Уна піднялася сходами нагору. Карл і Фейт попід першими місячними променями йшли в Долину Райдуг, звідки вже долинали чарівні звуки дримби Джеррі — отже, там були й усі Блайти, і радість від нової зустрічі не знала меж. Уні не хотілося йти з ними. Натомість вона пішла до своєї кімнати, де сіла на ліжку й поплакала. Вона не хотіла, щоб хтось зайняв місце її найдорожчої матері, чи щоб у них з’явилася мачуха, яка зненавидить її й намовить тата проти неї. Але тато так побивається, він страхітливо нещасний… і, якщо вона хоче зробити його щасливішим, то мусить зважитися на єдиний можливий крок. Виходячи з бібліотеки, вона вже знала, що мусить зробити це — але то було дуже важко.

Виплакавшись, Уна втерла сльози й рушила до гостьової спальні. Там було темно й повітря стояло затхле, бо ж тітка Марта не відчиняла ані віконниць, ні вікон. Вона не любила провітрювати кімнати, та позаяк двері в пасторськім домі ніколи не зачинялися, біди в тім не було — хіба вряди-годи, коли приїжджого пастора влаштовували на ніч у задусі гостьової спальні.

Там стояла шафа, а в ній висіла сіра шовкова сукня. Вмостившись у шафі, Уна причинила дверцята й сховала обличчя в шовкових зборках. То була весільна сукня її матері. Понині ще линув від неї тонкий, солодкий аромат незмінної любові. Так пригортаючись до сукні, Уна завжди почувалася дуже близькою до мами — немовби, сидячи коло неї, клала голову їй на коліна. Сюди вона приходила зрідка, коли життя видавалося надто тяжким.

— Мамо, — прошепотіла вона в сіру сукню, — я завжди пам’ятатиму вас, мамо, і завжди любитиму найсильніше в житті. Але я мушу зробити це, мамо, бо тато такий нещасливий. А я знаю, ви не хотіли би, щоб він потерпав. Я буду чемна з нею, мамо, і спробую полюбити її, навіть якщо вона виявиться такою, як розповідала Мері Ванс.

Уна вийшла зі свого потаємного храму, відчуваючи приплив нових душевних сил. Уночі вона спала спокійно, хоч сльози досі поблискували на її милім серйознім личку.

Наступного пообіддя Уна вбрала найкращу свою суконьку й капелюшок. Вони були вже доволі поношені. Того літа всім гленським дівчатам справили новий одяг — усім, окрім Фейт і Уни. Мері Ванс приндилася в новім білім вишитім платтячку з багряним шовковим паском і бантами на плечах. Та нині Уна не зважала на свій убогий вигляд, прагнучи лише бути охайною. Вона ретельно вмилася й гладенько зачесала чорні лискучі коси, міцно зашнурувала черевички, натягши попередньо поцеровану пару найкращих своїх панчіх. Вона хотіла ще почистити взуття, проте не знайшла щітки. Аж ось Уна вислизнула з дому, проминула Долину Райдуг та шелесткий гай, і вийшла на дорогу, що вела прямісінько до пагорба, на якому стояв дім сестер Вест. Шлях виявився неблизький; Уна втомилася й добряче спеклася на сонці.

У саду Весті в вона побачила Розмарі й пробралася до неї повз клумби жоржин. На колінах у Розмарі лежала книжка, проте вона дивилася далеко, ген поза гавань, і снувала печальні думки. Останнім часом її не тішило тихе життя в ріднім домі на пагорбі. Еллен не ображалася — Еллен була молодчиною. Утім, несказані речі теж відчуваються, тож іноді мовчанка, що западала між сестрами, виявлялася надто красномовною. Усі милі серцю дрібниці, з яких донині складалися дні й місяці, тепер видавалися марними. Подеколи втручався в їхнє життя й Норман Дуглас, діймаючи Еллен погрозами й улесливими проханнями. Розмарі була певна, що все закінчиться, коли Норман присилує Еллен до шлюбу, і відчувала, що ледь не зрадіє, коли це нарешті станеться. Тоді вона заживе самітною відлюдницею, але щоденне існування більше не буде вибухонебезпечним.

Легкий несміливий дотик до її пліч пробудив Розмарі від скрушних думок. Вона озирнулася й уздріла Уну Мередіт.

— Уно, мила, ти прийшла сюди в таку спеку?

— Так, — відказала Уна. — Я прийшла… я прийшла…

Ох, як тяжко було дівчинці висловити своє прохання!

Голос її зірвався, в очах забриніли сльози.

— Уно, маленька, що сталося? Не бійся сказати мені.

Розмарі обійняла й пригорнула худеньку фігурку. Очі її були такі гарні, а дотики такі лагідні, що Уна підбадьорилася.

— Я прийшла… попросити вас… вийти заміж за тата, — пролопотіла вона.

На мить Розмарі оніміла від подиву й ошелешено втупилася в малу гостю.

— О, панно Вест, благаю вас, не сердьтеся! — мовила Уна. — Бачте, усі кажуть, що ви відмовили татові через нас. А йому дуже зле, і я прийшла сказати вам, що ми не навмисне кепські. І якщо ви погодитеся вийти заміж за тата, ми будемо дуже чемні й слухняні. Ви не матимете з нами клопоту. Благаю вас, панно Вест!

Розмарі хапливо обмірковувала почуте. Отже, сільські плітки привели Уну до хибного висновку. Вона мусить дати дитині щиру й правдиву відповідь.

— Уно, мила, — тихенько сказала вона, — я не можу вийти за вашого батька зовсім не через вас, сердешні мої малята. Ви не кепські й не зіпсовані, і я ніколи не вважала вас такими. Причина… дівчинко, причина зовсім в іншому.

Уна звела на неї докірливий погляд.

— Ви не любите тата? — запитала вона. — О, панно Вест, ви не знаєте — він дуже добрий. Я певна, що він був би вам хорошим чоловіком.

Розмарі мимоволі всміхнулася, навіть попри свою зажуру й розгубленість.

— О, панно Вест, не смійтеся! — палко скрикнула Уна. — Тато страшенно потерпає без вас.

— Маленька, я думаю, ти помиляєшся, — мовила Розмарі.

— Ні, не помиляюся. Я знаю. Бачте, панно Вест, учора тато мусив відшмагати Карла — бо Карл утнув страшну шкоду — і тато не зміг, бо ніколи не бив нас і не знав, як це робиться. Тож, коли Карл вийшов із бібліотеки й сказав нам, що татові дуже зле, я пішла втішити його… він любить, коли я приходжу поговорити з ним… і, панно Вест, він не чув моїх кроків, і говорив сам до себе, а я почула. Дозвольте, я перекажу вам на вухо.

Уна серйозно й проникливо зашепотіла. Обличчя Розмарі залилося багрянцем. Джон Мередіт любив її. Він не змінив своєї думки. І, певно, він дуже кохає її, коли сказав це — кохає сильніше, ніж вона думала. Якусь хвилину Розмарі сиділа мовчки, гладячи Уну по голові, а потім сказала:

— Уно, ти віднесеш своєму татові лист від мене?

— То ви згодні вийти за нього, так, панно Вест? — палко озвалася Уна.

— Можливо — якщо він захоче, — мовила Розмарі, знову шаріючись.

— Я рада… я дуже рада, — відважно проказала Уна. Та вже за мить вона підвела голову; вуста її тремтіли. — Панно Вест, ви ж не намовлятимете тата проти нас? Не змусите ненавидіти нас? — благально мовила дівчинка.

Розмарі поглянула на неї спантеличено.

— Уно Мередіт! Невже ти вважаєш мене здатною на таке? Звідки в тебе взялася ця думка?

— Мері Ванс розповідала, що мачухи всі такі — ненавидять дітей свого чоловіка й нацьковують його на них. Вона каже, що мачухи нічого не можуть удіяти… їм просто кортить знущатися вже по весіллі…

— Моя сердешна дівчинко! І попри це, ти прийшла попросити мене вийти за вашого тата — бо ти хотіла зробити його щасливим! Ти диво… ти героїня… ти молодчина, як сказала б Еллен. А тепер, маленька, послухай мене уважно. Мері Ванс — нерозумне дівча, що не має життєвого досвіду й страшенно помиляється в деяких своїх судженнях. Я нізащо не намовлятиму вашого батька проти вас. Я дуже люблю вас усіх і не хочу посісти місця вашої матінки. Ви мусите незмінно пам’ятати її. Але я не хочу й бути вашою мачухою. Я волію стати вам доброю подругою — товаришкою й помічницею. Як ти гадаєш, Уно — приємно було б, якби ти, Фейт, Джеррі й Карл уважали мене славною приятелькою… чи старшою сестрою?

— О, це було б дивовижно! — мовила Уна, радістю перемінившись на виду. Аж раптом вона палко обійняла Розмарі за шию. Їй кортіло злетіти від щастя.

— А інші — Фейт і хлопці — вони тієї самої думки про мачух, що й ти?

— Ні. Фейт ніколи не вірила Мері Ванс. І я була дуже дурна, що повірила. Фейт любить вас, відколи пан Перрі з’їв бідолашного Адама. І Джеррі й Карл дуже зрадіють. Панно Вест, а ви навчите мене куховарити… трішки… і шити, і всього іншого? Бачте, я зовсім нічого не вмію. Але я буду чемна й спробую вчитися швидко.