У селищі жив ітанчан — великий вождь. У нього була донька, вродлива, але дуже пишалася собою. Багато вже сваталося до неї, та все марно. І ось той мисливець надумав, що саме вона йому пара. Для неї склалася особлива пісня, і якось вночі, притулившись до високого дерева, він заграв на своїй сьотанці. Чи ж почує його та дівчина?

Вінчинчала умить зачула. Вона в батьківському тіпі саме куштувала бізонячий язик і ошийок, і їй було добре. І хочеться їй зостатися вдома, біля вогнища, а ноги самі просяться надвір. Вона опирається, а ноги тягнуть її, і що тут вдієш? Голова каже: «Зачекай», а ноги: «Хутко, хутко!» Вона бачила його у місячному сяйві, чула його флейту. Голова промовляла: «Не йди, він бідний», а ноги підганяли: «Іди-йди, бігом!» — і знову ноги випереджали.

І опинилися вони віч-на-віч. Голова їй каже мовчати, а ноги підганяють. І раптом усе в ній заговорило: «Кашкалака, чоловіче, я — твоя». І впали вони в траву — молодий і вінчинчала.

Потім вона казала йому: «Кашкалака, воїне, я кохаю тебе. Нехай твої батьки присилають дари батькові моєму, вождю. Хай би що вони прислали, батько не відмовить. Хай твій батько поговорить з моїм. Негайно. Зараз!»

Отож обоє батьків не перечили своїм дітям. Горда вінчинчала стала дружиною мисливця, а він став вождем. І вся молодь бачила це і чула. Незабаром вони теж почали застругувати кедрові гілки в подобі довгошиїх птахів з розтуленими дзьобами. Чарівна музика линула від племені до племені і зваблювала дівочі ноги, куди не слід. Ось так у людей з’явилася флейта, дякуючи кедрові, дятлу і мисливцеві, — не зумів убити оленя, але вмів слухати.

«Давно, дуже давно, коли світ був молодий і ще не з’явилися люди, — оповідав якось старий індіянець, — звірі і птахи були людьми цього краю. Вони розмовляли між собою зовсім, як ми. І одружувались теж».

Койот був наймогутніший з-поміж звіриного люду, бо Вождь Духів наділив його особливою силою. Скажімо, саме Койот повернув Велику Ріку, обминувши Сухий Водоспад. Дехто вважає його звіром, дехто — чоловіком, а ще інші — вродливим юнаком.

У тій прадавнині, ще до нашого часу, коли всі люди й звірі розмовляли однією мовою, Койот, як і завжди, вибрався в мандри уздовж Великої Ріки. Дійшов аж до місця, де течія пірнала попід Великий Міст, що з’єднує гори по сей і по той бік річки. І тут він перекинувся на гарного молодого мисливця.

Перед тим, отак мандруючи, він бачив вродливу дівчину в селищі недалеко від моста. І вирішив він прохати дозволу її батька, щоб з нею одружитися. А батько дівчини був вождь. І ступив Койот до вождевої оселі зі щедрими дарунками.

Дарунком служила купа хутра і шкур усяких звірів, скільки міг донести. Такий щедрий дар вибрав він ще й тому, бо довідався від людей, що чоловік тої дівчини з часом теж стане вождем племені.

Вождь нічого не чув про юнака, хіба зрозумів, що перед ним вдатний мисливець. Дарунок вождеві сподобався, але що скаже дочка?

«Вона в мене одна, — промовив вождь. — Я люблю її усім серцем. І не такий я, щоб продати дитину за оберемок шкур. Ти маєш полонити її серце, бо я хотів би, щоб вона була щаслива».

Отож Койот почав навідуватися до вождевої оселі щодня, і завжди з якимось гостинцем для дівчини. Але ніяк не щастило йому вгадати з тим дарунком. Вона сором’язливо брала гостинця і одразу ж бігла до жінок, туди, де на осонні поралися вони з оленячими шкурами, або втікала гратися з дітьми.

День за днем Койот усе палкіше жадав завоювати серце вродливої дівчини. Чого вона найбільше бажає, що їй миліш над усе? Ніяк йому не збагнути. «Принесу їй найзапашнішу квітку з лісової гущавини, — якось подумав Койот, — може, аж тоді вона погодиться стати моєю дружиною?»

Подався він до лісу понад Великою Рікою і шукав ту квітку цілий день. Найдивовижнішу квітку він приніс до вождевої оселі. Покликав вождя та й каже:

«З ранку до вечора шукав я за цією квіткою для твоєї дочки. Якщо й це її не зворушить, тоді я вже й не знаю, чим ще можна завоювати її серце?»

Вождь був наймудріший з усіх вождів того великого племені. Він сказав: «Чому б тобі не запитати моєї дочки? Спитай ЇЇ сьогодні ж, який дарунок зробить її серце найщасливішим?» По цих словах побачили вони, як дівчина виходить з лісу. Ще дужче вразила Койота її юна краса.

Приступив він до неї та й питає: «Красуне, що твоєму серцю миліш над усе? Хоч би що ти забажала, я все знайду. Оця квітка, знайдена у неприступній гущавині, хай буде запорукою».

Здивована, чи може, то лиш так здавалося, дівчина глянула на молодого мисливця, а тоді на рідкісну білу квітку.

«Я хочу плеса, — промовила сором’язливо. — Плеса, де б я щодня могла купатися так, щоб ніхто не бачив».

Так і не взявши квітки, за якою Койот оббив ноги, побігла вона геть.

«Гаразд, — мовив Койот до її батька. — За сім сонць я прийду до тебе й твоєї доньки і поведу вас до плеса, як вона хоче. Плесо буде лише для неї».

Сім сонць Койот робив плесо. Спершу прорізав глибокий канал у пагорбах південного берега Великої Ріки. Тоді обсадив той рів деревами, кущами, папоротями аж до самої вершини високого валу, зверненого до ріки.

Потім із дна відвалив чималу скелю, відтяг її далеко, оголивши місцину для широкого плеса. Знову вибрався на вал і подався ним далеко в гори. Там добув з глибини воду, утворив ручай, а тоді спрямував його тим викопаним рукавом, щоб він спадав з крутої скелі. З тої кам’яної стіни вода падала, ховаючись у тумані бризок. Так утворилася мовби велика завіса, що відгороджувала плесо від сторонніх очей.

Койот завершив роботу і подався до селища, аби запросити вождя з дочкою. Коли вони намилувалися водоспадом, Койот показав їм плесо, приховане за сліпучим водограєм. А сам жадібно ловив її погляд.

І от вона радісно зиркнула — спершу на плесо і водоспад перед собою, а тоді на юного мисливця. Видно, що була вдоволена. Нарешті її серце належало Койотові. «Я згідна стати дружиною цього мисливця», — мовила вона до свого батька.

А в ту давнину, ще до нашого часу, дві правічні баби сиділи денно на стрімких гірських верхах. Одна сиділа на найвищій горі на Північ від Великої Ріки, друга — на Півдні. Коли одна промовляла з півночі, її було чути далеко на схід — аж до великих Сліпучих Гір, і на захід — аж до Великої Води, де сонце ховається на ніч, і на північ — аж до краю світу.

Бабу з південного боку теж було чутно далеко на захід, аж до Великої Води, а на південь — аж туди, доки жили люди. Дві старі баби бачили усе, що діється, і щодня сповіщали про це усім людям по обидва боки ріки. І ось бачать вони дочку вождя, як вона щодня купається в плесі, і бачать Койота, як той чекає по той бік, за імлою водоспаду. Баби чули, як обоє радіють і співають один до одного.

Засміялися з них баби і дужими голосами оповіли людям усе, що чули й бачили.

Незабаром вождева донька дізналася, що всі з неї сміються: усі-всі — від Великої Води до Великих Сліпучих Гір, від вершини світу — до найдальших низин.

Вже не була вона щаслива. Вже не співала радісно.

І якогось дня попросила вона Койота не супроводжувати її до плеса. Старі баби стежили, як вона входить у водоспад, виходить з плеса і спускається до Великої Ріки. Відтоді люди не бачили її більше ніколи.

А Койот у бистрім каное кинувся вниз Великою Рікою шукати свою юну дружину. Бачить він, а вона попереду з усіх сил тримається на воді. Наліг він на весло, і наздогнав її в ту мить, коли її вже затягала вода. Затягала туди, де ховається сонце на ніч.

Тоді вони обоє, Койот і дівчина, стали парою качок, невеличких качок, що погойдуються на хвилях.

Це сталося дуже-дуже давно. Та навіть тепер, коли сонце востаннє осяє скелю на південь від Великої Ріки, пара качечок випливає, аби озирнутись на каскад водоспадів, що рине з високої гори. Найдовше вони споглядають найнижчий водоспад і туман над обрамленим деревами плесом у глибині.

І якщо заніміти і прислухатись, то можна почути ту коротеньку пісню, яку вождева донька і Койот виспівували одне одному щоранку після її купання в плесі. Пісня починається дуже ніжно і знизька, раптово злітає до найвищої ноти і спокійно затихає.