— За нього можеш не хвилюватися, — чмихнула Ді. — У тому немає потреби. Фейт, мила, не плач і розкажи нам усе, що сталося.

Заплакана Фейт розповіла все, як було. Нен і Ді поспівчували їй, і навіть Мері Ванс погодилася, що Фейт утрапила в халепу. Утім, Джеррі, для якого ця новина прозвучала, мов грім серед ясного неба, відмовився зглянутися на сестру. То он на що йому цілий день так загадково натякали в школі! Він негайно та безцеремонно погнав Фейт і Уну додому, де після екстреного засідання виховного клубу належало винести присуд Фейт.

— Не розумію, яка в тім біда? — боронилася Фейт. — Голих ніг було майже не видно. Я не зробила нічого поганого.

— Це зашкодить татові. Ти це знаєш. Усі винуватять його, коли ми робимо щось незвичне.

— Я й не подумала про це, — пролопотіла Фейт.

— У тім-то й лихо. Ти мала подумати. Для того ми й заснували виховний клуб — щоб думати про наслідки власних учинків. Ми обіцяли замислюватися щоразу, перш ніж зробити будь-що. Ти, Фейт, не замислилася й будеш покарана — і то суворо. Ти цілий тиждень ходитимеш до школи в смугастих панчохах.

— Ох, Джеррі, можна один день? Чи два… але ж не цілий тиждень!

— Цілий тиждень, — сказав невблаганний Джеррі. — Так буде справедливо. Коли не віриш, запитай Джема Блайта.

Фейт відчула, що радше скориться, ніж звернеться до Джема з таким питанням. Вона почала розуміти, що вчинок її був не вельми пристойний.

— Добре, ходитиму цілий тиждень, — понуро буркнула вона.

— Ти ще легко відбулася, — суворо докинув Джеррі. — Бо хай якої кари ти зазнаєш, татові це не поможе. Усі вважатимуть, що ти зробила це навмисне, і докорятимуть татові, що не завадив тобі. Ми не зможемо пояснити всім, як то було насправді.

Звісно, Джеррі мав слушність, і це надзвичайно гнітило Фейт. Вона могла знести власне приниження, але не те, що всі довкруж звинуватять у нім її батька. Якби односельці знали все, то й не ганили б його. Та як вона може пояснити всім? Не могло бути мови про те, щоби знов підвестися в церкві зі зверненням до парафіян. Фейт знала від Мері Ванс, яке враження справила на паству та її промова, тож вирішила не повторювати подібного виступу. Зо кілька днів вона сушила собі голову, аж раптом рішення сяйнуло їй в єдину мить. Той вечір вона провела на горищі з лампою й зошитом, у якому хапливо писала з ясними очима й розчервонілими від хвилювання щоками. То було саме те, що треба! Яка ж вона розумна, що придумала це! Вона все виправить і пояснить, не спричинивши скандалу. Об одинадцятій Фейт закінчила писати й прокралася вниз, до своєї кімнати, утомлена, та цілковито щаслива.

А вже за кілька днів невеличка щоденна місцева газетка постачила свіжу сенсацію мешканцям Глена Святої Марії. На першій шпальті розмістився лист за підписом «Фейт Мередіт»:

«УСІМ, КОГО ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ:

Я хочу пояснити всім, як сталося так, що в неділю я прийшла до церкви без панчіх, щоб ніхто не ганив мого тата, і старі плетухи не казали, що то він в усьому винен, бо це неправда. Я віддала єдину свою пару чорних панчіх Лїі Марш, бо в неї не було ніяких, і я пожаліла її, бо її бідні ноженята страшенно змерзли. Діти в християнській спільноті не повинні ходити босі, доки сніг іще не розтанув, і я вважаю, що Товариство підтримки місіонерських служінь мало би дати цьому раду. Авжеж, я знаю, що вони надсилають одяг маленьким поганам у дальніх краях, і це правильно й дуже милосердно. Але в тих краях значно тепліше, ніж у нас, і я вважаю, що дамам із нашої церкви годилося би подбати про Ліду, а не лишати цю справу мені. А коли я віддала їй панчохи, то геть забула, що це єдина моя чорна пара, іще й не дірява, але все одно я рада, що так учинила, бо інакше мені дошкуляло б сумління. Сердешна Ліда пішла додому щаслива, а я згадала, що мені нема чого надіти, окрім потворних смугастих панчіх. Тітка Марта зв'язала їх для мене торік із вовни, що віддала нам пані Берр із Верхнього Глена, страшенно жорсткої й вузлуватої. Я ніколи не бачила дітей самої папі Берр у таких панчохах. Але Мері Ванс каже, що пані Берр віддає панотцеві всілякий непотріб замість платні, на яку її чоловік зобов'язався жертвувати гроші, але ніколи не жертвує.

Я просто не могла надіти ці страхітливі панчохи. Вони такі негарні, товсті й кусючі. І всі дражнили б мене через них. Спершу я хотіла прикинутися хворою й не піти в неділю до церкви, та вирішила цього не робити, бо то був би обман, а тато велів нам після маминої смерті ніколи нікого не обманювати. Прикидатися — то дуже зле, так само, як брехати, хоча я знаю, що тут, у Глені, багато хто прикидається, нітрохи не соромлячись того. Я не називатиму імен, але я знаю, хто ці люди, і тато теж знає.

Потім я намагалася захворіти насправді й стояла боса в снігу на методистському цвинтарі, доки Джеррі не витяг мене з кучугури. Та я нітрохи не застудилася й мусила йти до церкви. І тоді я вирішила взутися й піти без панчіх. Я не розумію, що в цьому поганого, адже я ретельно помила ноги, щоб вони були так само чисті, як обличчя, але тато все одно ні в чому не винен. Він сидів у бібліотеці, обмірковуючи проповідь та інші божественні речі, і я намагалася не втрапити йому на очі, доки прийшла до недільної школи. Тато не дивиться в церкві на ноги парафіян, тож і моїх він не бачив, а старі плетухи бачили й говорили про це, і тому я пишу цього листа, щоб усе пояснити. Мабуть, я кепсько вчинила, коли всі так кажуть, і мені дуже прикро, і я ношу ці огидні смугасті панчохи, щоб покарати себе, хоча тато купив мені дві нові чорні пари, щойно як у понеділок відкрилася крамниця пана Флегга. Та це лише моя провина, і якщо люди звинуватять мого тата, прочитавши цей лист, то вони не християни, і мені байдуже, що вони скажуть.

Я хочу пояснити ще одне, перш ніж закінчити. Мері Ванс розказала, що пан Івен Бойд винуватить синів Лью Бакстера в тім, що минулої осені вони крали картоплю з його поля. Але ті не чіпали картоплі. Бакстери дуже бідні, та чесні люди. То ми зробили — Джеррі, Карл і я. Уни з нами не було. Але ми не думали, що то крадіжка. Ми лише хотіли запекти картоплю на багатті в Долині Райдуг, щоб з'їсти разом зі смаженою фореллю. Поле пана Бойда виявилося поблизу, між селом і долиною, тож ми вилізли на паркан і витягли кілька бадилин. Але картопля була страшенно дрібна, бо пан Бойд не підживлював поля, тож нам довелося витягти багато бадилля, і все одно картопля була не більша за скляні кульки для гри. Волтер і Ді Блайт їли її разом з нами, та вони гадки не мали, де ми взяли картоплю, бо, коли прийшли, вона була вже готова. Тому винні не вони, а тільки ми. І ми не хотіли нічого лихого, та якщо це крадіжка, нам дуже прикро, і ми повернемо панові Бойду всю вартість картоплі, якщо він погодиться зачекати, доки ми виростемо, бо нині ми ще надто малі, щоб заробляти гроші, а тітка Марта каже, що кожен цент із татової платні, навіть коли він регулярно її одержує, а то зрідка й стається, витрачається на хатнє господарство. Але нехай пан Бойд не винуватить синів Лью Бакстера, коли на те немає підстав, і не створює їм поганої слави.

З повагою,

Фейт Мередіт»

— Знаєте, Сьюзен, по смерті я вертатимуся на землю щоразу, коли в цім саду квітнутимуть нарциси, — захоплено мовила Енн. — Приходитиму сюди невидима. Якщо хтось навідає сад у цю мить — я, певно, завітаю сюди такого вечора, як сьогодні, але, можливо, то буде ясно-рожевий весняний світанок — він побачить лише, як жваво кивають голівками нарциси, неначе їх шарпнув раптовий вітер… але насправді то буду я.

— Я впевнена, пані Блайт, дорогенька, що по смерті ви не будете думати про такі минущі земні речі як нарциси, — відказала Сьюзен. — І я не вірю в привидів, байдуже, видимі вони чи ні.

— О, ні, Сьюзен, я не буду привидом! Це так жахливо звучить. Я буду лише собою. Літатиму тут у сутінках — вранішніх чи вечірніх, — оглядатиму любі серцю місця. Пам’ятаєте, Сьюзен, як я побивалася за нашим маленьким Домом Мрії? Певна була, що ніколи не полюблю Інглсайду — але полюбила. Я люблю тут кожен камінчик, кожну стеблинку, кожен клаптик землі.