Макс намагався більше ні на що' не звертати уваги, відчинив двері на балкон і вийшов на свіже повітря.

Унизу відбувалася сцена з «Парку юрського періоду». Доісторична рептилія поїдала дітей на дитячому майданчику… Інженери комп’ютерних спецефектів здохли б від натуралізму.

Макс підпалив цигарку, відвернувся від нудотного видовища й помітив удалечині величезний авіалайнер, що врізається в багатоповерховий житловий будинок. Високо в зеленому небі з чотирма сонцями висіли сотні кораблів прибульців.

І раптом знову все зникло.

Він докурив і повернувся в кімнату. Ось тільки відчувалося щось лихе в цьому черговому затишші. Цього разу воно слугувало недобрим знаком — мертвим штилем, що передвіщає наближення урагану, коли здається, ніби напруга буквально електризується в повітрі.

Чесно кажучи, якщо не зважати на його перші халепи в місті, то все, що з ним дотепер траплялося, було ще досить сумирним у порівнянні з тим, що могло би трапитися.

«А як щодо паразитів? — пролунав у його свідомості гидкий голосок. — Тих самих, що вилазять у кіно зсередини? Здоровенних ненажерливих тварюк, які…»

Макс здригнувся і змусив цей голосок заткнутися (мимоволі прислухався до себе), благаючи, щоб він більше не повернувся.

Коли Макс проходив повз письмовий стіл, кутиком ока помітив якийсь рух і відскочив убік. Але це виявилася лише його власна тінь.

«Так-так, приблизно так воно й починається… божевілля», — подумав Макс.

Близько сьомої він пішов на кухню пообідати, потім сходив у туалет і навіть трохи послухав музику з приймача, налаштувавшись на одну з львівських радіостанцій. Як і раніше, нічого не відбувалося. Холодильник не погнався за ним, гнівно ляскаючи дверцятами, їжа поводилася як слід, а унітаз не перетворився на фумаролу, що вивергає лайно. Але чим довше тривав цей спокій, тим лиховіснішим він ставав.

Перші ознаки чиєїсь присутності Макс відчув за чверть восьма. Він сидів у вітальні, час від часу поглядав на екран включеного телевізора, що, як не дивно, чесно дотримувався програмного розпорядку.

Спершу Макс це лише відчув. Він вирубав «ящик» і уважно оглянув кімнату. На перший погляд змін, не відбулося. Якщо тут щось і було, воно або залишалося невидимим, або ще не виказало себе настільки, щоб його можна було помітити.

Макс знову оглянув кімнату. Нічого. Мабуть, здалося. Гнітюче затишшя могло навіяти що завгодно. З іншого боку, існувало ще одне пояснення — невідомий препарат припиняв дію. У Макса навіть зародилася несмілива надія, що, ймовірно, так воно і є. Справді, а чому б ні? З часом те дрантя має втратити вплив… дідько, не може ж воно діяти безкінечно!

Не дивно, що тепер, після всього, що сталося, зовнішній спокій оточення, здавалося, тільки виглядає таким, як старі шпалери, під якими кишать голодні полки пацюків, ладні будь-якої миті вирватися назовні.

Він помітив ледь уловимі порухи під килимом, коли обертався, щоб знову ввімкнути телевізор.

Здавалося, хтось обережно пощипує килим знизу. У Макса миттю підтягло живіт, наче в ньому утворився низький тиск. Він відступив до вікна й дивився на рухливий килим. У квартирі стояла мертва тиша. Довгий темно-сірий ворс неприродно випрямився над похилим горбом, погойдуючись з боку в бік, як трава від невидимого вітру. Потім горб плавно перемістився ближче до центру килима, кілька секунд стояв нерухомо… і почав рости.

Килим був надто щільним, щоб передати конкретні обриси того, що під ним було. Але в Макса склалося враження, що це нагадує людську фігуру. У будь-якому разі, так, напевно, міг би виглядати він сам, коли б заліз під килим, щоб налякати маму.

Коли вільний бік покриття відповз через тиск знизу на цілий метр, а другий натягнувся під ніжками серванта, Макс усе ще вирішував, що йому робити. Звичайно, можна було втекти в свою кімнату й замкнутися, підставити під ручку дверей стілець або взагалі вискочити з квартири. Але щось підказувало: його зусилля марні. Зрештою, це було в його голові. І водночас тут — у вітальні. Він залишився на місці, щоб принаймні не випускати з поля зору те, що зараз дісталося краю килима, припіднявши його над підлогою.

«Зі мною нічого не трапиться, — сказав собі Макс. — Воно не посміє заподіяти мені шкоди. Тому що все це в мені…»

Насправді він був дуже далекий від такої впевненості. Дуже.

Край килима задерся високо вгору… і гепнувся на підлогу.

На ньому був чорний костюм строгого крою й чорні туфлі італійського стилю з гострими носаками. Пряме довге волосся спадало на плечі, а очі на вузькому білосніжному обличчі були такими темними, що здавалися дірами.

Незнайомець дивився на Макса й одночасно немов крізь нього. Він зробив крок назустріч, протягаючи до нього руку, ніби хотів переконатися, що Макс не є плодом його уяви.

Їх розділяло приблизно два невеликі кроки. Макс помітив, що рука цього типа така сама біла, як і обличчя, а на пальцях відсутні нігті. Він про всяк випадок потрусив головою, але Блідий Незнайомець не зник, не розчинився в повітрі, як дід. І навіть посміхнувся тонкими губами, ніби зрозумів, що так Макс намагається його позбутися.

«Якщо він частина моєї підсвідомості, — майнуло в Макса, — то чи може читати мої думки?»

Одне він зрозумів напевне: цей прибулець не був випадковим мазком на полотнині реальності — його цікавив саме Макс.

Блідий Незнайомець зробив до нього ще один крок, майже торкаючись рукою його обличчя. Макс приготувався пірнути вниз, щоб не відчути цього дотику. Не дати доторкнутися до себе білим пальцям без нігтів.

І цієї миті хтось подзвонив у двері.

Біле обличчя повільно повернулося в бік коридору, потім очі-діри знову звернулися до Макса. Відвідувач посміхнувся лише губами, ніби давав зрозуміти: це ще не кінець.

І зник.

Але не так, як дід. Він ступив убік і сховався, ніби десь там були невидимі двері.

Макс побіг до дверей, розмірковуючи на ходу, хто б це міг бути. Усі його львівські друзі, крім одного, зараз були відсутні. А Мирон, єдиний, хто залишався в місті (якщо брати до уваги їхню недавню розмову), мав повернутися з риболовлі пізно ввечері. Лена? Теж навряд.

Так і не встигши придумати якусь імовірну версію, Макс повернув засув замка й відчинив двері.

На порозі з дорожніми сумками в руках стояли батьки.

Спохопившись після німої паузи, що тривала секунди три, Макс посунувся, щоб впустити їх у квартиру.

— Привіт, синку, — мама поцілувала його в щоку, а батько обмежився суто чоловічим рукостисканням. Як завжди.

Макс був зовсім збитий з пантелику їхнім раптовим достроковим поверненням. Або йому страшенно пощастило, або…

— Тату?

Знімаючи туфлі, батько подивився на Макса й розреготався.

— Ти чула? — кинув він дружині. — Хлопець уже перестав нас упізнавати! Гей, на супутнику, — це вже до Макса, — я той самий чоловік, що вмовив твою маму вийти заміж і зробив Ковальською. Ну й тебе… змайстрував заодно.

Інна Ковальська, яка теж дивилася на сина з легким подивом, навіть пирснула.

— Я просто не сподівався, що ви так швидко повернетеся, — сказав Макс, продовжуючи з обережною цікавістю розглядати батьків, ніби вони були примарами.

— Батька терміново викликали на роботу, — пояснила мама.

— Бісові діти! — кинув Ковальський, скінчивши зі взуттям.

Макс полегшено зітхнув. Ще вранці він уявити собі не міг, що буде настільки радий їхньому поверненню.

— Сподіваюся, нічого не трапилося? — запитала мама. — Ти якось дивно виглядаєш.

— Та ні, все гаразд, — відповів Макс, ідучи слідом за батьком до вітальні, де лише хвилину тому уник дотику пальців Блідого Незнайомця, який явився по його Душу.

— Та-ак… — мовив Ковальський. Він обвів поглядом вітальню й зазирнув до Максової кімнати. — Схоже, я помилявся стосовно тебе. Не допетраю, як тобі це вдалося.

Макс запитально глянув на батька.