— А до чого тут війна? — обурився хтось з «привидів».
— Та на тому ж законі все й трималося, бовдуре! — ляснув рукою по ковдрі Рудий.
— У саме яблучко, — сказав Ренат. — Вийшло так само, якби хтось викрутив непомітний, але важливий гвинтик з великого механізму або витяг нижню карту з карткового будиночку. Тільки нікому й на думку раніше не спадало, що таке може трапитися.
Якийсь час ми лежали мовчки, переварюючи незвичну історію Рената.
— Стривай, а що ж було з Катом і його сином? — раптом прокинувся Тхорик.
— Більше їх ніхто не бачив.
* * *
До суботи всі наші роз’їхалися по домівках, навіть Ромка. Залишилися тільки я й Ренат, та й того забрали ще вранці, посадили в службовий автобус з кількома іншими інтернатівцями з «фуфлижників» і повезли до міста на якесь обстеження. Того дня я ледь не загинув.
Усе почалося із замикання електропроводки у коморі для білизни. Швидше за все, причиною стала вогкість, що просотувалася крізь дах, адже дощ — то ледь помітний, то справжня злива — не вщухав ні вдень, ні вночі. Кілька купок змінної білизни поволі тліли в коморі, поки на дим, що просочувався в коридор, не звернула увагу одна з чергових медсестер, коли проходила повз двері. Вона покликала на допомогу другу медсестру, яка мала ключ, і разом вони залили тліючу білизну водою. Невеликий одноповерховий корпус швидко заповнився їдким димом.
Оскільки викликати пожежників уже не було потреби, вони обмежилися дзвінком електрику, а дітей, які залишилися на вихідні, вивели на вулицю, щоб провітрити палати. Окрім однієї — в якій був я. Мене, хворого, тягнути на дощ вони не зважилися. До того ж моя палата була в іншому від злощасної комори кінці коридору, і туди дим ще не встиг добратися.
Однак про всі подробиці я дізнався вже потім.
Пам’ятаю тільки, як розплющив очі, виходячи з гарячкової напівдрімоти, і почав усвідомлювати, що мені нічим дихати. Палата була заповнена густим сизим туманом, що виїдав очі й подразнював моє хворе горло. І напад болісного грудного кашлю змусив мене нарешті зрозуміти, що все це — не сон.
Я встав із ліжка і зразу втратив орієнтацію в цьому тумані. Навіть якби мені спало на думку покликати на допомогу, то навряд чи я зміг би це зробити через задушливий кашель. Крізь сльози мені іноді вдавалося вихопити абрис світлого прямокутника одного з чотирьох вікон, який відразу ж зникав. Я довго (хоча сумніваюся, щоб це насправді тяглося довго) блукав палатою, натикаючись на спинки ліжок і втрачаючи останні крихти свідомості.
Коли раптом побачив прямо перед собою чиюсь високу фігуру, неясний, але такий знайомий силует… Я зробив крок до нього — неусвідомлено, раніше ніж устигла з’явитися перша думка чи емоція, як подорожній до світла, яке вказує правильну дорогу з глибин підземного лабіринту…
— Пішли зі мною, Юро, — я не міг не впізнати голос батька. — Вони забули про тебе. Пішли зі мною. Просто зараз…
Я потягся до його руки…
І знепритомнів.
* * *
— На ліжку?
— Так, ти лежав на своєму ліжку, — підтвердив Ренат. Це саме він першим звернув увагу, що крізь віконні рами нашої палати просочується дим. Виходило так, що автобус повернувся з міста саме тоді, коли я розплющив очі від ядухи.
Був вечір, близько дев’ятої, але спати ще не хотілося, і ми, не вимикаючи світла, просто лежали на своїх ліжках. Можна було, звичайно, піти до їдальні, щоб подивитися телевізор, але бажання чомусь не виникло, та й мені знову погіршало. У палаті, яку ретельно провітрили ще вдень, досі відчувався запах горілих простирадл і наволочок. Покидаючи корпус, сестри залили водою тільки частину білизни, і незабаром вона почала диміти знову.
Думаю, що я задихнувся б раніше ніж черговий електрик протверезів і притягся до нашого корпусу або хтось вирішив заглянути усередину, щоб перевірити, чи все гаразд.
Але як же я зміг опинитися на своєму ліжку? Ось що викликало у мене подив. Навряд чи я зумів би це зробити, навіть якби був притомним, а тоді…
— Знову бачив його?
Замість того, щоб запитати, як Ренат здогадався (напевно, це було неважко прочитати на моєму обличчі, в усякому разі, Ренат міг цілком), я просто кивнув:
— Зовсім, як тато, коли навчав мене грати в шахи.
Я й зараз ясно пам’ятаю той день. Мені незабаром виповниться шість, я сиджу за великим столом у нашій вітальні перед розкладеною шахівницею і переставляю фігури, розташувавши їх у різному порядку. Мене цілком захоплює це заняття. Ось чорні захищаються, кидаючи вперед численну піхоту під командуванням двох довготелесих офіцерів і генерала-тури… А ось чорні й білі об’єднаними силами готуються відбити напад невідомого ворога, будують біло-чорні редути, укріплені на флангах могутньою кіннотою, а боязливі королі туляться один до одного під опікою своїх охоронців-ферзів…
Батько заходить до кімнати, якийсь час спостерігає за цими маневрами.
«Давай навчу тебе грати в шахи», — і сідає навпроти. Сонце за його спиною заглядає у вікно вітальні, танцює яскравими відблисками на полірованому столі, іскріє у вигинах шоломів моїх «солдатів», і я киваю батькові, усміхаюся і мружу очі.
Грати я, звичайно, не навчився, зате дізнався, як ходять фігури, і цього було досить, щоб уліпити мат Дімі вже тиждень по тому. Тому можу сказати: батько встиг мене чомусь навчити — рухати фігури на дошці. Напевно, це вже немало. Я знав хлопців, у яких не було й того. Наприклад, Ренат.
— Але ж тут було повно диму.
— Мені так здалося.
За вікнами в темряві стукотіли дощові краплі, вибиваючи складний дріб на жерсті зовнішнього підвіконня, стікали з листя дерев, що швидко ріділо. Вони давно вже стали звичними знаками присутності Осені.
— Скажи чесно, ви всі його бачили?
— Усі.
— А хтось із новеньких… уже?
— Не знаю. Можливо.
— Думаєш, не варто їх попереджати?
— Вони не зрозуміють… Поки самі його не зустрінуть. Я намагався раніше… Добре, давай спати.
Ренат устав і вимкнув світло. Повертаючись назад повз моє ліжко, він раптом зупинився, узявся обома руками за спинку й подивився на мене.
— Що?
— Ніяк не можу зрозуміти… — Ренат з тихим скрипом повернув долоні навколо спинки ліжка. — Що його тягне до таких, як ми? Навіщо це йому? — знову ледь уловимий скрип. — А може, річ у нас? — скрип. — Може, ми самі його і створили?
Він нарешті заліз під свою ковдру, і я, вже опускаючись у м’який сонний прилив, ледве розчув, як він вимовив щось іще.
* * *
Я, як завжди, поволі виходив із чергової недуги, і лише в середу мені стало краще. Отже, тепер можна буде прискорено завершити раніше призначений лікарем курс. Щось змінилося за той час, поки я хворів, але не ясно що. Такі речі завжди стають помітними, якщо пропускаєш кілька «серій». Зі мною це було вже не вперше й далеко не востаннє. Просто ти щось губиш, не обов’язково важливе. Але відчуваєш це.
У четвер Ромка — хто б подумав! — підбив старших «привидів» випробувати одного з новеньких «ниткою і шторою» й увечері особисто керував усім процесом. Ренат, який і раніше був не надто товариським, здавалося, раптом замкнувся ще сильніше й рідко до когось звертався. Він багато читав, подовгу гуляв на самоті після занять у санаторній школі і навіть майже не розмовляв. Його таємничий голос теж перестав з’являтися вечорами. Щось змінилося. А може, річ була в мені, може, це я намагався не вникати в ці зміни, знаючи, що незабаром поїду. Три тижні, які здавалися мені першого дня величезним терміном, майже цілим життям, промайнули крапля за краплею… і ось — майже стекли швидкою ниткою води у клепсидрі.
Мене ще двічі відвідував Діма — у мами був робочий тиждень. Діма розповідав про домашні справи, різні новини й обіцяв, що ми неодмінно підемо разом на «Каскадерів» після моєї виписки із «Супутника». Саме він приїхав за мною й останнього дня.
Я від’їжджав до обіду, оскільки наступний автобус відходив лише через годину. Передав своїй лікарці зібраний мамою презент і попрощався з хлопцями, а Ренат, як на зло, кудись запропав. Я оббіг увесь корпус, заглянув у всі куточки, але його ніде не було. Інші теж не бачили хлопця. Однак треба було квапитися. Засмучений тим, що не вдалося попрощатися з Ренатом, я вийшов з маленького корпусу дитячого санаторію, де провів три тижні свого життя (не такий уже малий термін, коли тобі лише сім років), тримаючи старшого брата за руку. І ми рушили довгою алеєю до центрального входу.