..Якось надвечір пішли на Ворону, лозами аж до Вуланової ями, колись там втопився австрійський улан на коні.. Недавня повінь замулила лози, але трава на березі була вже чиста, якась аж занадто зелена, а глина під нею, хоч і втоптана, але слизька і зимна, набагато холодніша за воду. Треба було трохи охолонути після довгої роботи на сонці, я сидів на траві. Цє єдине місце на Вороні, де я колись тут, років з двадцять назад, ловив з татом рибу.. Він, трохи далі, внизу на кладочці, так, що я не бачив, лише чув, поволі хлюпав на себе воду.. Нараз крикнув звідти, що малі рибки кусають за ноги. Я ще здивувався, як вони можуть кусати. Колись під тим берегом у кількаметровій ямі ловили руками марин, була така риба з дрібною слизистою лускою, вусами і прямокутним хоботком. А на вудку вона добре брала на вишню або на тлустого хробака коло Красножона, на глею.. Пізніше я трохи поплавав під темним високим берегом, густо зарослим диким хмелем, терном, ожиною, далі сам виліз на ту гарячу дерев’яну кладочку і так само звісив у воду ноги. Зісподу, разом зі світлими нерозчинними частинками глини, став напливати мальок, щораз більше і більше їх находило на світлу пляму набубнявілих ніг, верткі, зі світлими спинками і темними очками, хто сторч головою, хто як міг пощипували, лоскотали пальці, кісточки, п’яти, добирались аж під коліна. Ти кажеш, нема риби, а во, як багато! — Хіба то риба — самі блішки, вони більші не ростуть. Справді, між малька була сама біла риба, верховодки, але, може, і клинчуки, і підустви, яких вже так само нема.. Коли вже верталися, тато показав у лозах місце, де колись Піпко Секрета на скручену кінську волосінь ловив величезних коропів. Я сам ще трохи пам’ятаю Піпка, він був нашим родичем, як він надвечір застиг у лозах, а вудки мав грубі ліщинові, складані такі, з мідними рурками, корки розтріскані, величезні, як голови, насаджені на бузькове перо, я ледве піднімав таку вудку, тяжке оливо, острий гак, а от волосіні вже не пам’ятаю..

Уявляєш собі — прокидаєшся раптом у світі, де інакша інтонація.. інакші голоси.. інакша музика.. Так наче все подібне — але ущільнилось і вже інакше усередині.. інакша тиша.. запах.. По дідовій лінії моя прабаба з Малиновичів.. З її братів один жив у Станіславі, і в нього був син Нестор.. Несько Малинович, може, трохи старший за мого тата Богдана.. Закінчив Львівську політехніку.. Але був дуже чуйний.. і закохався в одну панну.. і щось в них сталося.. чи то вона відмовила, чи зрадила йому.. і він збожеволів.. Тато дуже любив його, Неська.. бо він був не такий, як всі.. Усе малював татові.. Мости.. Найбільше любив малювати мости.. і тихо собі жив.. нікого не чіпав.. боявся і уникав жінок.. Лише всякі найвигадливіші конструкції мостів.. і може, лише в цьому й бачили його хворобу.. бо він з усіх був найдобріший.. він з їхнього роду один лишався.. А як прийшли німці — то мусили його віддати до божевільні на Кульпарків.. бо інакше б німці забрали на війну.. А він ніяк не міг втямити, за що його там тримають.. Хіба він винен, що так йому подобається плетиво переходів.. арки над ріками, проваллями? Нащо його так катують у тих мурах на Кульпаркові.. і там він носив свою останню любов.. Ніхто йому нічого ніколи не забороняв.. ходив куди хотів і тішився, як дитина колись.. і вже він не міг далі витримати — хотів знов у той давній вільний світ.. і спробував перелізти через той високий мур.. і там нараз німці його застрілили.. Так казав мені тато.. Він любив Неська найбільше..

Тепер я сплю тут, на його місці.. тут, на цім старенькім дивані.. де він лежав останні довгі роки.. вже як сам не міг встати.. Він лише довго дивився у вікно перед собою.. як нікого з ним не було.. Сестра Ліля на роботі цілий день.. Подай мені яблуко.. подаю йому повне червоне яблуко.. воно тут.. поруч — на столі під вікном.. Раптом відчуваю — поки мене не було — він увесь час дивився на нього.. на яблуко.. йому так хочеться чогось солодкого.. А він ніяк не дотягнеться сам.. Він.. такий міцний в руках і досі.. як потискає мені руку.. колись до війни — ще за Польщі — він стояв на воротах.. у светрі.. в алібабах.. так називалися тоді шаровари.. ще до війни.. і якось вони — їхня команда з Тисмениці.. українська «Скала» виїхала до Бучача.. хлопці їхали на підводі.. і Никольцьо Дунець.. той, що потому став капітаном — тоді ще малий, біг за ними, тримаючись за віз.. бо йому не ставало місця.. так любив футбол.. Аж до Бучача.. а то було куди бігти.. добрих півдня.. Аж за Дністер.. треба було переїхати Дністер в Нижневі.. і там ми у Бучачі програли чотири нуль.. правда, я пропустив лиш два.. а потому мене змінив другий воротар і пустив ще два.. Був страшний дощ і болото на полі.. і мені стовкли лице бутсами.. скопали всього.. і мене після того обкидало струпами.. Коли він розповідав лежачи — по його щоках текли сльози.. Боже.. той Бучач на горі.. в долині ратуша з Пінзельовими статуями святих заступників..

Амаліє, тоді тебе там не було.. мені здається — ти боялася того похмурого урочища Чортовий Лікоть.. де ми їздили завжди до джерела по воду.. Якось у лісі — вже як минули Чортовий Лікоть — стрімко вниз і відразу догори — Рік праворуч між густих червоних дубів показав на рештки стін, уже без даху.. тут я народився.. звідси і далі — це все був наш ліс.. з джерела над Ведмежим Потоком взимку на санках тягали воду.. Мій тато колись і до, і після війни тут промишляв трапером.. накладав капкани у крижаній воді, і йому скорчило руку.. Колись ми заїдемо до нього в гості.. Він тут недалеко.. сам.. Високо в горах.. Ліс.. усюди під нами шахти.. Копали вугілля, сірку.. може, й золото.. Ночами всякі люди.. Страшні часи.. Ще як жила баба, батькова мама.. якось уночі чує, як по стіні драпається на другий поверх до неї якийсь горлоріз.. то вона вхопила рушницю і з вікна бахнула у темну тінь.. А внизу була конов’язь, і він там звалився.. А нарано лише кривавий слід у гущавину.. Довкола темний ліс понад Ведмежим Потоком.. вони назбирали трохи грошей і з братом поставили тут заїзд.. Щось гарячого з’їсти.. переночувати.. але копальні вичерпалися і все занепало..

Трохи збоку від дороги — заїзд між старих сосон на галяві.. У темряві гострий спалах: «Евондайл».. Чиєсь дівоче ім’я? Наче якась нічна духмяна квітка.. і справді — під вікнами конов’язь — тепер там кілька машин.. Зсередини у дверях клуби пари, музика.. ось він.. їхній старосвітський заїзд.. приглушений вулик зимою в горах: внизу бар, мосянжні світильники.. вичовгане тьмяне дерево шинквасу.. Просторий салун з різьбленим дзеркалом.. більярд.. А на горі — кімнати для мисливців.. У дзеркалі виплила скрадлива тінь темного ягуара Ріка — марнотратного сина.. Тут його всі пам’ятають, яким він був ще змалку.. Підійшов хтось з тих давніх часів.. вітаються.. а це мій товариш..

На мені біла атласна сорочка, розтулена на грудях.. на голові — мокра шевелюра сторч.. розкошлана борода дзенькає кришталем — я весь горю: щойно скупався недалеко звідси у Ведмежім Потоці.. там вода ніколи не замерзає — але трохи мілко — гірський потік.. і я мусив лягти на пласку скелю на дні.. аби зануритись з головою.. Мала Еймі — притихла пташка у сірій шапці-вушанці — одне вухо відстовбурчилось.. вона й досі не може прийти до тями — вона була єдиним свідком над обважнілим, отороченим кригою чорним Ведмежим Потоком.. І вже Рікова далека родичка сипле на руку трохи жовтої солі.. кружальце цитрини: ти маєш це лизнути — а це випити.. і всі дивляться, як перехиляю склянку за одним духом.. і аж тепер підходимо до його батька.. до господаря.. тут він завжди у напівтемряві, збоку.. за своїм тихим столиком складає в пам’яті свої вірші.. поруч порожня чарка.. Сивий, худенький.. знівечена рука в темній рукавичці.. ясно-блакитні очі трохи розгублені: блудний син завжди звалюється отак раптово, десь із темряви.. з холодної гірської дороги лісами до свого забутого дому.. Тут трохи гамірно.. щось я втомився.. піду трохи приляжу.. підводиться.. Рік підтримує під лікоть.. рипучими дерев’яними сходами на верхній поверх.. де довгий ряд хоромів для мисливців.. може, їх і не чути, поряд у нього кімнатка.. заходимо усередину.. велике вікно.. ліжко, прикрите стареньким покривалом.. на стіні у рамці подяка від самого президента йому, ветеранові світової війни.. Ось диплом Ріка.. бакалавр мистецтва.. ось молодший брат Джон у військовій формі.. ветеран В’єтнаму.. тепер він у божевільні.. недалеко тут.. Батько приліг на бік.. ніби задрімав.. Амаліє.. Ти писала в останньому листі, що за Ріком через якийсь місяць відійшов його молодший брат Джон у божевільні.. і ти сказала тоді, що Рік нарешті зможе побути зі своїм нещасним братом.. він так мало зазнав добра за життя.. і Рік зможе якось приголубити його тепер.. коли вони нарешті побачаться.. А батько лишився сам?