Усе виглядало майже так само, як і двадцять один день тому. Тільки гіпсові фігури більше не здавалися такими зловісними, гілки дерев і чагарників ще сильніше оголилися, відкриваючи темні стовбури, а повітря стало холоднішим — з рота йшла легка пара, такі собі хмаристі фантоми. І ще, звичайно, ми рухалися у зворотному напрямі…

Додому.

— Гей!.. — донеслося до нас ззаду. — Гей, Юрку!

Я знав тільки одного хлопчака, який зараз міг би наздоганяти нас мокрою доріжкою алеї. Діма пройшов кілька метрів уперед і зупинився, припалюючи сигарету, а я залишився на місці.

— Ще трохи, і я би тебе пропустив, — сказав Ренат, захекавшись від бігу. Таким щасливим я його ще ніколи не бачив. — Уявляєш, за мною приїхав батько, — він показав у той бік, звідкіля прибіг.

За сотню кроків від нас неквапливо прогулювався кремезний чорнявий чоловік. Але навіть з такої відстані їхня схожість була очевидною.

— Вітаю, — сказав я, щиро радіючи за Рената. — Чорт, це здорово! Виходить, ти теж поїдеш сьогодні?

— Ні, — він, сміючись, похитав головою. — Ми їдемо просто зараз. Я тільки з тобою хотів попрощатися. І бачиш, ледве не проґавив.

— Так, а я подумав…

Ренат простягнув мені руку:

— Радий був з тобою познайомитися.

— Я теж, — у мене раптом зрадливо защипало в очах, але на душі стало якось легше і спокійніше.

Ми потисли на прощання один одному руки, і це було першим у моєму житті по-справжньому чоловічим рукостисканням. Я ще кілька секунд дивився, як він повертається назад до свого батька, а потім приєднався до Діми.

— Щасливо! — вигукнув Ренат, махнувши рукою.

Я повернувся й відповів так само.

— Разом їдете? — запитав Діма, коли ми рушили далі.

— Угу, — кивнув я. І додав: — Це мій друг.

— Я так і зрозумів, — Діма сильним щиглем запустив недопалок у кущі. — А хіба з того боку є якась дорога?

— Що?

Що… що…

Слово звучало й звучало по дивно замкнутому колу, хоча це було неможливо, бо час нездатний так сповільняти свою ходу, але воно продовжувало звучати, а я перебував у його центрі, нанизаний на цю застиглу вісь, спостерігаючи за світом, що плавно обертався навколо мене, і намагався не дивитися назад, думаючи про дорогу, якої не було, і знову швидше, швидше… Хіба може так довго тягтися історія про один раз, яку він так любив розказувати нам? Так довго не може. Але він сам ненавидів цю страхітливу невідомість, тому що завжди найсильніше з усіх нас хотів дізнатися, що ж там, за тією межею, його мучило, навіщо йому такі, як ми, він завжди хотів заглянути за неї. І того вечора, коли я повільно крізь сон почув його слова, що є тільки один спосіб про це дізнатися, і не зрозумів, світ став надто повільно обертатися навколо осі, в осклянілому часі. Я думаю, як довго може звучати слово, сказане мільйони років тому, встигаючи помітити у просвіті між хмарами блиск сонця, вперше за стільки тижнів уже все розуміючи і знаючи, що не встигну…

…А потім закінчився 80-й, і більше їх ніхто не бачив.

Що вийде, коли ти — сімнадцятирічний хлопець і твої батьки якось уранці повідомляють про свій намір поїхати у відпустку — щось на зразок їхнього медового місяця «двадцять років по тому»? «Чудово», — трохи здивовано відповідаєш ти, і лише за хвилину до твоїх звивин доходить суть сказаного: адже ця стара закохана парочка збирається злиняти, чорт забирай, удвох! Січеш?

Мабуть, січеш, якщо, звичайно, ти не повний даун.

«Та це ж просто ГЕНІАЛЬНО!» — зворушено вигукуєш ти, а подумки вже прикидаєш, які грандіозні можливості відкриваються попереду. І одночасно починаєш мучитися здогадами, скільки бабок виявиться у твоєму повному розпорядженні. Мабуть, ці роздуми відбиваються на твоїй фізіономії, тому що старі змовкають, і мама запитує, чи все гаразд, чи не сильно тебе засмутила ця звістка, й одразу поспішає додати, що їхня відсутність триватиме недовго — приблизно два-три тижні, але якщо ти проти…

«О ні, ні!» — майже кричиш ти з виразом нескінченної самопожертви й квапишся десь сховатися з дурнувато-щасливою усмішкою, в якій розпливається обличчя. І хто тільки скаже, що Бога нема на світі! Але тепер ти точно знаєш, що все це підступи мерзенних єретиків.

А через два дні апостол Петро особисто являється до тебе, щоби вручити ключі від Раю.

Перші хвилини волі з тобою поспішають розділити найближчі друзі й, звичайно, найкраща подружка. Ти ще не встиг спробувати всіх благ, які запропонувала ця лукава повія на ім’я Воля, але десь у глибині душі вже починаєш підозрювати, що згадуватимеш цей час навіть багато років по тому.

Холодильник зусиллями матінки виглядає невичерпним на кілька років уперед, а гроші, що залишив батько, — цілим статком, який тобі не розтринькати до старості; пиво тече рікою… І, Боже мій, ти нарешті почуваєшся Людиною, бо вперше в житті отримав можливість дізнатися, як це — дивитися телевізор із задертими ногами й сигаретою між пальців. Але головне, що тобі глибоко начхати на ту купу занудних дрібниць, якими старі зазвичай обтяжують усе твоє існування. А що ж таке самостійність, як не можливість самому розставляти пріоритети в дрібницях. Але твій Рай не вічний (хай би як ти веселився, щось таки не дає тобі цілком забути, що день X наближається), і тому поспішаєш насолодитися сповна.

Тоді ти ще не в курсі, що дізнався лише половину правди про своє нове становище: лише прочитав яскраву вивіску, але ще не встиг заглянути за річ і побачити, що приховується там.

П’ятого чи шостого дня життя трохи заспокоюється, нишком з’являються перші ознаки пересичення й невеличка нудьга — тебе вже не так тягне десь вештатися до ранку, а сигаретний попіл і банки від пива, розкидані повсюдно стихійним лихом (одну знаходиш у підодіяльнику), уже відверто дратують. Сьомого дня з’ясовується, що невичерпний холодильник по-зрадницьки спорожнів — прямо пропорційно зростаючому Евересту брудного посуду біля мийки; підлога ванної вкрита мозаїчним килимом смердючих шкарпеток… Коротше, починаєш зауважувати різні нехороші речі, про які, схоже, тебе забули попередити. І найгірша з них полягає в тому, що від недавнього капіталу, який залишили батьки, в кишені прощально дзеленьчить жалюгідна жменька дріб’язку (а до повернення старих ще ціла вічність — днів десять чи десь так). Чорт, ну звідки тобі було знати, адже ти не звик витрачати стільки!

Ось тут і настає жорстоке похмілля від першого тижня волі, і ти розгублено дивишся вслід повії, яка вихиляє кістлявим задом, пошивши тебе в дурні.

Ще до того, як сімнадцятирічний Макс Ковальський остаточно переконався у своїй нездатності вести домашнє господарство, оголошення для бажаючих покращити пам’ять уже висіло на ліхтарі біля дитячого майданчика. Той самий клаптик паперу, що виявився першим кроком на його шляху в кошмар набагато гірший, аніж він міг собі уявити. У кошмар, з якого не існує виходу.

Самозванця-менеджера півдюжини львівських аматорських рок-груп на прізвисько Батут Макс помітив ще здалеку. Той намагався приліпити кольоровий плакат на трамвайній зупинці, через дорогу від великого католицького костелу, збудованого поляками на початку XX століття біля Привокзальної площі. Батут вочевидь не надто придавався до такої роботи: кутики афіші те й робили, що випиналися вперед, прагнучи прийняти колишню скручену форму, якої набули в рулоні. Тому коли доходила черга до нижніх, верхні вже робили «козу», наче глузували з його зусиль. Батут обдмухувався і млів від спеки, яку погано переносив. Поруч на вільному сидінні зупинки Макс побачив цілий рулон плакатів, скріплених чорною гумкою, і банку канцелярського клею.

Наблизившись до Батута й спостерігаючи за його спробами дати собі раду з афішею, Макс подумав, що набагато практичніше було б скористатися скотчем.