І Норман усівся там само, де сидів колись Джон Мередіт. Контраст між ними був такий неймовірний, аж Розмарі боялася нестримно, істерично розреготатися. Норман відкинув капелюх убік, поклав величезні червоні руки на коліна й лукаво поглянув на неї.

— Ну, мала, зглянься, — улесливо мовив він. Норман умів підлещуватися, коли мав у тому потребу. — Поговорімо розважливо й дружньо. Я хочу попросити тебе про дещо. Еллен каже, що не проситиме, тож доведеться мені.

Розмарі дивилася на потічок, який ураз мовби зменшився до розміру краплі роси. Норман розпачливо зиркав на неї.

— А хай тобі грець, могла й помогти чоловікові, — раптом процідив він.

— Що я повинна допомогти вам сказати? — зневажливо мовила Розмарі.

— Сама знаєш, мала. Нема чого розігрувати трагедію. Не дивно, що Еллен боїться питати тебе. Слухай-но сюди, мала: я хочу пошлюбити Еллен. Ясно тобі, га? А Еллен каже, буцім не вийде за мене, доки ти не звільниш її від якоїсь дурноверхої обітниці. То ти зробиш це? Звільниш її?

— Так, — відказала Розмарі.

Норман скочив на рівні ноги й потис її холодну, байдужу руку.

— Молодчина! Я знав, що ти погодишся — сам казав Еллен, що ти погодишся! Бач, і оком не змигнула! Тепер, мала, іди й скажи Еллен, а за два тижні ми поберемося, і ти переїдеш до нас. Ми не покинемо тебе самої в тім курнику, не хвилюйся. Хоч ти й не любиш мене, та, бігме, цікаво мешкати в однім домі із тим, хто знати мене не бажає. Цікаво й весело. Еллен — то буде вогонь, а ти — крига. Я ні хвилини не нудьгуватиму.

Розмарі не принизила себе поясненням, що вона нізащо не оселиться в його домі. Отож він почимчикував назад до Глена, сяючи від радості й самовдоволення, а вона неквапно рушила схилом угору до себе. Розмарі передчувала такий розвиток подій іще відколи, повернувшись із Кінгспорта, виявила, що Норман став їхнім частим вечірнім гостем. Ані вона, ані Еллен ніколи не згадували його імені в розмовах, і то був дуже красномовний факт. Розмарі не мала звички плекати образи — інакше в житті їй довелося б вельми гірко. Вона холодно-чемно розмовляла з Норманом, а її ставлення до Еллен не зазнало ніяких змін. Проте Еллен не втішало друге залицяння її колишнього жениха.

Коли Розмарі прийшла додому, Еллен гуляла садом у супроводі Сент-Джорджа. Сестри зустрілися на стежці, обабіч якої росли жоржини. Сент-Джордж усівся між ними, граційно обвивши білі лапи хвостом, із усією байдужістю пещеного, вгодованого, вихованого кота.

— Ти колись бачила такі жоржини? — гордо спитала Еллен. — Найкращі з усіх, які росли в нас.

Розмарі не любила жоржин. Наявність їх у саду була поступкою смакові Еллен. Вона звернула увагу на одну з них, червоно-жовту, що пишно неслася над своїми посестрами.

— Оця жоржина, — мовила Розмарі, — достоту як Норман Дуглас. Їх можна назвати близнятами.

Чорноброве лице Еллен спалахнуло рум’янцем. Вона дуже любила цю квітку, проте Розмарі не поділяла її захвату, тож у словах її не знати було компліменту. Утім, Еллен не сміла розсердитися — вона взагалі не сміла сердитися в ту мить. Уперше з вуст Розмарі злетіло Норманове ім’я. Сердешна Еллен розуміла, про що це свідчить.

— Я зустрілася з Норманом у видолинку, — мовила Розмарі, дивлячись просто їй у вічі, — і він розповів, що ви маєте намір побратися… якщо я дозволю.

— Справді? І що ти сказала? — озвалася Еллен якомога невимушеним тоном. Утім, голос її зірвався, вона не витримала сестриного погляду. Еллен поглянула вниз, на лискучу спину Сент-Джорджа, коли це відчула лютий, пекельний страх. От-от Розмарі скаже, що звільнила її від обітниці… а чи ні. Коли так, нещасна Еллен вийде заміж із почуттям нездоланного сорому, а коли ні… ну, то якось вона вже навчилася жити без Нормана Дугласа, але тепер відчувала, що не подужає знову засвоїти давній забутий урок.

— Я сказала, що, про мене, ви вільні женитися, щойно захочете, — відповіла Розмарі.

— Дякую, — мовила Еллен, не відводячи погляду від Сент-Джорджа.

Вираз обличчя Розмарі пом’якшав.

— Надіюся, Еллен, ти будеш дуже щаслива, — лагідно проказала вона.

Старша сестра журливо глянула на неї.

— О, Розмарі… мені так соромно… я не заслуговую… після всього, що наговорила тобі…

— Забудьмо про це, — хапливо й рішучо урвала її Розмарі.

— Але… — наполягала Еллен, — ти й сама тепер вільна… і ще не пізно… Джон Мередіт…

— Еллен! — попри всю свою лагідну чемність, Розмарі вміла гніватися, і в цю мить іскра люті сяйнула в синіх її очах. — Чи ти вже геть здуріла? Невже ти думаєш, буцім я подамся до Джона Мередіта й смиренно скажу: «Даруйте, панотче, я передумала й надіюся, що ви не змінили свого наміру щодо мене»? Так?

— Ні… ні, але… маленьке заохочення… і він повернеться…

— Ніколи. Він зневажає мене… і то цілком справедливо. Не говорімо більше про це, Еллен. Я не серджуся на тебе — віддавайся за кого хочеш. Але не пхай носа в моє життя.

— Тоді ти переїдеш до мене, — мовила Еллен. — Я не покину тебе тут самої.

— Ти справді вважаєш, що я оселюся в домі Нормана Дугласа?

— Чому ні? — сердито вигукнула Еллен, попри своє приниження.

Розмарі засміялася.

— Еллен, я була певна, що ти маєш почуття гумору. Невже ти думаєш, наче я здатна на таке?

— Не розумію, чому ні? Будинок у нього великий… ти матимеш власну половину… він не втручатиметься у твої справи.

— Еллен, я не хочу обговорювати цю тему. Прошу тебе, годі.

— Тоді, — рішучо й холодно мовила Еллен, — я не віддамся за Нормана. Я не покину тебе тут самої, і квит.

— Не кажи дурниць, Еллен.

— Це не дурниці. Я прийняла рішення. Я не покину тебе тут самої — за милю від найближчих сусідів. Якщо ти не переїдеш до нас, я залишуся тут. І не сперечайся зі мною.

— Право сперечатися з тобою я лишу Норманові, — мовила Розмарі.

— О, з Норманом я впораюся. Я знаю, як дати йому раду. Я не просила б тебе звільнити мене від обітниці… але Норман спитав, чому я не вийду за нього й сказав, що сам попросить твого дозволу. Я не могла нічого вдіяти. Не думай, що ти — єдина поміж смертних, наділена самоповагою. Я не збиралася після весілля кидати тебе тут саму. І не сумнівайся — я теж можу бути рішуча.

Розмарі, стенувши плечима, відвернулася від сестри й пішла в дім. Еллен поглянула на Сент-Джорджа, який упродовж розмови ані змигнув оком, ані стріпнув вусом.

— Сент-Джордже, я визнаю, що без чоловіків у світі нудно жилося б, та нині я майже хочу, щоб усі вони згинули. Бач, якого лиха вони накоїли, Джордже — геть занапастили наші життя, Сенте. Спершу Джон Мередіт, тепер Норман Дуглас. Ми мусимо забути їх обох. Норман — єдиний з тутешніх, хто згоден зі мною в тім, що німецький кайзер становить найбільшу загрозу людству… та я не можу вийти за цього розумного чоловіка, бо сестра моя вперта, а я ще й гірша за неї. Бач, Сент-Джордже, я певна, що пастор умить би вернувся, якби вона бодай пальцем кивнула. Та Розмарі не зробить цього, Джордже, і я теж… я не наважуся втрутитися, Сенте. Я не ображатимуся, Джордже — Розмарі не ображалася, а тепер моя черга, Сенте. Норман дибки зів’ється, Сент-Джордже, та нам, старим дурням, не годиться й мріяти про шлюб. Ну, кажуть, буцім «хто зневірився — вільний, а хто сподівається — раб». Тож ходімо додому, Джордже — я втішу тебе тарілочкою вершків. Тоді на світі лишиться бодай одна щаслива й задоволена істота.

— Я мушу дещо розповісти вам, — загадково проказала Мері Ванс.

У крамниці Картера Флегга Мері зустріла Фейт і Уну, з якими тепер верталася додому, узявшись попід руки. Уна й Фейт обмінялися поглядами, немовби запевняючи одна одну: «На нас чекає погана звістка». Коли Мері Ванс заявляла, що мусить дещо розповісти, чути це зазвичай було неприємно. Дівчата незрідка питали себе, за що ж вони люблять Мері — а попри все, вони таки любили її. Ніде правди діти, з Мері була весела й цікава товаришка. Аби лиш не ця її певність, що вона мусить настановляти й повчати їх!