Великі пухнасті фіолетові хмари купчилися на заході й укривали небо понад долиною. Вітер ущух, і зненацька все моторошно, непорушно завмерло. Понад болотом зібралися на тривожне віче тисячі світляків. Того вечора Долина Райдуг перетворилася на зловісну місцину.

Фейт перелякано озирнулася на темний сад Бейлі. Аж тут, коли справді кров може застигнути в жилах… саме це й сталося з дівчинкою. Карл і Уна простежили за її заціпенілим поглядом і по спинах у них пробігли мурашки — адже попід великою модриною на зруйнованій, порослій травою кам’яній огорожі старого саду Бейлі біліло щось… невиразне. Трійко Мередітів заклякли й утупилися туди.

— Це… це теля… — нарешті пролопотіла Уна.

— Надто… велике… для теляти, — хрипко озвалася Фейт. У роті в неї так пересохло, що вона ледь могла говорити.

Аж ось…

— Воно лізе сюди! — видихнув Карл.

Дівчата знов нажахано поглянули в бік саду. Справді, щось лізло до них огорожею — так, як не могло би лізти жодне теля! Раптовий напад панічного страху геть придушив усі розважливі думки. У цю мить кожне було певне, що перед ними справжній привид Генрі Воррена. Карл підхопився на рівні ноги й сліпо дременув геть. Заверещавши в один голос, дівчата кинулися за ним. Немов ошалілі, вони рвонули схилом угору і, перетнувши вулицю, удерлися в дім. Коли вони йшли, тітка Марта шила на кухні. Тепер її там не було.

Діти кинулися в бібліотеку. Там виявилося порожньо й темно. Ураз, не змовляючись, вони розвернулися й чкурнули в Інглсайд… оминувши Долину Райдуг. Налякані, діти пробігли схилом униз і вискочили на вулицю. Попереду мчав Карл, позаду — Уна. Ніхто не перепинив їх, дарма що кожен зустрічний замислився, яку це нову безтямну капость утнули пасторські діти. Та коло воріт Інглсайду вони налетіли на Розмарі Вест, яка саме заходила повернути лікареві й пані Блайт позичені в них книжки.

Вона вздріла їхні перестрашені лиця й навісні погляди. Розмарі збагнула, що їх охопив великий, пекучий, реальний жах, і байдуже, що спричинило його. Однією рукою вона пригорнула Карла, а другою — Фейт. Уна сама наскочила на неї, судомно вчепившись пальцями в її сукню.

— Діти, любі, що сталося? — запитала Розмарі. — Що налякало вас?

— П-п-привид Генрі В-в-воррена, — процокотів зубами Карл.

— Привид Генрі Воррена? — здивувалася Розмарі, котра ніколи не чула оповіді, пов’язаної зі старим домом Бейлі.

— Так, — істерично схлипнула Фейт. — Отам… на огорожі… ми його бачили… він ліз до нас…

Розмарі провела трьох напівбожевільних від страху дітей до інглсайдського ґанку. Гілберт і Енн пішли з дітьми в Дім Мрії, проте на порозі їх зустріла Сьюзен, кощава, розважлива й зовсім не схожа на привида.

— Що тут за веремія? — спитала вона.

І знову діти переповіли свою страшну історію. Тим часом Розмарі мовчки й лагідно пригортала всіх трьох.

— То, очевидячки, була сова, — незворушно виснувала Сьюзен.

Сова! Опісля такого малі Мередіти вже не могли вважати Сьюзен розумною жінкою.

— Воно було більше за цілий мільйон сов, — ридав Карл. О, як він невдовзі соромився цих своїх сліз! — І воно лізло огорожею… лізло, як Мері сказала… хотіло вхопити нас. Хіба сови лазять?

Розмарі обмінялася поглядами зі Сьюзен.

— Певно, вони побачили щось жахливе, — припустила вона.

— То я піду погляну, — спокійно озвалася Сьюзен. — Діти, не плачте. Хай що ви бачили, то не привид. Що ж до сердешного Генрі Воррена — він був би радий тихо спочити в могилі, коли вже там опинився. Він не схотів би вертатися, будьте певні. Панно Вест, якщо ви лишитеся тут і вгамуєте їх, я піду розвідаю, що там сталося.

І Сьюзен рушила в Долину Райдуг, відважно прихопивши вила, що стояли побіля паркана на заднім дворі, де лікар Блайт ворушив сіно вдень. Вила — то, звісно, не вельми помічна зброя проти привидів, та все ж вони часто-густо додають сміливості. Сьюзен не побачила нічого підозрілого в Долині Райдуг. Жодних білих прибульців не видно було в тінистім, геть зарослім бур’янами старім саду Бейлі. Сьюзен несхитно перетнула його й постукала держалном вил у двері маленького будиночка, де мешкала пані Стімсон із двома доньками.

Тим часом в Інглсайді Розмарі Вест цілком утішила пасторських дітлахів. Ті досі ще плакали від потрясіння, але кожному вже сяйнула перша цілюща підозра, що вони страхітливо пошилися в дурні. Після повернення Сьюзен діти остаточно в цім переконалися.

— Ну, я вже знаю, що то був за привид, — похмуро вишкірилася добра служниця, сідаючи в крісло-гойдалку з хустинкою замість віяла в руці. — Стара пані Стімсон лишила два простирадла в саду: розклала на тиждень попід модриною, щоб відбілити на сонечку. Огорожа там низька й трава чистіша. А нині саме пішла забирати. У руках мала в’язання, тож завдала їх на плече — аж раптом упустила шпицю. Мушу сказати, вона так її й не знайшла, але спочатку шукала в траві, коли це попри неї промчало троє дітей із таким криком, немовби хтось їх ужалив. Її, бідолашну, це так налякало, аж вона ні зрушити з місця не спромоглася, ні проказати хоч слово — припала до землі, сердега, поки за ними слід прохолов. Назад ледве додибала. Тепер її знай ліками напихають. Серце в неї й без того плохе… вона боїться до осені не оклигати.

Юні Мередіти пекли раку від сорому, здолати який їм не допомогло навіть розуміння й співчуття Розмарі. Вони тихенько подалися додому і, зустрівши коло хвіртки Джеррі, покаялися в мимовільній шкоді. Відтак на наступний ранок вирішили призначити збори виховного клубу.

— Правда ж, панна Вест була сьогодні дуже хороша? — запитала Фейт в Уни, уклавшись до ліжка.

— Так, — визнала Уна. — Шкода, що жінки змінюються, коли стають мачухами.

— Я не вірю в це, — віддано заперечила Фейт.

— Я не розумію, за що нас карати, — набурмосилася Фейт. — Ми не зробили нічого лихого. Як ми могли не злякатися? І татові це не зашкодить. Це сталося випадково.

— Ви повелися, як боягузи, — відказав Джеррі із презирливим осудом. — І не намагалися подолати страх. Тому вас треба покарати. Усі глузуватимуть з вас, а це ганьба для родини.

— Аби ти знав, як нам було лячно, — здригнулася Фейт. — Тоді зрозумів би, що ми вже й без того покарані. Я нізащо не хотіла би знов пережити таке.

— Ти й сам утік би, якби побачив, — промимрив Карл.

— Від бабці із простирадлом! — пирхнув Джеррі. — Хехе-хе!

— Воно не було схоже на бабцю! — крикнула Фейт. — То було просто щось біле й велике, і воно лізло в траві, достоту так, як Мері Ванс розповідала про привид Генрі Воррена. Легко тобі сміятися — дивися, щоб на кутні не засміявся, коли й сам у таке вскочиш. Ну, то як нас треба покарати? Я думаю, що це несправедливо, але виносьте свій вирок, пане суддя Мередіт.

— Я гадаю, — насупився Джеррі, — що Карл винен більше, ніж ви. Він перший завдав ноги на плечі — проте ж він хлопець, який мав захистити вас, дівчата, від будь-яких небезпек. Правда, Карле?

— Мабуть, так, — присоромлено мовив Карл.

— Гаразд. Ось твоє покарання: сьогодні ти до опівночі просидиш сам на цвинтарі — на могилі Єзекії Поллока.

Карл здригнувся. Цвинтар був розташований неподалік старого саду Бейлі. Випробування здавалося тяжким, але хлопець палко бажав змити із себе ганьбу й довести, що він усе-таки не боягуз.

— Нехай, — рішучо погодився Карл. — А як я довідаюся, що вже північ?

— Почуєш бій годинника з вікон бібліотеки. І затям: не покидати цвинтаря аж до останнього удару. А ви, дівчата, цілий тиждень не їстимете варення до чаю.

Фейт і Уна спантеличилися. Карлове покарання, суворе, хоч і порівняно нетривке, здавалося легшим за їхню тижневу покуту. Сім днів їсти глевкий хліб тітки Марти без бодай краплі рятівного варення! Проте у виховнім клубі не було заведено ухилятися від покарань. Дівчата якомога розважливіше примирилися зі своєю планидою.

Того вечора всі лягли спати о дев’ятій, окрім Карла, який умостився чувати на могилі Єзекії Поллока. Уна прийшла побажати йому доброї ночі. Серденько її боліло від співчуття.