— Волтере, ти, певне, бився?

— Так, пане Мередіт, — мовив хлопець, очікуючи догани.

— Чому?

— Ден Різ сказав, що моя мати пише брехні, і назвав Фейт свинюшницею, — просто відповів Волтер.

— О-о! Тоді ти гідно вчинив, Волтере.

— Пане Мередіт, ви думаєте, що битися — це правильно? — поцікавився Волтер.

— Не завжди… і не часто… але іноді це потрібно, — мовив Джон Мередіт. — Наприклад, коли ображають жінок — як у твоєму випадку. Моє гасло, Волтере: не бийся, доки не певен, що мусиш, а тоді віддай бійці всі сили. Попри різноманітні відзнаки на твоєму обличчі та одязі, я здогадуюся, що ти переміг.

— Так, я змусив його забрати всі свої слова назад.

— Добре… дуже добре. Волтере, я й не знав, що ти такий боєць.

— Я ще ніколи досі не бився… і не хотів битися до останньої миті, — мовив Волтер, бажаючи зняти з душі тягар, — та потім, коли бійка вже почалася… мені це сподобалося.

В очах превелебного Джона блиснув молодечий вогник.

— А спершу… ти… трохи боявся?

— Я дуже боявся, — відповів чесний Волтер, — але, пане Мередіт, більше я не боятимуся. Це гірше, аніж те, чого боїшся. Завтра я попрошу тата відвезти мене в Лобридж, щоб вирвати хворий зуб.

— Теж правильно. «Сильніш терзає болю страх, ніж біль». Знаєш, Волтере, хто написав ці слова? Шекспір[26]. Не було у світі людського переживання чи почуття, про яке не знав би цей дивовижний чоловік. Удома скажеш матері, що я пишаюся тобою.

Волтер не сказав їй цього, та розповів про все інше, і вона поспівчувала йому, і зраділа, що він вступився за Фейт, і змастила цілющою маззю всі його рани, і натерла розпечені скроні одеколоном.

— Невже всі мами такі хороші, як ви? — мовив Волтер, пригортаючись до неї. — Ви варті того, щоб захищати вас.

У вітальні Енн застала Сьюзен та панну Корнелію, які залюбки вислухали всю історію. Особливо вдоволена була Сьюзен.

— Я рада, що він так славно побився, пані Блайт, дорогенька. Можливо, тепер він викине з голови свою поетичну бридню. А того гаспида Дена Різа я завжди не зносила. Пані Еліот, чом ви не сядете біля каміна? Ці листопадові вечори страшенно вогкі.

— Дякую, Сьюзен, мені не холодно. Я була ще в пасторськім домі й там добряче зігрілася, хоч і мусила піти на кухню, бо ж вогню більше ніде не було. Ох, яка то кухня — достеменне руйновище, повірте мені. Пана Мередіта не було вдома. Не знаю, куди він пішов, але так собі думаю, що до панянок Вест. Енн, рибонько, цієї осені він часто буває в них, і вже подейкують, що він упадає за Розмарі.

— Він мав би дуже милу жінку, якби побрався з Розмарі, — мовила Енн, підкидаючи хмизу у вогонь. — Вона одна з найчарівніших дівчат, яких я зустрічала, і, поза всяким сумнівом, належить до племені тих, хто знає Йосипа.

— Та-а-ак… але вона англіканка, — засумнівалася панна Корнелія. — Авжеж, ліпше так, ніж якби вона була методисткою, та я гадаю, пан Мередіт міг би знайти собі добру жінку і у своїй власній парафії. Але хтозна, може, у нього й немає ніяких намірів. Щойно місяць тому я зустріла його, та й кажу: «Пане Мередіт, вам слід одружитися знову». А він глянув на мене так, наче я бовкнула щось непристойне. «Пані Еліот, моя дружина в могилі», — відповів отим своїм тихим святенницьким тоном. «Певна річ, — сказала я, — інакше я не радила б вам узяти собі іншу жінку». А він подивився на мене з іще більшим жахом. Не знаю я, чи справді він упадає за Розмарі. Варто лиш нежонатому пастору двічі зайти в дім незаміжньої жінки, як у плітках їх уже й починають женити.

— Я думаю — коли маю право сказати таке, — що пан Мередіт надто сором’язливий для залицянь, — урочисто промовила Сьюзен.

— О ні, він не сором’язливий, повірте мені, — відказала панна Корнелія. — Замріяний — так, але не сором’язливий. Та попри всю свою замрію й неуважність, про себе, як типовий чоловік, він дуже високої думки. Тож коли раптом прокинеться — духу йому не забракне покликати жінку під вінець. Ні, біда в тім, що він обманює себе, вважаючи, ніби серце його поховане разом із пані Мередіт — а воно ж б’ється у нього в грудях, як і в усякого іншого. Можливо, він захопився Розмарі Вест, а можливо, і ні. Вона вправна господиня й мила дівчина, і стане доброю матір’ю тим чотирьом занедбаним бідолашкам. До того ж, — визнала панна Корнелія, поступаючись, — моя рідна бабця теж була англіканкою.

Мері Ванс, виконавши доручення панни Корнелії в пасторськім домі, тюпала через Долину Райдуг в Інглсайд, де їй було дозволено провести суботній вечір у гостях у Нен і Ді Блайт. Того дня дівчата збирали живицю в ліску разом із Уною й Фейт, отож тепер усі сиділи на поваленій сосні понад струмком і, ніде правди діти, хвацько жували й плямкали. Інглсайдським двійнятам забороняли жувати соснову жуйку всюди, окрім Долини Райдуг, проте Фейт і Уна, не обмежені настановами етикету, радо жували її, де хотіли — удома й поміж людей, на превелике обурення всього Глена. Якось Фейт жувала навіть у церкві, та Джеррі, якому така поведінка здалася неприпустимою, за правом старшого брата висварив її так, що вона більше не дозволяла собі зухвальства під час служби Божої.

— Я була така голодна, аж мусила бодай щось пожувати, — боронилася Фейт. — Джеррі, ти ж знаєш, як ми снідали. Я не могла їсти підгорілу кашу, і в животі у мене було так порожньо й дивно. Жуйка мені помогла — і я жувала тихенько, не плямкала й навіть не луснула жодної бульки!

— І все одно жувати в церкві — гріх, — правив своєї Джеррі. — Гляди, щоб я більше такого не бачив.

— Ти сам жував на молитовнім зібранні минулого тижня! — обурено скрикнула Фейт.

— То інше, — зверхньо відказав Джеррі. — Молитовні зібрання не відбуваються по неділях. І я сидів далеко позаду, там було темно й мене ніхто не бачив. А ти — на очах в усієї пастви! І я витяг жуйку з рота, коли співали останній гімн, і приліпив на спинку передньої лави. Потім пішов і забув про неї. Вернувся назавтра, але її вже не було. Мабуть, Род Воррен поцупив. Добра була жуйка.

Мері Ванс прийшла в Долину Райдуг, високо задерши підборіддя. На ній була нова оксамитова синя шапочка, синє пальтечко й біляча муфта. Мері страшенно пишалася новим одягом і була вельми задоволена собою. Коси її були вкладені у вигадливу зачіску, щоки посправнішали й зарум’яніли, білі очі сяяли. Вона вже зовсім не нагадувала ту занедбану приблуду, яку Мередіти знайшли в стодолі пана Тейлора. Уна щосили намагалася притлумити заздрість. Мері сиділа в новій оксамитовій шапочці, та їм із Фейт доведеться всю зиму носити хіба сірі пошарпані капелюшки. Ніхто не купив їм нових, а просити батька дівчата страшилися — ану ж як йому забракне грошей і він картатиметься? Якось Мері сказала їм, що в пасторів завжди обмаль грошей і вони «ледь животіють». Відтоді Уна й Фейт воліли ходити в дранті, ніж попросити батька справити їм нову одежину. Вони не переймалися власним убогим виглядом — але тяжко було дивитися, як Мері Ванс пнеться з гордощів, убрана, мов нова копійка. Останньою краплею виявилася біляча муфта. Ані Фейт, ані Уна ніколи не мали муфти й уважали себе щасливими, коли рукавиці їхні були бодай не діряві. Тітка Марта недобачала й не могла добре поцерувати, а Уна, хай як намагалася, робила це грубо й невправно. Тим-то дівчата нерадо зустріли Мері, яка, проте, не зважала чи й не помічала цього, бо ж не вирізнялася надмірною чуйністю. Легко перескочивши через повалену сосну, вона й собі всілася поруч із Мередітами, поклавши муфту на одну з гілок. Уна вздріла червону єдвабну підкладку та китички. Глянувши на власні посинілі й розтріскані від морозу рученята, вона замислилася, чи колись — хоч коли-небудь — зможе погріти їх у такій муфті.

— Дайте жуйки, — дружньо мовила Мері. Нен, Ді та Фейт витягли з кишень по золотавому кавальчику й простягли їй. Уна не ворухнулася. У кишені її тісного, зношеного пальтечка лежали чотири великі, прегарні шматки золотої живиці, але вона не хотіла давати їх Мері — жоднісінького! Хай сама собі збирає! Годі чекати всіх милостей світу лише за те, що маєш білячу муфту!