Незважаючи ні на що, гостинність лисого господаря раптом здалася Максові… як би це сказати? — дивною? перебільшеною? підозрілою? Стоніжка цього разу занепокоїлася значно більше, аніж перед дверима, коли він збирався подзвонити. Вона енергійно перебирала волохатими лапками і, схоже, не збиралася так просто здаватися. Якби той його випровадив, лише дізнавшись, що має справу з хлопцем, якому більше нічим зайнятися, окрім того, як зривати різні оголошення і волочитися за адресами, вбиваючи надаремно і свій, і чужий час, Макс вважав би це логічнішим розвитком подій. Ось у чому річ. І йому захотілося негайно встати, вийти в коридор і, навіть не попрощавшись, вислизнути за двері — коротше, накивати п’ятами. Але він залишився на місці, прислухаючись, як «фахівець з розвитку пам’яті» займається приготуванням чаю.

Кутиком ока Макс вловив якийсь рух у кімнаті й різко повернув голову. У дверний прохід неквапом входив по-диявольськи товстий чорний котяра, точніше, навіть вповзав, настільки важко йому було втримувати власну вагу. При самому погляді на кота складалося враження, що в нього всередині з кожним кроком перекочується футбольний м’яч.

Макс ледь нахилився вперед і з подивом розглядав дивне створіння: воно, мабуть, страждало задишкою і гіпертонією, але при цьому зберігало поважний вигляд. Хлопець автоматично промовив «киць-киць». Двадцятикілограмовий кіт, який без сумніву доводився далеким родичем самому Бегемотові, повільно вийшов на середину кімнати, принюхався і, навіть не глянувши на Макса, перекотився на бік поряд з порожнім кріслом господаря, важко дихаючи. Бідолаху, певно, до всього, ще й розпирали гази. Макс не здивувався б, якби величезний кіт раптом почав гасати кімнатою, влаштувавши грандіозний пердіж і здуваючись, як повітряна куля.

Хлопець знову повернувся до споглядання полотен із львівськими вулицями, коли до вітальні повернувся господар з двома чашками чаю.

— Бачу, вони вам сподобалися, — сказав він, простягаючи одну Максові. — Важко повірити, але десь зо сто років тому Львів був одним з культурних центрів Європи. Сьогодні про це ніхто вже й не пам’ятає… Ну ось, що це я, — спохопився він, — адже ні в даному випадку, ні взагалі пам’ять нас не цікавить. Ви ж тут зовсім з іншої причини.

З таким самим успіхом він міг сказати: «Ти просто притяг сюди свою цікаву задницю, щоб глянути на дивака, який розклеює такі оголошення, і навіть не доклав зусиль, щоб сфабрикувати більш-менш правдоподібну легенду».

Макс поклав чашку з гарячим чаєм на широкий підлокітник крісла, що цілком міг слугувати невеликим столиком для однієї людини, і побачив простягнену йому руку.

— Леонтій, — відрекомендувався господар. Макс, ледь підвівшись з крісла, потис його правицю й відрекомендувався сам. Рука в лисого була худою, але чіпкою і холодною. Зазвичай після такого доторку ще кілька хвилин почуваєшся так, наче обмінявся рукостисканням із крабом.

Леонтій рушив до свого крісла, мало не наступив на велику розпластану купу шерсті і, ледве втримавши рівновагу, штовхнув кота з несподіваною злістю.

— Геть звідси, тварюко!

Стусан вийшов добрячим, однак здоровенний кіт лише коротко нявкнув, важко звівся на лапи і знову завалився на бік за чверть метра від колишнього місця.

— І чим ви займаєтеся? — поцікавився лисий, розмішуючи ложкою цукор у чашці. Макс не міг зрозуміти, чи Леонтія справді цікавить ця тема, чи він поставив запитання для підтримання розмови. Йому ще ніколи не доводилося опинятися в настільки дурній ситуації: сидіти в чужому домі, попивати чай з незнайомцем, який годився б йому в діди, і уявлення не мати, про що з ним балакати. От хіба про любов до тварин? І найцікавіше, що він сам був ініціатором цієї дивної зустрічі. Макс укотре здивувався: якою півкулею своєї задниці він думав, коли вирішив іти за цією адресою. Але, мабуть, це було одне з тих риторичних запитань, які ніби навмисне приховуються від нашого розуміння.

— Отже, переді мною майбутній студент, — отримавши відповідь, лисий кивнув так, ніби це пояснювало все, включно з появою плям на сонці та існуванням снігової людини. — Що ж, тим цікавіше, набагато цікавіше, — тепер він, здавалося, щось обмірковував. Однак посвячувати Макса в ці загадкові роздуми він, очевидно, не поспішав, через що й без того безглузда ситуація остаточно уподібнилася до сюрреалістичної п’єси, яка навіть не потребувала глядачів.

— Просто страшенно цікаво, — повторив Леонтій.

Здолавши новий напад бажання якнайшвидше втекти з цієї квартири, Макс взяв чашку чаю, зробив ковток і подивився на годинник. Була майже одинадцята. Якщо церемонія прощання не надто затягнеться, в чому, сподівався Макс, сумніватись не доводилося, то до полудня він устигне зустрітися з Леною — навряд чи вона кудись піде з дому так рано.

Чай виявився настільки нудотним, що це, мабуть, відбилося на Максовому обличчі, бо господар моментально зреагував на його мимовільну гримасу:

— Ну от, здається, знову переборщив з цукром! Полюбляю, знаєте, солодке… Заради бога, пробачте старого — давня звичка класти чотири ложки.

— Нічого страшного, — самими лише губами посміхнувся Макс, хоча подумав, що «переборщив» у даному випадку — явно занижена оцінка тих, як мінімум, п'яти чи шести (якщо не ще більше) ложок цукру на його середніх розмірів чашку. Вони перетворили чай майже в сироп і змусили серйозно переглянути умовність приказки про злиплу задницю.

— Якщо відмовитеся, я не ображусь, — сказав Леонтій з погано прихованою зніяковілістю. — А ще краще, дозвольте, я заново… — він уже збирався підвестися (чи тільки зробив вигляд, що збирається), але Макс зупинив його жестом, мовляв, усе гаразд. Подумки він вирішив: чим швидше йому вдасться впоратися з нудотними помиями в чашці, тим швидше він зможе опинитися на вулиці. А це було єдиним, чого йому зараз хотілося.

— Можна тебе дещо запитати? — глянув на нього Леонтій.

— Звісно, — Максу залишалося зробити останній ковток найгидкішого чаю за все його коротке життя.

— Хтось знає про те, що ти збирався прийти сюди?

Стоніжка між Максових лопаток влаштувала раптом таку метушню, що він би не здивувався, якби з’ясувалося: до нього під футболку справді залізла якась велика комаха. З другого боку, запитання було поставлене надто в лоб, щоб приховувати якийсь зловісний підтекст. І навіть цей різкий перехід на «ти», з огляду на їхню різницю у віці…

«Але ж йому навіщось потрібно це знати. Про таке не прийнято запитувати в гостя навіть заради підтримання розмови, що не клеїться».

Та й що міг зробити йому шістдесятирічний старий? Зґвалтувати під фугу Людвіга ван Бетховена чи порубати на шматки кухонною сокиркою, щоб влаштувати своєму величезному котові-ненажері вишукане свято гурмана? Сьогодні в нашому меню печеня а-ля «цікавий студент», мариновані очні яблука по-сицилійськи, форшмак з печінки з цибулею і приправами… Від цих думок навіть у Хуліо ледь не почалася мігрень.

Словом, суцільна маячня.

— Ні, ніхто, — нарешті сказав Макс.

Цікаво, чи вловив лисий заминку в його відповіді? Навіть якщо й так, то на обличчі господаря це важко було прочитати.

«Тьху, та хіба, до біса, не байдуже? — подумки розізлився на себе Макс. — Помітив чи не помітив, головне, що цей гидкий сироп уже перемістився з чашки в його шлунок, і більше його тут нічого не тримає. Він уже розплатився за свою дурнувату цікавість, причому в найбуквальнішому значенні».

Він подякував за чай і підвівся з наміром попрощатися.

— Так-так, звісно, — заметушився лисий, — більше вас не затримуватиму. Як бачите — він мав на увазі свій спортивний одяг, — я саме збирався зробити невеличку пробіжку. Спасибі за компанію.

Від його останньої фрази Макс ледь не пирснув зі сміху й подумав, що розповідь про цей дивний візит за оголошенням звучатиме, мабуть, дуже кумедно, коли він зустрінеться з Леною.

Леонтій провів його до дверей. Потиск руки господаря цього разу був на диво млявим і безжиттєвим, наче трясеш за руку небіжчика. Після того Макс збіг униз сходами й нарешті опинився на волі.