— Добра думка, — жваво підхопила Фейт. — Але… — зненацька її посіли сумніви, — людей обурює те, що нам геть не здається лихим. То як нам відрізнити одне від іншого? Ми ж не можемо щоразу надокучати татові. І він так рідко буває вдома.

— Зазвичай ви можете збагнути все самі — лиш перед тим, як зробити щось, мусите спинитися й подумати, що скажуть про це парафіяни. Біда в тім, що ви надто квапитеся й зовсім не встигаєте замислитися. Мама каже, що ви дуже поривчасті — такі, якою була в дитинстві вона сама. Виховний клуб допоможе вам розважити кожен учинок, якщо лиш ви справедливо каратимете себе за порушення правил. От лише кара має бути сувора — інакше з того не вийде жодної користі.

— Ми мусимо шмагати одне одного?

— Не конче. Вам слід вигадувати різні кари — залежно від того, хто що накоїв. Адже ви каратимете не одне одного, а самі себе. Я читав про такий клуб у книжці. Спробуйте й побачите, як воно піде.

— Нехай, — погодилася Фейт і, коли Джем пішов, усі Мередіти пристали на те, щоб заснувати виховний клуб. — Коли щось відбувається не так, ми просто мусимо це виправити, — підсумувала Фейт.

— Лиш чесно й справедливо, як Джем казав, — завважив Джеррі. — Ми виховаємо себе самі, якщо немає кому це зробити. Не будемо впроваджувати цілу тьму правил. Ліпше винайти одне й карати себе, якщо порушимо його.

— Але як?

— Ми вигадаємо, коли вже станемо до справи. Щовечора проводьмо збори клубу отут, на цвинтарі — обговорюймо, що ми робили протягом дня, а коли вирішимо, що втнули щось кепське чи зганьбили тата, караймо себе. Отаке правило. Кару будемо придумувати відповідно до тяжкості злочину, як то каже пан Флегг. Винний мусить знести її, не огинаючись. Ох, як цікаво буде, — вдоволено мовив Джеррі.

— Це ти покликав нас пускати бульбашки на цвинтарі, — мовила Фейт.

— То було ще до заснування клубу, — хапливо відказав Джеррі. — Почнімо віднині.

— А що нам робити, коли ми не знатимемо, що добре, а що погано, і не зможемо вибрати кару? Що, як двоє з нас уважатимуть так, а двоє — інакше? Тоді в нашому клубі повинно бути п’ять членів.

— Ми попросимо Джема Блайта бути третейським суддею. Він найсправедливіший хлопець у Глені. Та загалом, я вважаю, ми й самі дамо раду із власними вчинками. Нікому не розповідаймо про клуб — а надто ні словечка Мері Ванс. Вона захоче вступити й сама нас виховувати.

— Я думаю, — поволі проказала Фейт, — не варто нам щовечора вигадувати кари. Виберімо для цього один день тижня.

— Найкраще суботу, бо не треба йти до школи, — озвалася Уна.

— І зіпсувати єдиний вихідний? — обурилася Фейт. — Е, ні, краще п’ятницю. Однаково це пісний день, коли ми їмо рибу, а з нас ніхто її не любить. Хай тоді все найгірше стається одного дня. Тоді решту тижня можна бавитися.

— Дурниця, — авторитетно втяв Джеррі. — Тоді взагалі нічого не вийде. Ліпше карати себе щодня й наступного ранку прокидатися із чистим сумлінням. Отже, чи все зрозуміло? Ми засновуємо клуб, щоб виховати самих себе. Ми згодні карати себе за кепські вчинки, а перш ніж зробити будь-що — замислюватися, чи не зашкодить це татові. Кожен, хто ухилятиметься від покарань, буде виключений із клубу й утратить право бавитися з іншими в Долині Райдуг. Джем Блайт буде нашим третейським суддею в спірних питаннях. Тож, Карле, більше не носити жаб до недільної школи і, коли ваша ласка, панянко Фейт, не жувати живиці в усіх на очах.

— І не дражнитися із церковних старост, і не ходити на молитовні зібрання методистів, — відгукнулася Фейт.

— Не бачу лихого в тім, щоб ходити на молитовні зібрання методистів, — заперечив здивований Джеррі.

— Пані Еліот каже, що це дуже зле. Вона запевняє, що діти пресвітеріанського пастора не повинні відвідувати методистських зібрань.

— Хай йому грець, ходив я до них і ходитиму! — вигукнув Джеррі. — У методистів веселіше, ніж у нас.

— Ти лайнувся! — закричала Фейт. — Тепер ти мусиш покарати себе!

— Ні, доки ми не склали угоди. Ми ще тільки обговорюємо наш майбутній клуб. Він не заснований по-справжньому, доки ми всі не занотуємо його статуту й не підпишемося попід ним. Має бути конституція й регламент. І ти сама знаєш, що ходити на молитовні зібрання — це не погано.

— Ми каратимемо себе не лише за погані вчинки, але й за те, що шкодить татові.

— Це нікому не шкодить. Пані Еліот просто схиблена на всьому, що стосується методистів. Більше ніхто не сердиться з того, що я приходжу до них. І я завжди чемний. Запитай Джема чи пані Блайт і послухай, що вони скажуть. Я братиму до уваги їхню думку. Зараз піду принесу папір і ліхтар, і ми всі підпишемося.

П’ятнадцять хвилин потому статут було врочисто підписано на могильній плиті Єзекії Поллока, посеред якої стояв закіптюжений ліхтар Мередітів. Четверо дітей уклякли довкола нього. На біду, саме тієї миті повз проходила пані Клоу, дружина церковного старости, відтак наступного дня цілий Глен гудів від пліток, буцім пасторські діти знов улаштували молитовне змагання, яке завершили тим, що бігали одне за одним по цвинтарю з ліхтарем. Цій ілюзії, вочевидь, посприяло те, що після підписання статуту й скріплення його печаткою Карл узяв ліхтар і шаснув до меншого видолинку, щоби обстежити свій мурашник. Решта подалися додому й уклалися в ліжка.

— Гадаєш, це правда, що тато одружиться з пані Вест? — тремким голосом спитала Уна, коли вони з Фейт проказали вечірню молитву.

— Не знаю, та це було б добре, — мовила Фейт.

— Ні, — здушено відказала Уна. — Зараз вона хороша й мила. Але Мері Ванс розповідала, що мачухи люті й злі, і намовляють батька проти дітей. Вона каже, що так стається завжди й іще ніколи не було інакше.

— Я не вірю, що панна Вест чинитиме так, — ледь не скрикнула Фейт.

— Мері каже, що так чинять усі. Фейт, вона знає все про мачух — бачила їх цілі сотні, а ти жоднісінької. Вона розповіла мені таке, від чого кров холонула в жилах. Одна із мачух, яких вона знала, шмагала маленьких доньок свого чоловіка лозиною по голих плечах до крові, а тоді замикала їх на всю ніч у холодному темному льосі. Мері каже, що мачухам аж кортить робити таке.

— Я не вірю, що панна Вест виявиться така сама. Уно, ти знаєш це незгірше за мене. Вона ж подарувала мені таку гарненьку канарку. Я люблю її навіть більше, ніж Адама.

— Вони змінюються, коли стають мачухами. Мері каже, що їм геть не виходить нічого вдіяти. Хай би вона й шмагала, аби лиш не намовляла тата проти нас.

— Ти знаєш, тата нікому не вдасться намовити. Уно, не будь дурна. Я певна, ти дарма тривожишся. Можливо, якщо ми добре виховаємо себе в нашому клубі, тато й геть ні з ким не одружиться. А коли ні — я знаю, що панна Вест дуже любитиме нас.

Проте Уна не була така певна й гірко плакала, доки заснула.

Зо два тижні справи в членів виховного клубу просувалися добре. Схоже було, що він працював бездоганно. Жодного разу не знадобилося питати поради в Джема Блайта. Жодного разу пасторські діти не спричинили нових гленських пліток. Що ж до їхніх маленьких домашніх пригод, то всі четверо пильно стежили одне за одним і мужньо зносили вигадані для себе покарання — найчастіше то була добровільна відмова від пообідніх забав у п’ятницю в Долині Райдуг чи то перебування в ліжку весняними вечорами, коли всі молоді кісточки аж судомить від бажання чкурнути надвір. Якось Фейт шепотілася з однокласницею в недільній школі й прирекла себе на цілоденне мовчання. Дівчинка не мала права вимовити ні слова без нагальної потреби й успішно здолала це випробування. На лихо, саме того дня до пасторського дому зайшов пан Бейкер із того боку затоки, а Фейт відчинила йому двері. Вона ні словом не озвалася на його дружнє вітання й мовчки пішла, щоб гукнути батька з бібліотеки. Пан Бейкер дещо образився і, повернувшись додому, сказав дружині, що старша донька панотця, очевидно, відлюдькувата й нечемна, бо ж навіть не відповідає, коли до неї звертаються. Утім, цей випадок не спричинив ніяких гірших наслідків, і загалом їхні кари не шкодили ні їм самим, ані іншим. Отож усі четверо вже були самовдоволено певні, що виховувати себе геть не тяжко.