— Ох, Карле, тобі дуже страшно? — прошепотіла вона.

— Анітрохи, — вдавано відважно мовив Карл.

— Я не засну до самої опівночі, — пообіцяла Уна. — Якщо тобі стане самотньо, поглянь отуди, де наше вікно, і знатимеш, що я там — лежу й думаю про тебе. Так буде хоч трохи веселіше, правда?

— Зі мною все буде гаразд, не хвилюйся, — відповів Карл.

Та попри ці відчайдушні слова, хлопчина перелякався, коли в пасторськім домі згасли вогні. Він мав надію, що тато засидиться в бібліотеці, як то часто ставалося. Тоді йому не буде так самотньо. Але того вечора пана Мередіта викликали в рибальське селище до тяжкохворого. Певне, він не повернеться до опівночі. Карл мусив знести свою покуту сам.

Вулицею пройшов чоловік з ліхтарем, і на цвинтарі, наче демони чи ворожбити, затанцювали хижі тіні. Потім вони зникли й між могил заліг морок. У непроглядній пітьмі один по однім тонули веселі сусідські вогники. Небо вкрилося хмарами, віяв пронизливий східний вітер, надто холодний, як на липневу ніч. Ген на обрії ще тьмяніли поодинокі вогні Шарлоттауна. Вітер зітхав і вистогнував поміж гілля старезних ялин. У темряві білів високий пам’ятник на могилі Алека Девіса. За ним верба здіймала гілки, мов довгі примарні руки, і вряди-годи від тих її порухів Карлу здавалося, що й пам’ятник теж ворушиться.

Хлопчик скулився на могилі, підібгавши під себе ноги. Він не хотів витикати їх із-над краю плити. Ану ж як — раптом — кощаві руки вистромляться із землі й ухоплять його за литки? Таку веселеньку ймовірність припустила була Мері Ванс, сидячи якось увечері з Мередітами на цьому самому місці. Карл похолов від страхітливого, нав’язливого спогаду. Ні, він не вірив у такі речі… насправді він не повірив і в привид Генрі Воррена. Що ж до пана Поллока — той помер шістдесят літ тому, і тепер, очевидячки, знати не хоче, хто там сидить на його могильній плиті. Але як дивно й лячно не склепити повік, коли все довкола поринуло в сон! Ви лишаєтеся самі, дрібні й маленькі проти незвіданих темних сил. Бідолашний десятилітній Карл, зусібіч оточений мерцями, палко жадав одного: щоб годинник швидше вибив північ. Невже цього ніколи не станеться? Чи тітка Марта забула накрутити його?

Аж тут годинник вибив одинадцяту. Лише одинадцяту! Він мусить просидіти тут іще цілу годину! Ох, аби ж він бачив бодай якусь дружню зорю! Густа непроглядна темрява немовби тиснула йому в обличчя. Карл затремтів — дещо від жаху, а дещо й від справжнього холоду.

А потім сипонула холодна, пронизлива мжичка. Невдовзі Карлова сорочка й бавовняна курточка вимокли; холод пробрав його до кісток. Страх заступили фізичні муки. Але він лишиться тут до опівночі, бо ж карає себе й задля родинної честі мусить спокутувати провину. Джеррі нічого не казав про дощ, але то було байдуже. Коли годинник у бібліотеці нарешті вибив дванадцяту, мала зіщулена фігурка, тремтячи, зісковзнула з могили Єзекії Поллока, гайнула в дім — і нагору, до спальні. Карл цокотів зубами й гадав, що ніколи не зможе зігрітися.

Уранці ж йому було гаряче. Джеррі лише мигцем нажахано глянув на братове розпашіле обличчя й кинувся кликати батька. Пан Мередіт примчав одразу, блідий після нічного чування коло небіжчика, і схилився над сином.

— Карле, ти хворий? — запитав він.

— Могила… отам… — пролопотів Карл, — вона йде… іде сюди… заберіть її…

Пан Мередіт метнувся до телефона. Через десять хвилин лікар Блайт був у пасторськім домі — а за півгодини з міста викликали доглядальницю, і всі односельці довідалися, що Карл Мередіт хворий на тяжке запалення легень. Хтось навіть бачив, як лікар Блайт стурбовано похитував головою.

Упродовж наступних двох тижнів Гілберт іще не раз похитав головою. У Карла розвинулася двостороння пневмонія. Якось уночі пан Мередіт нервово міряв кроками бібліотеку, Фейт і Уна плакали, притулившись одна до одної в спальні, а Джеррі, навісний від каяття, до ранку просидів попід дверима братової кімнати. Лікар Блайт і доглядальниця не відходили від ліжка хворого. Цілу ніч вони боролися зі смертю й перемогли. Карл безпечно подолав кризу й почав одужувати. Радісна звістка летіла від дому до дому, а жителі Глена Святої Марії раптом збагнули, як віддано й щиро люблять родину свого панотця.

— Я й ночі не спала, відколи довідалася, що малий захворів, — звірялася панна Корнелія Енн, — а Мері ридала так, аж ті її голі очі були, наче діри в пошивці. А правда, що Карл захворів, бо заклався, що зможе просидіти на цвинтарі всю ніч до ранку?

— Ні, він карав себе за боягузтво в тій історії із привидом Генрі Воррена. Здається, вони заснували якийсь виховний клуб, де карають себе за провини. Джеррі розповів про це панові Мередіту.

— Ох, бідолашні, — мовила панна Корнелія.

Карл швидко одужував, бо ж парафіяни зносили в дім панотця стільки поживи та ліків, що їх стало б на цілий шпиталь. Норман Дуглас щовечора приїздив із десятком свіжих яєць і глечиком молока від найкращої зі своїх джерсійських корів. Деколи він годинами сперечався з паном Мередітом щодо питань божественного призначення, проте частіше заїздив до сірого дому на пагорбі понад Гленом.

Щойно Карл уперше після хвороби відвідав Долину Райдуг, юні Блайти й Мередіти влаштували там пікнік на його честь, і сам лікар Блайт помагав їм запалювати феєрверки. Мері Ванс і собі прийшла, та більше не розповідала ніяких лячних історій. Панна Корнелія висварила її так, що Мері надовго затямила, як кепсько часом давати волю уяві.

Дорогою додому після уроку музики в Інглсайді Розмарі Вест зайшла до потаємного джерельця в Долині Райдуг. Вона не була там усе літо: її більше не вабила мила серцю місцина. Дух юного загиблого коханого вже не приходив на зустріч, а спогади, пов’язані із Джоном Мередітом, були надто гнітючі й гіркі. Та нині вона раптом озирнулася, побачила, як Норман Дуглас легко, немов хлопчак, перестрибнув кам’яну огорожу старого обійстя Бейлі й подумала, що він іде до них, у дім на пагорбі. Якби він наздогнав Розмарі, їм довелося б іти всю дорогу обіч, а вона не хотіла цього, тож і зникла між кленів, за якими дзюрчав потічок, певна, що Норман не бачить її.

Утім, він побачив; ба більше — саме її він шукав. Норман уже віддавна хотів поговорити з нею, проте вона, здавалося, уникала його товариства. Розмарі не любила Нормана Дугласа: їй неприємні були його хвастощі, крикливий норов і задерикуватість. Багато років тому вона дивувалася, як то Еллен могла закохатися в нього. Норман Дуглас добре знав, як ставиться до нього Розмарі, та хіба реготав, думаючи про це. Його не обходила думка інших людей. Норман ніколи не злостився у відповідь на їхню неприязнь: для нього вона була, немов такий собі вимушений комплімент. Він уважав Розмарі чудовою дівчиною й хотів стати їй добрим і щедрим зятем. Та доти він мусив переговорити з нею, отож, уздрівши з порогу крамниці, як вона виходить з інглсайдських воріт, Норман кинувся через долину їй навздогін.

Розмарі, замислена, сиділа на кленовім стовбурі — достоту там, де сидів був Джон Мередіт того осіннього вечора, мало не рік тому. Тепер потічок ряхтів і брижився, облямований папороттю. Попід шатром зеленавого віття спалахували червоні відблиски призахідного сонця. Побіля клена багряніли розкішні високі айстри. Ця потаємна місцина була загадкова, чарівна й ефемерна, мов прихисток фей та дріад у прадавніх лісах. Та вже за мить чари зникли безслідно — їх знищив Норман Дуглас, уся особистість якого геть заполонила видолинок, де не лишилося вже нічого, крім Нормана, високого, галасливого, рудобородого.

— Доброго вечора, — холодно мовила Розмарі, підводячись йому назустріч.

— Здоров, мала. Сиди, сиди. Я хочу поговорити з тобою. На Бога, мала, чого ти на мене так дивишся? Я не з’їм тебе — я повечеряв. Ну, сядь і будь чемна.

— Я й так дуже добре вас чую, — відповіла Розмарі.

— Атож, мала, чуєш, коли маєш вуха. Я лиш хотів, щоб тобі було зручно. Коли ти так стоїш, здається, що тобі збіса зле. Ну, як собі хочеш — я сяду.