— Мені й самій тут подобається, — притакнула Сьюзен, що померла б, якби мусила покинути свій дім, — не годиться нам, пані Блайт, дорогенька, прив’язуватися до земного. Часом стаються пожежі та землетруси. Мусимо завжди бути готовими до всього. Онде три дні тому згорів будинок Тома Мак-Алістера з того боку затоки. Хоча, подейкують, він сам підпалив його, щоби дістати страховку. Хтозна, може, воно й так, а може, і ні. Та я негайно порадила панові лікарю прочистити наші комини. Береженого Бог береже. Онде пані Еліот у воротях, з таким обличчям, наче її кликали й вона не змогла не прийти.

— Енн, рибонько, ви бачили сьогоднішню газету?

Голос панни Корнелії тремтів — від хвилювання й від поспіху, з яким вона, засапана, квапливо мчала всю дорогу із крамниці.

Енн схилилася над клумбою з нарцисами, щоб приховати усмішку. Того дня вони з Гілбертом щиро й безтурботно посміялися з першої шпальти газети, та вона знала, що мила панна Корнелія сприйме це як достеменну трагедію, і намагалася не скривдити її почуттів жодним проявом легковажності.

— Хіба не жахіття? Що нам робити? — розпачливо голосила панна Корнелія. Вона присягалася більше не перейматися витівками юних Мередітів, проте все ж незмінно хвилювалася.

Енн повела її на терасу, де Сьюзен в’язала, а Ширлі й Рілла обабіч неї водили пальцями по сторінках у читанках. Сьюзен узялася вже за другу пару панчіх для Фейт. Добра служниця не ятрила собі серця незгодами людства, а просто робила для нього все, що могла, звіривши решту Вищим Силам.

— Корнелія Еліот упевнена, буцім родилася правити світом, — заявила вона якось у розмові з Енн, — ото чимсь повсякчас і картається. Я не маю такого на думці, тож і живу собі спокійно. Хоч іноді мені здається, що все у світі можна влаштувати краще, ніж тепер. Але не нам, жалюгідним хробакам, плекати такі думки. Вони ні до чого не призводять, лиш породжують тривогу в серці.

— Не знаю, що нам робити… тепер, — мовила Енн, посуваючи панні Корнелії крісло з м’якими подушками. — Та як це пан Вікерс дозволив надрукувати таке? Він мав би пильніше ставитися до власних обов’язків.

— Енн, рибонько, він же поїхав — на тиждень до Нью-Брансвіка. А заступає його Джо Вікерс, той молодий пройдисвіт. Пан Вікерс нізащо не надрукував би цього, хоч і методист, а Джо подумав, що то буде некепський жарт. Я й собі так гадаю, що тепер нічого вже не вдієш, лишається тільки чекати, доки вщухнуть плітки. Та коли я зустріну Джо Вікерса — ох, йому й виговорю, повірте мені! Я просила Маршала негайно припинити передплату на газету, та він лише засміявся й сказав, що в нинішнім номері вперше за рік прочитав бодай щось цікаве. Маршал нічого не сприймає серйозно — хіба не типовий чоловік? Івен Бойд, на щастя, такий самісінький. Уважає це добрим жартом. Як він реготав — а теж методист! А щодо пані Берр із Верхнього Глена… вона, мабуть, розлютиться й уся її сім’я покине церкву. Та це невелика втрата, як не глянь. Методисти радо приймуть їх до своїх лав.

— Катюзі по заслузі, — буркнула Сьюзен, яка віддавна ворогувала з пані Берр і рада була натрапити на дошкульну згадку про неї в листі Фейт. — Методистського пастора вона вже не обкрутить, віддаючи йому кепську вовну замість пожертви на платню.

— Найгірше те, що немає ніяких надій на покращення, — скрушно втяла панна Корнелія. — Доки пан Мередіт ходив у гості до Розмарі Вест, я сподівалася, що в пасторськім домі з’явиться справжня господиня. Але він чомусь більше до них не заходить. Певне, вона відмовила йому через дітей… принаймні так усі думають.

— Я не вірю, що він просив її руки, — мовила Сьюзен, котра не могла втямити, як то будь-яка жінка може відмовити пасторові.

— Ну, це напевне невідомо. Ясно одне: він до них більше не ходить. А Розмарі всю цю весну якась пригнічена. Надіюся, ця поїздка до Кінгспорта поверне їй добрий гумор. Вона поїхала на місяць, а тепер, вочевидь, лишиться на другий. Не пригадую, щоб Розмарі колись їхала з дому. Їм із Еллен тяжко було розлучатися. Проте, здається, нині саме Еллен змусила її. А тим часом вони із Норманом Дугласом вирішили освіжити старі почуття.

— Невже? — засміялася Енн. — Я чула про це, але не повірила.

— Вірте сміливо, Енн, рибонько, вірте сміливо. Норман не має звички приховувати власні наміри, які б вони не були. Він завжди залицявся в усіх на очах. Розповів Маршалові, що багато років і не згадував про Еллен, та ще минулої осені, коли вперше прийшов до церкви, побачив її й закохався знову. А доти геть забув, яка вона красуня. Вірте чи ні, та вони двадцять років не зустрічалися. Звісно, до церкви він не ходив, а вона ніколи й ніде не бувала. О, ми всі знаємо, чого хоче Норман, але чого хоче Еллен — цього ніхто не збагне. Я не беруся припускати, чи пошлюбить він її.

— Якось він уже був покинув її — проте, здається, пані Блайт дорогенька, дехто на це не зважає, — ядуче озвалася Сьюзен.

— Він покинув її розгніваний і гірко картався аж дотепер, — заперечила панна Корнелія. — Це зовсім не те, що покинути холоднокровно й байдуже. Про мене, то Норман завжди мені подобався. Я не відчувала до нього огиди, як інші. Він-бо ніколи не міг здолати мене в суперечці. Дивно, що він повернувся до церкви. Не можу повірити в ті байки пані Вілсон, буцім Фейт Мередіт прийшла й змусила його погрозами. Я хочу розпитати саму Фейт, але чомусь забуваю щоразу, коли стрічаю її. Який вплив може мати вона на такого як Норман Дуглас? Він саме був у крамниці, коли я рушала сюди, реготав на все горло з того її жахливого листа. Певно, його було чути аж на маяку. «Незрівнянне дівчисько! — горлав він. — Де ви ще бачили таку спритну? А всі ті кляті бабери хочуть її укоськати — зась! Не подужають вони, ніколи! То все одно, що топити рибу! Гляди мені, Бойде, наступного року підживлюй картоплю! Ге-ге-ге!» І тут уже так зареготав, аж стіни трусилися.

— Принаймні він жертвує на платню панотцеві, — мовила Сьюзен.

— О, Норман геть не скупий. Сам-то він може викласти тисячу доларів, не повівши й бровою, але заревти, немов бугай, коли його змусять переплатити п’ять центів. І йому подобаються казання пана Мередіта, а Норман охоче трусне гаманцем, діставши поживу для розуму. Істинної віри в нім не більше, аніж у голім африканськім поганині, та й лишиться він безбожником до самої смерті. Але він розумний, освічений, і проповідь слухає так, як прослухав би лекцію. Ну, хай там як, а добре, що він підтримує пана Мередіта й дітлахів, бо не дадуть вони ради без друзів після такого листа. Я втомилася шукати виправдання для них, повірте мені!

— А знаєте, мила панно Корнеліє, — замислилася Енн, — мені здається, що ми надто вже захопилися пошуком виправдань. Це нерозумно з нашого боку, тож мусимо вчинити інакше. Я скажу, що я зробила би. Ні, я не зроблю цього, звісно, — хапливо докинула Енн, завваживши тривожний зблиск в очах Сьюзен, — бо то було б невідповідно нашому вікові, а ми повинні шанувати приписи гідності, а чи померти. Але я хотіла б зробити це. Я скликала би збори Спільноти милосердя, швацького клубу й Товариства підтримки місіонерських служінь, за присутності всіх методистів, які осуджують пана Мередіта… хоча я певна, що якби пресвітеріани не перепрошували повсякчас за кожне його дивацтво, то й осуд би вщух… і сказала б: «Дорогі друзі-християни, — з наголосом на слові «християни», — я хочу сказати вам дещо… сказати чітко, щоб ви, повернувшись додому, повторили мої слова своїм сім’ям. Вам, методистам, немає потреби жаліти нас, а нам, пресвітеріанам — жаліти себе. Більше ми не будемо виправдовуватися. Ми хочемо сказати вам, просто й відверто: ми пишаємося нашим пастором та його дітьми. Пан Мередіт — найкращий проповідник, що тільки служив у Глені Святої Марії. Він щирий, сумлінний душпастир, відданий друг, справедливий навчитель християнського милосердя й розумний, освічений, витончений чоловік. І діти гідні свого батька. Джеральд Мередіт — найздібніший учень гленської школи. Пан Гезерд каже, що на нього чекає блискуча кар’єра. Він мужній, чесний, шляхетний хлопчина. Фейт Мередіт — красуня, так само натхненна й незалежна, як і вродлива. У ній немає нічого буденного. Решта гленських дівчат і вкупі не мають такої жвавості, завзяття, кмітливості й відваги, як вона. У неї повно друзів. Кожен, хто знайомий із нею, не може не полюбити її. Про кого ще з односельців, дітей чи дорослих, можна сказати таке? Уна Мередіт — жіночна, мила душенька. З неї виросте чудова мати й дружина. Карл Мередіт, котрий так любить жаб, мурах і павуків, колись іще буде натуралістом, знаним на всю Канаду… ба більше, на цілий світ! Ви знаєте бодай одну сім’ю, у Глені чи поза ним, про яку можна сказати те саме, що було сказано тут? Тож годі з нас присоромлених виправдань — ми пишаємося нашим пастором і його славними синами й доньками!»