— Маленька, я неодмінно допоможу тобі й навчу всього, що вмію сама. Але не розповідаймо про це нікому — навіть Фейт — поки твій тато сам дозволить, гаразд? Лишайся, мила, випий зі мною чаю.

— Дякую вам, панно Вест, але… я хочу швидше віднести татові лист, — затнулася Уна. — Щоб він швидше зрадів, розумієте?

— Розумію, — мовила Розмарі. Вона пішла в дім, написала коротку записку й віддала її Уні. А коли дівчинка побігла геть, тремтячи від захвату, Розмарі подалася до кухонного ґанку, де Еллен саме лущила горох.

— Еллен, — мовила менша сестра, — щойно тут була Уна Мередіт. Вона просила мене вийти за їхнього батька.

Еллен підвела голову й збагнула все із сестриного виразу.

— Ти зробиш це? — запитала вона.

— Очевидно.

Кілька хвилин Еллен мовчки лущила горох. Потім зненацька затулила обличчя руками. У її темних очах бриніли сльози.

— Надіюся… ми всі будемо дуже щасливі, — сказала вона, плачучи й сміючись водночас.

А в цю мить у пасторськім домі Уна Мередіт, розпашіла, зарум’яніла й вельми вдоволена, зайшла до бібліотеки й поклала записку на стіл перед батьком. Бліде лице його взялося рум’янцем, коли він побачив виразний, чіткий, добре знайомий почерк Розмарі. Він розгорнув записку. Вона була дуже коротка, але, прочитавши її, Джон Мередіт немовби помолодшав на двадцять років. Розмарі запитувала його, чи може він надвечір зустрітися з нею біля потічка в Долині Райдуг.

— Отже, — підсумувала панна Корнелія, — посередині місяця на нас чекає подвійне весілля.

У повітрі вчувалася прохолода раннього вересневого вечора, тож Енн розпалила вогнище із хмизу й вони з панною Корнелією сіли побіля каміна в інглсайдській вітальні.

— Я дуже тішуся — надто за пана Мередіта й Розмарі, — мовила Енн. — Майже так само, як напередодні власного весілля. Учора я була в Розмарі — дивилася її посаг і знову відчула себе нареченою.

— Я чула, що плаття в неї ошатні, немов у принцеси, — озвалася Сьюзен із тінистого закутка, де колисала свого смаглявого хлопчика. — Мене теж запросили розглянути посаг, і я неодмінно піду якось увечері. Розмарі братиме шлюб у білій шовковій сукні й серпанку, а Еллен — у темно-синій. Авжеж, пані Блайт, дорогенька, це слушно й розважливо з її боку, та якби я намірилася вийти заміж — убрала би білу сукню й серпанок, наче справжнісінька молода.

Енн мало не засміялася, враз уявивши Сьюзен у білій сукні й серпанку.

— Що ж до пана Мередіта, — вела далі панна Корнелія, — він геть змінився навіть після заручин. Уже нітрохи не такий замріяний і байдужий, повірте мені. Я відітхнула з полегшенням, коли він оголосив, що замкне дім, а малим дозволить пожити в сусідів, доки вони з Розмарі поїдуть у весільну мандрівку. Якби він лишив їх на цілий місяць сам-на-сам з тіткою Мартою, я щоранку виглядала би у вікно, боячись уздріти попелище замість будинку.

— Тітка Марта й Джеррі переїдуть до нас, — мовила Енн. — Карл гостюватиме в сім’ї старости Клоу. Та я нічогісінько не знаю про те, хто забере дівчат.

— Я, — відказала панна Корнелія. — Певна річ, я й сама тішуся, таж Мері діймала б мене, доки я не покликала б їх. Спільнота милосердя хоче прибрати ввесь дім до їхнього повернення, а Норман Дуглас навезе повен льох овочів. Ніхто ніколи не чув і не бачив, щоб Норман поводився так, як тепер, повірте мені. Щасливий, бачте, що пошлюбить Еллен, коли чекав на неї все життя. Що ж до Еллен — я на її місці… та я, на щастя, не на її місці, тож, коли вона щаслива, я теж задоволена. Я чула, що колись, іще школяркою, вона заявила, буцім не хоче мати собі ручного цуцика за чоловіка. Норман — то вже геть не цуцик, повірте мені.

Понад Долиною Райдуг сідало сонце. Ставок укрився парчею, витканою із призахідного золота, пурпуру, зелені та багрянцю. Ясно-блакитний туман огорнув східні пагорби, понад якими, немов срібна бульбашка, сходив великий, блідий, круглий місяць.

Діти з’юрмилися на своїй звичній галявині — Фейт і Уна, Джеррі й Карл, Джем і Волтер, Нен, Ді й Мері Ванс. Нині вони влаштували бенкет з особливої нагоди, бо ж Джем востаннє сидів із ними в Долині Райдуг. Назавтра він їхав до Шарлоттауна, де мав навчатися в семінарії. Тепер вони втратять одного з найдорожчих товаришів дитинства і, попри бучне й веселе свято, у серці кожного озивався незнаний донині смуток.

— Там, у самісінькім заході сонця, є велетенський золотий палац, — показав Волтер. — Дивіться, як мерехтять його вежі — а на них багряні хоругви. Можливо, то звитяжець повертається додому з битви, і вони величають його.

— О, як я хотів би вернутися в давні дні! — вигукнув Джем. — Бути солдатом… славним генералом, переможцем. Я віддав би все, щоб лиш уздріти велику битву!

Джемові ще належало стати солдатом і вздріти битву — найбільшу зі знаних в історії, — але це чекало на нього в далекім майбутнім; а поки що та, чиїм первістком він народився на світ, гляділа своїх нащадків і дякувала Богові за те, що «давні звитяжні дні», якими снив її хлопчик, минули навіки, і синам Канади вже не доведеться ставати на прю «за прабатькові могили, за жертовники богів»[29].

Тінь Великого Конфлікту ще не зійшла на світ, не огорнула його мертвотним холодом. Хлопці, яким належало битися — а декому й загинути — на полях Франції й Фландрії, Галліполійського півострова[30] й Палестини, були ще пустотливими школярами, перед якими лежав цілий світ; дівчата, що їхнім серцям належало боліти в розлуці з ними, лишалися чарівними юними створіннями, сповненими мрій та радісних сподівань.

Поволі гаснули пурпур і золото на сонячних вежах і хоругвах; поволі тьмяніла пишна слава призахідного звитяжця. У долину прокралися сутінки й діти вмовкли. Того дня Волтер знову читав свій улюблений збірник міфів і тепер пригадав, як колись, достоту такого ж вечора, що й нині, уявив Дударя, який невблаганно сходить у Долину Райдуг.

І хлопець заговорив — повільно та мрійливо, бо ж хотів дещо налякати своїх друзів; а втім, здавалося, мовби його вустами промовляє незвідана сила.

— Дудар іде сюди, — мовив Волтер, — він уже ближчий, аніж тоді, коли я бачив його вперше. За спиною в нього має довгий тінистий плащ. Він грає на сопілці… і ми повинні йти за ним — Джем, Карл, Джеррі і я — далеко-далеко… ген за край світу. Слухайте… слухайте… чуєте звук його нестямної музики?

Дівчата здригнулися.

— Ти ж його тільки вигадав, — обурилася Мері Ванс, — і не роби так більше. Ці твої байки здаються геть справжніми. Я вже ненавиджу того дурного Дударя.

Проте Джем зірвався на рівні ноги, весело сміючись. Він стояв на невеличкій купині — високий, відважний, із ясним чолом та несхитним поглядом, і в Краю Кленового листка були ще тисячі таких, як він.

— Нехай приходить Дудар! — крикнув він і змахнув рукою. — Я радо піду за ним ген за край світу.