— Якби ж то був Джем, — зітхнула Фейт, сидячи з Уною на могильній плиті Єзекії Поллока. — Він справжній боєць і вмить переміг би Дена. А Волтер зовсім не вміє битися.

— Я так боюся, що він постраждає, — зітхнула й Уна, котра не любила бійок і не могла збагнути затаєного тріумфу, що вчувався їй у поведінці Фейт.

— Не постраждає, — знітилася Фейт. — На зріст він так само високий, як Ден.

— Але Ден старший, — відказала Уна. — Майже на цілий рік.

— Коли на те, Ден рідко б’ється з іншими хлопцями, — заперечила Фейт. — Я думаю, він і сам боягуз. Він не чекав, що Волтер погодиться битися — інакше не обзивався б у його присутності. Ох, Уно, якби ти бачила, як Волтер дивився на нього! Я вся затремтіла — але то був приємний трепет. Він був схожий на Галаада з тієї поеми, що тато читав нам у суботу[25].

— Я не хочу, щоб вони билися. Треба завадити цьому, — сказала Уна.

— Ні, тепер вони вже мусять! — вигукнула Фейт. — Це справа честі. Уно, не смій нікому розповідати, бо я більше нічого тобі не звірю.

— Не розповім, — погодилася Уна. — Але дивитися бійку не буду — одразу піду додому.

— Як собі хочеш. Я муситиму лишитися. Інакше то буде підло — адже Волтер битиметься за мене. Я пов’яжу йому на рукав свою стрічку — так слід ушанувати свого лицаря. Добре, що пані Блайт подарувала мені на день народження блакитну стрічку для кіс. Я носила її тільки двічі, тож вона майже нова. Але… ох, як би мені хотілося, щоб Волтер справді переміг. Якщо Ден відлупцює його, це буде так… так принизливо.

Сумніви Фейт значно посилилися б, якби вона бачила свого захисника в цю мить. Коли Волтер прийшов додому зі школи, праведний гнів у його душі майже цілком заступило нове гризьке відчуття. Завтра він мусить побитися з Деном Різом… але він не хоче… йому неприємно й думати про таке. І все ж він невідступно міркував про бійку. Хлопець ані на мить не міг відігнати тривожних думок. Чи буде йому боляче? Він страшенно боявся болю. Невже йому судилося зазнати поразки й ганьби?

За вечірнім столом Волтер геть не міг їсти. Сьюзен напекла цілий таріль його улюбленого печива у формі мавп, та він ледь подужав проковтнути одне. Джем з’їв чотири. Волтер не розумів, як він може їсти. Як узагалі хтось може їсти? Як можуть його рідні весело розмовляти, мовби нічого й не сталося? Мама сиділа на чолі стола, зарум’яніла й усміхнена. Вона не знала, що наступного дня її син мусить битися. «Чи була б вона така весела, якби знала?» — тоскно міркував Волтер. Джем «клацнув» Сьюзен своїм новим фотоапаратом; знімок обійшов увесь стіл, і Сьюзен страшенно обурилася.

— Я не красуня, пані Блайт, дорогенька, і знаю це, та й завжди знала, — журливо сказала вона, — але в те, що я така страхолюдина, як на цій фотографії, я не повірю ніколи… ніколи!

Джем та Енн засміялися. Волтер не міг цього чути. Він підхопився з-за столу й кинувся до своєї кімнати.

— Щось на умі в цього хлопця, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен. — Він геть нічого не їв. Може, знову складає вірш?

Проте горопашний Волтер був дуже далекий від зоряних сфер поезії. Він сів, зіперши лікті на підвіконня при відчиненім вікні, і втомлено поклав голову на руки.

— Волтере, ходімо до гавані! — закричав Джем, вдираючись у кімнату. — Хлопці нині палитимуть сухотрав’я на дюнах. Тато дозволяє нам піти. Ходімо!

Іншим разом Волтер був би щасливий. Він обожнював дивитися, як горить сухотрав’я на дюнах — та нині категорично відмовився йти, і марні були всі заохочення й умовляння. Розчарований Джем, що не хотів самотою долати неблизький вечірній шлях до гавані, подався до свого музею на горищі й утупився в книжку. Невдовзі розчарування його минуло, а він поринув у захопливі пригоди героїв старого роману, уявляючи себе славетним генералом, який на полі великого бою веде своє військо до перемоги.

Волтер сидів при вікні аж до пізньої ночі. Ді прийшла й запитала, що з ним, але хлопець не міг говорити про це навіть із нею. Йому здавалося, що розмова зробить бійку частиною дійсності, від якої він палко бажав утекти. Навіть думати про це було нестерпно. За вікном на кленах шаруділо висхле, зів’яле листя. У бездоннім сріблястім небі згасло рожеве й полум’яне сяйво, а над Долиною Райдуг зійшов статечний круглобокий місяць. Обрій за дальніми пагорбами взявся багряними відблисками вогню. То був один із тихих ясних вечорів, коли всі, навіть найдальші звуки, чути дуже виразно. Поза ставком дзявкотіла лисиця, до гленської станції, пихкаючи, надходив поїзд, у кленовім гаю навіжено кричала блакитна сойка, з пасторського моріжку долинав сміх. Як можуть люди сміятися? Як можуть існувати сойки, поїзди й лисиці — так, наче завтра нічого не має відбутися?

— Я хочу, щоб усе було вже позаду, — простогнав Волтер.

Уночі він майже не спав і зранку ледь міг їсти кашу. Ох, Сьюзен дає надто щедрі порції! Пан Гезерд відзначив, що того дня на уроках він був байдужий і неуважний. Фейт Мередіт і собі витала думками далеко від класу. Ден Різ потайки малював на своїй грифельній дошці дівчат зі свинячими та півнячими головами й підносив угору, щоб усі бачили. Звістка про майбутню бійку розійшлася по школі, тому, коли після уроків Ден і Волтер прийшли в ялинник, більшість дівчат і хлопців були вже там. Уна пішла додому, та Фейт лишилася й пов’язала блакитну стрічку Волтерові на рукав. Волтер зрадів, побачивши, що в юрбі учнів немає ні Джема, ні Ді, ані Нен. Чомусь ніхто з них нічого не чув, отож вони й собі пішли додому разом із Уною. Волтер відважно поглянув у вічі Денові. В останню мить страх його здимів, але думати про бійку досі було гидко. Усі присутні бачили, що веснянкувате обличчя Дена пополотніло сильніше, ніж Волтерове. Один зі старших хлопців дав сигнал до початку бійки й Ден ударив Волтера в лице.

Волтер поточився. Удар пронизав його чутливе тіло, та вже за мить він не відчував болю. Щось незвідане огорнуло його, наче хвилею. Обличчя його спалахнуло, очі сяйнули вогнем. Учні гленської школи не уявляли, що цей «тютя» може бути таким. Він кинувся на Дена й зчепився з ним, як молодий дикий кіт.

Гленські хлопці не мали чітких правил для бійок. Кожен діяв на власний розсуд, приймаючи удари й завдаючи їх у відповідь. Волтер бився з навісною люттю й відчуттям задоволення від поєдинку, проти яких Ден не міг устояти. Усе скінчилося дуже швидко. Волтер не тямив себе, доки червона пелена розвіялася з-перед його очей і він збагнув, що стоїть коліньми на поваленім Дені, а з носа в того — о, який жах! — юшить кров.

— То що тобі, досить? — процідив Волтер крізь стиснуті зуби, і Ден понуро визнав, що так.

— Моя мати не пише брехні?

— Ні.

— Фейт Мередіт не свинюшниця?

— Ні.

— І не півнючка?

— Ні.

— Я не боягуз?

— Ні.

«А ти брехун?» — хотів був запитати Волтер, але йому завадив жаль і він не став принижувати Дена ще більше. До того ж, вигляд крові був жахливий.

— То йди собі, — презирливо кинув він.

Хлопці, що сиділи рядком на паркані, заплескали в долоні, проте дівчата плакали. Їм було страшно. Вони й раніше споглядали школярські бійки, та жоден із учнів не був схожий на Волтера під час сутички з Деном Різом. Волтер вселяв у них жах. Вони боялися, що він уб’є Дена, і тепер істерично схлипували — усі, крім Фейт, що стояла пряма, напружена, з розчервонілими щоками.

Волтер не хотів чути ніяких похвал. Він перескочив паркан і кинувся схилом пагорба вниз у Долину Райдуг. Він не відчував переможної радості — у душі його було хіба спокійне усвідомлення виконаного обов’язку й відомщеної честі… та ще його трохи нудило на згадку про закривавлений ніс Дена Різа. То було так бридко — а Волтер не зносив нічого бридкого. До того ж, він збагнув, що й сам потовчений. Губа була роздерта й підпухла, око боліло. У Долині Райдуг Волтер зустрів пана Мередіта, який вертався додому з пообідньої гостини в сестер Вест. Панотець серйозно глянув на нього.