Він підвівся на ноги, посковзнувся і знову впав — під дією холоду розігріті тротуари спершу конденсували на своїй поверхні вологу з повітря, а тепер вона замерзала, перетворюючись на лід. Коли Макс падав, то потрапив руками в саму середину кривавої калюжі. Кров дівчини була ще теплою, а на морозі здавалася взагалі гарячою.
Він також сильно забив праве коліно, але був змушений швидко підвестися, щоб його не затоптали, і закульгав у попередньому напрямку. Макс іще не вирішив, куди звернути зі збожеволілого проспекту, він просто корився необхідності рухатися під дією холоду й того, що коїлося довкруж.
Легковий форд на великій швидкості врізався в будинок за п’ять кроків від нього, припечатавши до стіни зі смачним і водночас страшним звуком двох людей. Кілька автомобілів зіштовхнулися на дорозі; один вибухнув і три чи чотири зайнялися, піднімаючи в небо масні клуби чорного диму. Макс дедалі частіше зустрічав на своєму шляху тіла — хтось іще корчився, хтось був без свідомості чи вже мертвий. Місцями стихійно спалахували бійки, звідусіль лунали зойки і крики про допомогу. Здавалося, весь світ опинився під владою божевільного ілюзіоніста, в порівнянні з яким Коперфільд виглядав хлопчиком у коротких штанцях, який втомлює сусідів трюками з набору юного фокусника.
Максу дедалі важче вдавалося зберігати рівновагу: забите коліно добряче розпухло, диявольськи боліло й майже не згиналося, плитка тротуару перетворилася на ковзанку, при цьому хлопця пхали, штовхали й налітали назустріч. Проте він ніяк не міг позбутися надокучливої думки помити руки; кров з перерізаної горлянки дівчини швидше примерзла до його долонь, аніж підсохла. Своїх рук він вже майже не відчував.
Обминаючи чергове тіло, яке лежало нерухомо впоперек тротуару, Макс раптом упізнав Батута. Він на мить затримався біля нього, одночасно ухиляючись від людей, які бігли. Видимих ознак насильства на тілі Батута помітно не було. Можливо, він просто посковзнувся, як і багато інших, і при падінні вдарився головою. Але хай там як, Макс швидко зметикував, що навряд чи здатен йому чимось допомогти — від задубіння й болю в коліні сам ледь тримався на ногах. Хлопець рушив далі, коли краєм ока помітив, що Батут за злою іронією долі опинився просто під одним з плакатів групи «Драглайн-2», які Макс розклеїв учора.
На перехресті за Оперним театром Макс зрозумів, що йому кінець.
Тіло, захищене лише футболкою й літніми джинсами, здавалося, уступало мертвотним вампірським обіймам двадцятиградусного морозу й заледве слухалося. Несподівано Максу захотілося лягти просто на тротуар і… Але частина його свідомості, яка зовсім не збиралася капітулювати, почала противитися й нагадала: якщо він піддасться цій спокусі, то більше ніколи не підведеться.
Він швидко, як тільки міг, метнувся назад до дверей найближчого під’їзду. Єдине, що залишалося, це спробувати десь сховатися. Юрби народу на проспекті вже помітно зрідли — ймовірно, багато з них так і вчинили. Макс штовхнув двері, але вони ледве піддалися. Він штовхнув ще раз, уже сильніше. Схоже, хтось підпирав двері з того боку. Макс вилаявся і побіг до наступних; крижане повітря перехоплювало подих. Двері відчинилися, але назустріч йому вилетів чийсь кулак і вдарив в обличчя. Макс гепнувся на задницю й заплакав від прикрощів, витираючи передпліччям кров, що юшила з носа. Сльози моментально примерзли, звисаючи з вій малюсінькими бурульками й позбавляючи його можливості бачити.
Повз нього хтось пробіг і боляче зачепив його розпухле коліно. Макс закричав, але все ж неймовірним зусиллям змусив себе встати, бо чудово розумів, що наступне падіння може стати для нього останнім. Він збив крижинки з вій нечутливими пальцями, вже нітрошки не хвилюючись, що вимаже обличчя кров’ю вбитої дівчини, і поплентався, тупо дивлячись уперед.
Майже безтямно Макс звернув праворуч у вузький провулок і, прошкутильгавши кроків із тридцять, почув попереду шум, що наближався, — шум, який тепер міг безпомилково впізнати. Перш ніж він зумів розпізнати це крізь туман в очах, стало зрозуміло — просто на нього несеться суцільна лавина людей. Можливо, вони були частиною натовпу, що штурмував на зупинці трамвай, і тепер, як і Макс, шукали шляху до порятунку саме тут.
Але також стало зрозуміло ще дещо. У нього не вистачить ані сил, ані часу, щоб забратися з їхньої дороги.
Це було схоже на удар величезної хвилі…
…Але на нього ніхто не наступив, і наступної миті він не перетворився в жахливе місиво з роздроблених кісток і кривавого фаршу плоті.
Макс лежав, притискаючись щокою до гарячого тротуару.
— Напевно, епілептик, — сказав хтось зверху.
— Бідолаха, — мовив жіночий голос. — Йому терміново потрібно в лікарню.
Пролунало ще декілька різних голосів, але Макс не зміг розібрати, що вони говорили.
Чиясь тепла рука доторкнулася до його чола.
— Боже, хлопця ніби щойно вийняли з морозилки!
— Ну й ну…
Очевидно, помітивши, що Макс прислухається, хтось спробував допомогти йому встати на ноги, просунувши руки під пахвами.
— Залиште його в спокої, зараз приїде «швидка», — випередив той самий жіночий голос, і руки ковзнули назад. Але Макс уже підводився сам і озирався по боках.
Ніякого божевільного натовпу, ніякого погрому на проспекті Свободи, ніяких розпростертих тіл чи слідів од саней Снігової Королеви… Нічого. Сонце, як і до того, зігрівало вулицю своїм гарячим промінням. Однак Макса досі лихоманило, тіло з болем повертало нормальний кровообіг. Особливо дісталося носу й вухам.
Він поступово зігрівався й ошелешено оглядав людей, які зібралися довкола нього: чоловік з дванадцять.
— Негайно ляжте, — підскочила до нього дама років сорока-сорока п’яти, схожа на шкільну вчительку, голос якої Макс чув перед цим.
— Та пішла ти… — він відіпхнув даму й під супровід здивованих реплік прорвався крізь маленький натовп.
Макс одразу відчув, що в нього з носа тече кров, а праве коліно справді дуже розпухло і змушувало кульгати. Він прошмигнув у найближчу браму й почав опоряджатися з допомогою носової хустинки. Найгірше вийшло з футболкою, яку неможливо було привести до ладу і залишалося лише викинути. Добре, що вона була не білою, а синьою, тому бурі плями крові на ній не впадали в око. Макс кілька разів слинив хустку, поки, наскільки міг, привів обличчя до нормального вигляду.
Йому нарешті вдалося зігрітись (хоча відморожені вуха ще пощипували), лихоманка, здавалося, минула, але незабаром Макса знову почали бити дрижаки. Те, що сталося, настільки суперечило всім його уявленням про життя, про можливе й неможливе, що викликало справжній містичний жах, через який волосся ставало дибки.
Наче його на чверть години, як тріску, жбурнуло в іншу реальність. І що би згодом не виявилося, все це відбулося з ним насправді. Або могло мати такі наслідки, а це означало, по суті, те саме — і обморожені вуха та розбите коліно були безперечним доказом цьому. Звичайно, він міг пошкодити ногу, коли впав на тротуар, але щодо очевидного обмороження й іншого… До того ж ілюзія того, що з ним відбулося, була настільки повною та реалістичною, що говорити про звичайну галюцинацію міг тільки повний ідіот. Жоден гіпноз чи наркотик не міг призвести до таких наслідків.
Макс інтуїтивно зрозумів: якби під час тих подій йому перерізали горлянку (як тій дівчині — шматком розбитого вітринного скла) чи на нього обвалився б будинок, то зараз він був би мертвим. І Макс був у цьому абсолютно впевненим.
Ось що було справді хріново.
Він згадав про нудотний чай, що його напоїв лисий, дивний присмак, який він відчув крізь липку спрагу в роті (втім, Максові й зараз жахливо хотілося пити). Ще він не міг не згадати, як старий бурмотів про якийсь загадковий метод і про те, як Максу здавалося, що він вийшов з будинку Леонтія, а потім… Усе свідчило про те, що старий підмішав йому в чай якийсь сильний галлюциноген, який подіяв із затримкою. Та хіба таке можливо? Якщо лисий був якимось ученим-маніяком, якого, за його ж словами, не оцінили колеги (вони сміялися з мене… метод, який вони обплювали… жалюгідні бездарні нікчеми), то чому, замість того щоб поспостерігати за ним, просто відпустив?
