в житті гроші, а про щось несуттєве на кшталт яєчні. «Я там трохи заробив», — і все. А потім сяде дивитися телевізор. Гм, так і треба буде зробити.

Тринь-дилинь… дилинь-дзинь…

Але завтра він обов’язково піде в зал, раптом спалах інтуїції, як сьогодні, відбудеться знову (або його навідає Дух Великого Гравця).

Тринь-трипь… тр-р-р-ра… клинк-дзиннь…

Дух Великого Гравця! Це круто. А якщо везіння триватиме… Влад почув, що його хтось доганяє. Але вирішив не обертатися: яке йому діло? Важливо, чи повториться завтра… їх там позаду, здається, двоє.

ДЗИНЬ!

За мить до того, як вони з ним порівнялися, Влад стишив крок, щоб пропустити їх уперед. «А може, подарувати мамі якийсь презент, не дуже дорогий, хай пустить сльозу…» — встигла промайнути думка, перш ніж один із тих, що його доганяли, виявився на крок попереду від іншого, який загаявся. Якийсь маленький презент. Чому б ні, утре цьому старому козлові…

— Опа! — різко обернувся той, що попереду, і вони ледь не зіштовхнулися.

— Ти? — вирвалося в обох майже одночасно.

Влад першим простягнув руку колишньому однокашникові. Той її недбало потис і глянув за спину Влада, посміхаючись своєму попутникові. Обертатися назад Владу чомусь зовсім не хотілося.

— Як життя? — запитав він.

— Може бути, — колишній однокашник, якого звали Стас, знизав плечима з таким виглядом, наче йому раптом стало нецікаво. — Може, варто відзначити зустріч, як вважаєш?

— Та я, взагалі-то… — посміхнувся Влад, — поспішаю додому.

— А ми — ні, — раптом розсміявся Стас і додав, якось дивно підморгуючи: — Твоя присутність необов’язкова.

Його супутник фиркнув слідом. І Влад раптом усе зрозумів: знають. Вони знають, бо такі, як ці, завжди знають — якимось особливим внутрішнім чуттям.

Він шморгнув носом, утягнувши шмарклі, й відчув, як густий слиз повільно опускається в горло.

— Не будь жлобом, Мамуло, — усе ще посміхаючись, сказав Стас майже по-дружньому.

«Мамула» було поганим знаком — псевдо, що найчастіше заміняло йому в школі ім’я. Особливо в старших класах, коли в більшості хлопців почали стрімко розвиватися справжні чоловічі м’язи, а в нього — пузо і задниця. «Мамуло» було зовсім кепсько, до того ж зараз, на темній і порожній вулиці в компанії таких хлопців, як Стас.

— Гарна була гра, — сказав той, що стояв позаду. Влад повернув голову й побачив хлопця з залу автоматів у синій болоньєвій куртці, тільки вже без незмінної пляшки пива.

— Що…

І Влада зігнуло навпіл від вибуху нестерпного болю в паху, бо цієї миті Стас ударив його ногою. Осівши на мокрий тротуар, Влад навіть не відчув, як хлопець у синій куртці встиг обшарити його кишені й витягти гроші, він тільки побачив, що складені купюри передали з рук у руки, і вони зникли за пазухою в Стаса.

Від запаморочливого болю Влад не розібрав слів, якими обмінялися колишній однокашник і хлопець із залу, перш ніж піти далі. Проходячи повз нього, той стусаном відкинув ногу Влада, виставлену поперек тротуару.

А Стас, не обертаючись, махнув йому рукою:

— Бувай, Мамуло.

Влад беззвучно відкрив рот, заплющив очі й притулився потилицею до холодної і твердої стіни будинку. Здавалося, все трапилося миттєво. Ось він ішов, ніс у кишені виграш, про який донедавна не смів навіть мріяти і який вирішував майже всі його проблеми, і ось уже…

— О Боже… — він почув, як промокають наскрізь штани на задниці й стрімко розпухає мошонка.

Потім заплакав.

Він схлипував і корчився від болю в напухлих яєчках (а вони продовжували пухнути… як сливи, що спіють із неймовірною швидкістю), та через п’ять хвилин таки змусив себе підвестися на ноги й зашкутильгав вулицею, затуманеною дощем, проклинаючи болісні спазми в паху, мокру задницю, собаче лайно, в яке він вляпався правою рукою, коли впав на тротуар і вимазав рукав куртки до самого ліктя, бо не відразу помітив; проклинаючи Стаса і йому подібних, проклинаючи погоду і власних батьків, хоча зараз вони були зовсім ні до чого, проклинаючи всі на світі ігрові автомати й виродків, що їх вигадали… проклинаючи чортів голос, що дозволив йому виграти й почати будувати далекоглядні плани…

Так, у всьому винен цей клятий голос — гівняна інтуїція або щось там іще. Його підставили, дали відчути смак перемоги, а потім брудно кинули, врізали по яйцях і змусили вивалятися в собачому лайні…

Пройшовши кроків із двадцять, кожен з яких відлунював пружними поштовхами болю аж у шлунку, він зупинився біля входу до закритого фотосалону «Кодак» і розридався з новою силою.

Повз нього на великій швидкості промчала машина, обляпала брудною водою, що зібралася від дощу в довгих вузьких калюжах уздовж тротуару, і засліпила фарами. Влад вилаявся й погрозив услід червоним габаритним вогням, що віддалялися. Але після цього почав потроху заспокоюватися.

Влад двічі виблював до того, як подолав половину шляху. У голові прояснилося, але йти ставало дедалі важче. Він злякався, що взагалі не зможе дістатися додому. Щоб рухатися далі, йому довелося послабити ремінь і приспустити штани, звільняючи більше місця неймовірно великій мошонці (її рознесло щонайменше втричі!). Влад, усвідомлюючи, що зараз не час і не місце міркувати про такі речі, все-таки подумав: тепер, досить імовірно, він назавжди залишиться дівичем, бо…

Бо, напевно, той недоумок йому щось відбив усередині, щось там лопнуло, обірвалося… Бо як же інакше? Він не знав, чи зуміє перетерпіти такий біль, якщо той стане хоч на краплю сильнішим.

Потім він згадав батьків. Думка про те, що двері йому відчинить мати (або батько) й побачить у такому вигляді, Владу здалася абсолютно неприпустимою. Найменше йому хотілося вдаватися до пояснень: що завгодно, тільки не це. Такого сьогодні він просто не витримає.

Влад спробував знайти в кишені штанів свої ключі від квартири й якоїсь миті йому здалося, що їх там немає, — певно, могли випасти, коли той тип у синій куртці обшарював його кишені. Або пізніше, коли він уже лежав на тротуарі, а потім, звісно, нічого не зауважив. Але він знайшов ключі в іншій кишені. Владу вдалося їх намацати і він одразу скрикнув, ненавмисне зачепивши хворобливе утворення завбільшки з грейпфрут, що випирало між ногами.

Деякі перехожі оберталися йому вслід, помітивши хлопця, що пересувається дивною ходою, перетинаючи людні місця; людні, незважаючи на вже доволі пізній час і погану погоду. Але він не зауважував цих поглядів, думаючи тільки про те, як дійти чимшвидше додому і пробратися у свою кімнату, не потрапивши на очі батькам.

Опинившись нарешті неподалік від дому, Влад згадав про вимазаний собачим лайном рукав куртки. Цю проблему треба було якось вирішувати. Він завернув у провулок і знайшов підходящу калюжу — достатньо сховану в тіні й досить велику, щоб у ній можна було випрати рукав. Потім стягнув із себе куртку і, кривлячись від болю, обережно нагнувся, намагаючись сісти навшпиньки. Не вдалося. Він скрикнув і впав на коліна. Схоже, іншого способу не існувало.

Він абияк почистив рукав куртки від налиплого лайна, що не встигло засохнути завдяки безупинному дощеві, потім понюхав його і змушений був задовольнитися, що тепер принаймні лайна не було видно. Так само стоячи на колінах, Влад начепив куртку (светр і сорочка встигли намокнути під дощем і обхопили тіло холодними вологими обіймами потопельника, але цей дотик здався йому навіть приємним, тому що трохи приглушав біль нижче пояса) і вимив руки в тій самій воді. Йти до іншої калюжі й іще раз нагинатися було вже понад його сили.