Удар по кнопці запуску: п’ять однакових «сорочок», почерговий переворот — нова комбінація.

«Дупа», — каже голос.

— Угу, — погоджується Влад і без особливого жалю міняє всі п’ять карт: при такому розкладі майже жодних шансів у принципі не було з самого початку.

Передчуваючи серію «пустушок», Влад зменшив ставку ходу до однієї монети. Голос змовчав, бо, мабуть, думав так само.

Знову натискання кнопки «пуск» — знову розкладання.

Заміна трьох карт — ні зачіпки.

І все повторюється.

Тим часом збудження гурту в другому кінці зали зростає: гравець прийняв остаточне рішення й готовий стрибнути в темряву без під страховки.

Влад ловить «стрит», але тільки на одній монеті — це подачка в бляшанку жебрака — і «згоряє», піймавши «сокиру» на першому Ударі.

П’ять карт, переворот.

Гул голосів на мить завмирає… і вибухає осколками вигуків — у того, що йшов на Великий Удар, останньої миті здали нерви.

На екрані мелькання «сорочок», Влад криво посміхається: ще не всі відкриті, але вже все зрозуміло. Цей відрізок шляху треба просто перебороти, Трохи терпіння — і ти знову на швидкісній магістралі. Головне, не прошляпити момент, тому що відрізок асфальту може бути дуже коротким.

Гурт осторонь схвально ірже, коли гравець у миттєвому пориві кидається до «покера» (схоже, сам ще не розуміючи, що коїться) й лупить по кнопці. Влад відволікається, але зі свого місця може тільки чути: точне влучення. А взагалі, все це його мало цікавить.

Однакові «сорочки», переворот, заміна двох карт з надією скласти просту комбінацію із трьох валетів… Пік! — відповідь цього електронного дегенерата, що зжер чергову монету. І все повторюється спочатку.

Високий хлопець праворуч, який недавно почав гру на сусідньому «покері», б’є долонею по чарівній кнопці (пік!) і йде з порожнім поглядом. Влад знає, як він зараз почувається, побачивши в кредиті дірку від задниці. Але співчуття до того, хто програв, — останнє, що тобі необхідно, якщо серйозно збираєшся щось витрусити з цієї купи писклявого металобрухту… Це він засвоїв за ті щоденні п’ять-шість годин, які проводив тут останні два тижні. Коротше, співчуття зовсім не корисна річ для твоїх кишень, і воно здатне лише перетворитися на синонім руйнування — спершу це відбувається непомітно, а потім… потім стає вже надто пізно. Як завжди.

«Стоп, — сказав голос після розіграшу чергової комбінації — безплідної, як лід. — Прибав-но газу, ну, давай».

Влад підвищив ставку до десяти монет з максимумом у двадцять (про що скоро пошкодував).

Новий переворот: туз і десятка хрестові, різномасті — вісімка, дама й четвірка… повний аут. Можна, звичайно, спробувати побудувати «стрит», але Влад вирішує замінити все, крім туза.

«І десятки», — каже голос. Влад знизує плечима — пальцем у небо, можна сказати, — але все-таки слухає поради.

Те, що відбулося далі, змусило його відчути себе героєм чудового, але моторошнуватого сновидіння, що тихо підкрадалося ззаду крок за кроком і раптом вломилося з тріском і гуркотом у реальне життя.

Пік, пік, пік… перекид трьох замінених карт і — валет треф, дама треф, король треф — ФЛЕШ РОЯЛЬ!

Поки ящик вітально гримить, руки автоматично відправляють виграш у кредит, клац, клац, клац… трр-р-р-р-р… Дзинь! Загальна сума зростає відразу на п’ять тисяч монет. Святі грішники, аж п'ять тисяч!

Його тріумф залишається непоміченим. Гравець, який зробив удалий Великий Удар в іншому кінці залу, щойно продав право наступного ходу комусь із тих, які бажали ризикнути по-великому, — зараз усі погляди спрямовані саме туди. І Влада це цілком влаштовує, реклама йому ні до чого.

Він подумки переводить суму кредиту — тепер вона становить близько семи тисяч очок — у реальні гроші й залишається більш ніж задоволений результатом. Такою цілком могла бути тримісячна зарплатня, яка у нього була ще два тижні тому на роботі, що нею він нібито йшов щоранку, крім субот і неділь. Саме так це виглядало для батьків — через що, власне, все й почалося.

Влад жестом підкликав доглядача, який обслуговував його частину залу, показуючи, що збирається йти. Мигцем подумалося: якби грав на жетонах, то їх, мабуть, вистачило б, щоб набити цілий мішок, як золотими монетами в диснеївських мультиках про Скруджа Мак-Дака.

Після розрахунку з касиром Влад вийшов надвір, вдихнув на повні груди свіжого повітря й відчув себе наче під кайфом, ніби він кілька разів затягнувся цигаркою, набитою аж ніяк не тютюном.

Уже давно стемніло, та й погода (утім, цілком звична для Львова на початку листопада) до того ж не надто надихала на вечірні прогулянки, але людей на вулиці все одно вистачало, тому що була субота. Він торкнув рукою праву кишеню штанів, у якій лежали гроші, із блаженним задоволенням усвідомлюючи, що може тепер послати до всіх чортів те гнітюче відчуття провини й страху, що росло в душі останні п’ятнадцять днів. Влад обережно прислухався до себе, і справді — нічого не було.

Він покрокував додому.

Усупереч поширеному твердженню, начебто армія здатна зліпити зі звичайного хлопця справжнього чоловіка, існує думка, що річ не стільки в самій армії, скільки в тому, як той, хто пройшов крізь її сталеві жорна, зуміє вибратися назад живим і з найменшими втратами. Бажання унікальної можливості особисто переконатися в правоті цієї думки Влада зовсім не надихало. Тому коли незадовго до призову з’ясувалося, що «школа мужності» займеться кимось іншим (у нього виявився порок серця, що розвинувся після перенесеної в дитинстві скарлатини й успішно ховався до останнього часу), він відчув цілком справедливе полегшення. Загалом якби ніякої хвороби серця не існувало, її слід було б придумати.

Що ж до його батьків, то вони сприйняли цю новину без особливого ентузіазму, бо вже були налаштовані найближчі два роки послабити тугий зашморг сімейного бюджету, поки Влад буде на казенному забезпеченні. І вже тим паче він не міг сподіватися на отримання вищої освіти ні до, ні після служби (а якщо йому дуже захочеться отримати диплом, ніхто, звісно, не буде заперечувати, щоб він самостійно прокладав свій життєвий шлях — хіба не так роблять молоді люди в наш складний час, честь їм і хвала?).

Так вийшло, що він був їхньою єдиною й дуже пізньою дитиною. Батько пішов на пенсію, коли Влад перейшов у випускний клас середньої школи, а мати на п’ять років раніше. Його нерідко дратував їхній до неможливості старечий вигляд, коли батько чи мати ходили за ним до школи перші рік-півтора. Він їх за це просто ненавидів (особливо, якщо наступного дня йому хтось довірчо повідомляв, що, напевно, класно мати такого моложавого дідуся; або що батьки ніколи за ним не приходять, бо, мабуть, дуже зайняті).

Ставши підлітком, Влад серйозно захвилювався — і як довело життя, не дарма: сподіватися на допомогу старих батьків, щоб комфортно в’їхати у своє доросле майбутнє, йому не доводилося. А оскільки ні в його характері, ні у вихованні не було закладено досить міцності для перетворення на self made man, перспектива найближчих років не особливо балувала уяву світлими тонами. Та й стимулу не додавала. Ось такий розклад.

Перші кілька тижнів, після того як питання армії було знято, він тинявся вулицями або сидів удома, не надто переймаючись вибором підходящого заняття. Зрештою, тема роботи перестала майоріти в домашній стратосфері, опустилася в атмосферу, а потім упевнено ступила на тверду землю. Виправдання відсутністю спеціальності (якщо не брати до уваги сумнівного аркушика, який затверджував наявність у нього певної профосвіти, здобутої в середній школі на якихось гівняних курсах раз на тиждень) діяли на батьків слабко. При цьому старий козел безкінечно повторював, що в його час молоді люди з робітничих сімей (на жаль, їхня сімейка на професорську ніяк не тягла — це єдине, з чим Влад погоджувався) починали з нижчої сходинки учня на заводі, одержуючи спеціальність прямо на виробництві, а не пробирали задницю по бурсах, як він. «Ага, — посміхався Влад про себе, — і робили за тридцять років приголомшливу кар’єру від простого робітника до старшого робітника. Щоб потім передати онучі в спадщину… тільки мене твій сраний завод щось не дуже заводить, старий мудаче».