— Ні. Вони збираються на рік до Японії — там відбувається дія нового роману Оуена. Це вперше, відколи ми оселилися в Інглсайді, любий Дім Мрії проведе літо на самоті.

— Оуен Форд міг би знайти собі годящу тему для твору в Канаді, замість тягти дружину й невинних дітей у поганську країну, таку як Японія, — буркнула панна Корнелія. — Найкращий його роман — «Книга життя капітана Джима», а сюжет для нього він відшукав тут, у Чотирьох Вітрах.

— То ж капітан Джим надав йому матеріал — а він зібрав його по всьому світі. Та, як на мене, усі Оуенові книжки дуже добрі.

— Еге ж, вони некепські. Я постановила собі читати все, що він напише, хоч і вважаю, Енн, рибонько, що романи — то нечестива справа. А про цей задум із Японією я скажу йому все, що думаю, повірте мені. Невже він хоче, щоб Кеннет і Персіс навернулися в поганство?

І з цим риторичним висновком панна Корнелія рушила геть. Сьюзен подалася вкладати Ріллу, а Енн сиділа на ґанку, доки в небі замерехтіли зорі, і снувала невпинні, щасливі мрії, укотре відкриваючи для себе сріблисту розкіш місячного сяйва понад гаванню Чотирьох Вітрів.

Удень інглсайдські дітлахи часто бавилися на трав’янистих зелених галявинах у кленовім гаю між домом і ставом Глена Святої Марії, та для вечірніх розваг не існувало місця кращого, ніж видолинок за гаєм. То була романтична господа чарів і мрій. Якось, сидячи при вікні на горищі, крізь пелену післягрозового літнього надвечір’я вони побачили над видолинком барвисту райдугу, один кінець якої мовби тонув у ставку.

— Назвімо наше місце Долиною Райдуг, — запропонував ошелешений красою Волтер, і відтак видолинок дістав собі ім’я.

Поза Долиною Райдуг вітер міг бути збитошний і галасливий, але в ній завжди віяв тихенько. Виткі, вузькі, звабливі стежини шугали там і тут між коріння старезних ялин, укутаного моховитими подушками. Окрім ялин, витанцьовували там і дикі вишні, щовесни всипані білим серпанком ніжного квіту. Брунатний потічок ніс попри них свої води аж із самого села. Гленські будинки, на щастя, стояли далеко — хіба над видолинком стриміла перехняблена, покинута халупа, яку називали «старим домом Бейлі». Багато літ він стояв незаселений, проте кам’яна огорожа, густо поросла травою, понині оточувала його старий сад, де юні Блайти збирали фіалки, стокротки й червневі лілеї, що досі квітнули в пору, визначену природою. Здебільшого ж той сад повнився заростями кмину, який, гойдаючись попід вітром у сяйві місячних вечорів, нагадував пінне море.

На південь від видолинка лежав ставок, а безмежні простори за ним тонули в темно-фіолетових лісах — усі, крім дальнього пагорба, де понад затокою й долиною самотньо височів сірий фермерський дім. І, хоч Долина Райдуг лежала неподалік від села, у ній учувався дух безлюдного пралісу, який так захоплював інглсайдських дітей.

Була там незліченна кількість затишних улоговин, а найбільшу з них діти любили найдужче й часто в ній бавилися. Тут, понад струмком, на галявині між кількох молодих ялин, розташувалися вони й того славнозвісного вечора. Росла на тій галявині й сріблиста гінка берізка, яку Волтер назвав Білою Дамою, і Закохані Дерева — ялина й клен, що тулилися одне до одного так щільно, аж поспліталися кронами. Джем повісив на них низку старих санних дзвіночків — дарунок гленського коваля — і кожен перелітний вітерець вигравав на ньому чарівні мелодії.

— Як добре знову бути тут, — мовила Нен. — Усе ж немає в Ейвонлі місця кращого, аніж Долина Райдуг.

А втім, юні Блайти дуже любили гостювати в Ейвонлі. Відвідини Зелених Дахів перетворювалися для них на свято. Тітонька Марілла завжди радо приймала їх у себе, так само, як пані Рейчел Лінд, яка тепер увесь свій час присвячувала плетенню цупких бавовняних ковдр до дня, коли донькам Енн знадобиться посаг. Були в них там і веселі друзі — діти дядечка Деві й тітоньки Діани. Вони добре знали всі місця, що так любила колись їхня мати — довгу Стежину Закоханих поміж рожевими у квітучу пору кущами шипшини, охайне подвір’я, обсаджене вербами й тополями, і Джерело Дріад, веселе й чисте, мов радісний спогад про щасливі дні, Озеро Осяйних Вод і Купіль Верболозу. Щоразу, гостюючи в Зелених Дахах, двійнята обживали колишню материну кімнатку на піддашші й тітонька Марілла приходила туди вечорами, щоби помилуватися на їхні сонні личка. Проте всі знали, що наймиліший їй був Джем.

Джем саме був заклопотаний, бо смажив на вогнищі форель, яку допіру спіймав у ставку. За піч йому правила охайна гірка червонястих камінців, а за кухонне причандалля — стара бляшанка, розплющена молотком, і виделка, у якої лишився єдиний зубець. Проте й із цим убогим начинням він готував братові й сестрам розкішний бенкет.

Джем був єдиним, хто народився в Домі Мрії. Решта з’явилися на світ уже в Інглсайді. Він успадкував материні руді кучері й татові щирі, веселі горіхові очі, материн витончений ніс і татові вуста — уперто стулені, проте з незмінно сміхотливим обрисом. Та ще він єдиний з-поміж інглсайдських дітлахів мав вуха достатньо гарні, щоб задовольнити вибагливий смак Сьюзен. Утім, зі Сьюзен він мав задавнену ворожнечу, бо ж вона вперто кликала його «маленьким Джемом», і це дратувало тринадцятилітнього заводіяку. Мама виявилася мудрішою.

— Мамо, я вже не маленький! — обурено вигукнув Джем у восьмий свій день народження. — Я страшенно великий.

Мама зітхнула й засміялася, а потім знову зітхнула, та відтоді вже не називала сина «маленьким Джемом» — щонайменше в його присутності.

Джем був неговірким, але надійним і сильним хлопчиною, що завжди дотримував обіцянок. Шкільні вчителі не вбачали в ньому видатних здібностей до наук, проте він незмінно мав добрі оцінки з усіх предметів. Джем ніколи нічого не приймав на віру й завжди волів сам пересвідчитися в правдивості того чи іншого твердження. Коли одного разу Сьюзен застерегла, буцім, лизнувши дверну клямку на морозі, він здере собі всю шкіру з язика, Джем негайно лизнув — «просто щоби пересвідчитися, що це так». Це справді виявилося «так», і ще кілька днів потому Джемові немилосердно пекло садно на язику, проте хлопець нехтував муками задля можливості втамувати дослідницьку спрагу. Він багато чого навчився з постійних своїх експериментів і спостережень, тож брати й сестри лише чудувалися обширу його знань про їхній маленький світ. Він знав, де можна відшукати найперші стиглі ягоди, де несміливо прокидаються перші бліді фіалки, і скільки блакитних яєць лежить у гніздечку вільшанки в кленовім гаю. Він віщував майбутнє за пелюстками стокроток, пив мед із квітів червоної конюшини й викопував найрізноманітніші їстівні корінці із землі побіля ставка, доки Сьюзен жахалася, що колись їх усіх неодмінно спіткає отруєння. Він знав, де шукати найкращу соснову живицю, застиглу прозоро-бурштиновими ґулями на вкритій лишайниками корі, де найрясніше ростуть горіхи в буковім лісі довкруж Гарбор-Геда, і де найщільнішими косяками йтиме форель. Він майстерно наслідував голоси всіх диких птахів і звірів у Чотирьох Вітрах і знав, де від весни до осені ростуть усі дикі квіти.

Волтер Блайт сидів, притулившись до стовбура Білої Дами. Поряд із ним лежала збірка віршів, та він не читав. Він дивився то на верби, що схилили до вод ставка віти в зеленавім серпанку, то на білі баранці хмарок, яких гнав по небі пастух-вітерець, і його широко розплющені очі сяяли захватом. Волтер мав дивовижні очі. Усі печалі й радощі, шляхетні поривання й надії багатьох минулих поколінь видніли в їхній темно-сірій глибіні.

Зовні поряд із рідними Волтер був, як то кажуть, «іншого заводу». Він не скидався ні на кого з них, а втім, його пряма темна чуприна й тонкі риси обличчя робили його найвродливішим із інглсайдських дітей. Зате Волтер цілком успадкував материну розвинену уяву й любов до краси. Невблаганний холод зими, звабливість весни, погідне щастя ліга й розкіш осені — усе це багато означало для нього.

Джем був верховодою в школі, та Волтера хлопці мали за «тютю» й «дівчиська», бо ж він ніколи не бився й зрідка брав участь у розбишацьких забавах, натомість волів спокійно сидіти в кутку із книжкою — найчастіше «якимись віршиками». Волтер любив поезію та поетів і, відколи навчився читати, цілі дні проводив над збірками віршів. Музика їхніх безсмертних творінь лилася в його юну душу. Волтер мріяв і собі колись бути поетом. Бажання видавалося здійсненним. Онде й дядечко Пол, який мешкав у загадковім краю під назвою «Штати» — колись був маленьким учнем ейвонлійської школи, а тепер його вірші читають усі. Однокласники нічого не знали про Волтерові сподівання, а якби й знали — не зрозуміли б їх. Та попри недостатню фізичну витривалість, Волтера все ж поважали, бо він «умів казати по-книжному», як не вдавалося нікому із гленських школярів. «Балакає, неначе проповідник», — сказав був хтось із них; тож Волтера не займали, як інших хлопців, що їх вважали боягузами через відразу до бійок.