Відтоді настрій Еллен покращився. Невдовзі то знову була весела й життєрадісна жінка. От уже десять років панянки Вест щасливо мешкали в старім домі на пагорбі, нітрохи не переймаючись ані тим, щоб вийти заміж, ні тим, щоб відпустити сестру під вінець. Клятва не обтяжувала їх — та все ж Еллен нагадувала Розмарі про неї щоразу, як на їхнім шляху поставали нежонаті чоловіки. Утім, жодного разу їй не довелося хвилюватися навсправжки — доки одного фатального вечора Джон Мередіт провів Розмарі додому з Долини Райдуг. Розмарі ж хіба посміювалася із сестриної одержимості їхньою обіцянкою… донедавна. Тепер слова, промовлені десять років тому, перетворилися на кайдани — накладені добровільно, але довіку. Ось чому нині вона мусила зректися щастя.

Звісно, тієї любові, яку Розмарі віддала своєму юному нареченому — боязкої та свіжої, немов трояндовий пуп’янок — вона вже не могла подарувати жодному чоловікові. Але тепер вона знала, що може дати Джонові Мередіту іншу любов, мудрішу й зрілішу. Він торкнувся тих глибин її душі, яких ніколи не торкався Мартін… яких іще й не було в сімнадцятирічної дівчини. І нині вона мусить прогнати його — назад до холодного вогнища, самітного життя й нестерпного смутку, бо ж десять років тому присягнула сестрі на материній Біблії до смерті лишитися незаміжньою.

Джон Мередіт не одразу скористався з нагоди. Спершу він зо дві години говорив на віддалені теми, зачепивши навіть політику, яка ніколи не цікавила Розмарі. Вона вже подумала, що хибно витлумачила його наміри, і власні страхи й сподівання раптом здалися їй безглуздими. Розмарі почувалася дурною та спустошеною. Вона зблідла, очі її потьмяніли. Джон Мередіт вочевидь не збирався просити її руки.

Аж раптом він підвівся, перетнув кімнату і, стоячи побіля її крісла, освідчився. У вітальні запала моторошна тиша. Навіть Сент-Джордж перестав вуркотіти. Розмарі чула, як б’ється її серце, і певна була, що й Джонові Мередіту теж це чути.

Тепер вона мусила сказати «ні», м’яко, проте рішучо. Іще кілька днів тому Розмарі наготувала відповідь, пишномовну й сповнену жалю, але тепер усі слова неначе здиміли. Вона мусила сказати «ні», та відчувала, що не може. Це слово неможливо було проказати. Вона зрозуміла, що не могла би покохати Джона Мередіта, а покохала його насправді. Думка про те, щоб викреслити його із життя, була страшною, пекельною мукою.

Утім, вона мала сказати бодай щось, тож, підвівши низько похилену золотаву голівку, Розмарі, затинаючись, попросила дати їй кілька днів, щоби… щоби подумати.

Джон Мередіт стояв ошелешений. Він не був марнославним чоловіком, проте, безперечно, сподівався, що Розмарі скаже «так». Він мав цілковиту певність у тім, що вона любить його. То звідки ж ці сумніви… ці вагання? Вона не школярка, щоб не розуміти власних бажань. Він був розчарований і неприємно здивований; утім, незмінно поштиво пристав на її умову й одразу пішов.

— Я відповім вам через кілька днів, — сказала червона від сорому Розмарі, знов опускаючи очі.

Коли двері за ним зачинилися, вона подалася до себе й розридалася.

Опівночі Еллен Вест ішла додому зі срібного весілля Поллоків. Вона затрималася після свята, щоб допомогти сивій уже нареченій вимити посуд. Іти було недалеко, дорога виявилася не засніжена, тож Еллен тішилася прогулянці попід місячним сяйвом.

Прийняття вдалося дуже гарне. Еллен, яка вже багато років не бувала в гостях, дістала від нього немалу втіху. Усі присутні належали до колишнього її товариства, і ніяка нав’язлива молодь не зіпсувала радісних посиденьок, бо ж єдиний син молодят саме навчався в коледжі й не зміг приїхати додому. Уперше за багато років зустрілися вони й із Норманом Дугласом, хоч тієї зими Еллен раз чи двічі бачила його в церкві. Жодна сентиментальна згадка не ворухнулася в її душі. Вона віддавна дивувалася, згадуючи Нормана Дугласа, як то він міг так їй подобатися й чому сама вона побивалася через раптове його одруження. Утім, Еллен була рада зустріти його знову. Вона вже й забула, яке цікаве та непередбачуване його товариство. Жодну вечірку за участю Нормана Дугласа не випадало назвати нудною. Його поява здивувала всіх — адже всі знали, що Норман ніколи й нікуди не ходить. Поллоки запросили його, бо він був їхнім гостем і двадцять п’ять років тому, проте не сподівалися, що він прийме запрошення. Із собою він привів троюрідну сестру, Емі-Анетту Дуглас, і впродовж вечора виявляв до неї пильну увагу. Утім, невдовзі Еллен, що сиділа за столом навпроти нього, почала з ним жваву суперечку. Вона так спокійно й упевнено взяла над ним гору попри всі його крики й дошкульні жарти, що він після того вмовк аж на десять хвилин. Потім, буркнувши в густу руду бороду: «Куслива… як завжди куслива», узявся дражнити Емі-Анетту, яка лише дурнувато сміялася, слухаючи його дотепи, яким Еллен дала би гідного відкоша.

Дорогою додому Еллен радо перебирала в пам’яті всі ці деталі. Морозяне повітря мерехтіло в місячнім сяйві. Попід ногами хрумтів сніг. Унизу, біля підніжжя пагорба, лежав Глен, а за ним — біла гавань. У пасторській бібліотеці світилося — отже, Джон Мередіт уже пішов додому. Чи попросив він руки Розмарі? І як вона пояснила свою відмову? Еллен розуміла, що ніколи не дізнається про це, хоч і вмирала із цікавості. Розмарі нічого не розповість, а сама вона не зважиться спитати. Та з неї достатньо й самої відмови. Усе решта не мало жодного значення.

— Аби лиш йому не забракло глузду приходити вряди-годи… по-дружньому, — мовила Еллен уголос. Вона не любила бути сама, тож отакі «розмови із собою» помагали їй у миті вимушеної самотності. — Жахливо не мати розумного чоловіка, з яким можна побесідувати. А він тепер, очевидячки, до нас і на поріг не ступить. От і Норман Дуглас — цей мені подобається й сперечатися з ним цікаво. Таж і він не прийде — щоб люди, бува, не подумали, наче він знову впадає за мною… щоб я сама цього не подумала… хоч він мені тепер зовсім чужий, і знаю я його гірше, ніж Джона Мередіта. Невже ми колись женихалися? Нині це здається сном. Але так чи сяк, а в Глені є тільки двоє чоловіків, із якими цікаво мені побалакати, і тим зась до нас через плітки й це дурне залицяння. Я могла би, — ядуче звернулася Еллен до непорушних зірок, — створити кращий світ, аніж цей.

Побіля хвіртки вона спинилася, зненацька відчувши дивну тривогу. У вітальні досі блимав вогонь і поза шторами видно було тінь жінки, що невпинно міряла кімнату кроками. Чого це Розмарі не спить о такій годині? Чого тиняється, мов безумна?

Еллен нечутно зайшла в передпокій. Відчинилися двері вітальні й із них вихопилася Розмарі — задихана, розчервоніла, уся випромінюючи напруження й хвилювання.

— Чому ти не спиш, Розмарі? — запитала Еллен.

— Заходь, заходь, — хапливо мовила Розмарі. — Я мушу дещо тобі сказати.

Еллен неспішно скинула пальто й калоші, подалася за сестрою в теплу, світлу кімнату й спинилася, вичікувально поклавши руку на стіл. Сувора й чорноброва, вона, безперечно, теж була дуже вродлива. Нова оксамитова чорна сукня зі шлейфом та вирізом, пошита зумисне до свята, підкреслювала її величну масивну фігуру. Шию охоплювало бурштинове намисто — розкішна сімейна реліквія. Морозне повітря забарвило щоки сліпучим багрянцем. Проте сталево-сірі очі були холодні й безжальні, мов надвечірнє зимове небо. Вона стояла мовчки, доки Розмарі тяжким зусиллям спромоглася порушити тишу.

— Еллен, сьогодні ввечері приходив пан Мередіт…

— І що?

— І… і… попросив моєї руки.

— Я знала, що так буде. Ти, звісно, відмовила йому?

— Ні.

— Розмарі! — Еллен стиснула кулаки й мимохіть ступила крок уперед. — Невже ти погодилася?

— Ні… ні…

Еллен опанувала себе.

— А що ж ти тоді зробила?

— Я… сказала, що подумаю… і відповім через кілька днів.

— Не бачу в тім потреби, — утяла Еллен із холодною зневагою. — Ти ж так чи так можеш дати йому лише одну відповідь.