Десь там, де зустрічаються прерії і Мака Січа, ялові гори, захована печера. Довго-довго намагалися її знайти. Але навіть тепер, коли стільки доріг, машин, туристів, ніхто ще не знайшов тої печери.

У ній живе жінка, така стара, що її лице вже, як усохле горіхове зерня. Зодягнена в шкури, як ото люди ходили ще до появи білих. Уже тисячу літ чи й більше оздоблює вона поділ одежі з бізонячої шкіри. Прикрашає її забарвленими голками дикобраза, так, як наші предки чинили, доки білі торгівці не привезли шкляний бісер на цей черепаший острів. Побіля неї, облизуючи лапи, лежить Шунка Сапа, величезний чорний пес. Ані на мить не спускає він очей зі старої баби зі стертими пеньками зубів, якими вона ненастанно розпліскувала безліч дикобразячих голок.

За кілька кроків од неї не перестає горіти вогонь. Уже тисячу літ, або й більше, як вона запалила його. Над полум’ям висить пузатий череп’яний горщик, такий, як колись, доки не прийшли білі зі своїм залізним чайником. Всередині того горщика кипить і шумує вояпі — ягідний борщ, солодкавий, червоний. Той борщ булькає у горщику безперестанку, відколи горить вогонь.

Час від часу баба встає, аби помішати вояпі. Вона така немічна, що ледве доповзає до вогнища. І щойно обернеться спиною, як страшний чорний пес береться витягати дикобразячі голки з її подолу. І через те робота не посувається, і стара ніяк не оздобить той поділ. Люди з племені Сіу кажуть, що в ту мить, коли баба завершить оздобу, тоді разом з останньою голкою в узорі настане кінець світу.

Десь є могутній стовп, як ото священний стовп у ритуальному танці сонця, тільки більший, набагато більший. На ньому тримається світ. Великий Білий Дідусь Бобер Півночі гризе той стовп. Віками підточує його зі споду. Більшу половину вже підгриз.

Коли сердиться Великий Білий Бобер Півночі, то гризе дужче, завзятіше. А як прогризе до кінця, стовп завалиться і земля зірветься в безодню. То вже буде кінець людям і всьому. Кінець усіх кінців. Через те намагаємось не дратувати Бобра. Тому Чейєни ніколи не їли його м’яса, навіть не торкалися бобрового хутра. Хочеться, аби світ протривав ще трохи.

ГЕНРІ ТОРО. Із щоденника[1]

10 Січ.

Сніг виявляє ліси по горах на обрії — ліс видніється й нижче в околицях міста бо стою на пагорбі. Надибав чудові відталі яблука аж коло Анурснака — податливі й запашні наче запечені — чисті без червоточин чи гнилизни Бачив як куріпка здзьобувала бруньки — але яблук не чіпав ніхто

Незабутній захід сонця на перлистому небі понад фермою Прайса. Менші хмари і краї більших пронизані чарівними перлистими відтінками. Такого не бачив ніколи. Хто загадає захід сонця — яким він буде?

Близькі оголені пагорби під снігом здіймаються горами — проте гори на обрії виглядають не вищими за ті.

Часто трапляється ямка в снігу сідало куріпки відбиток її хвоста дуже виразний.

Лицарсько-звитяжний дух властивий колись хіба що вельможному вершнику здається зберігся лише у пішака — і втілити таку шляхетність здатен вже не колишній рицар — а подорожній — я не маю на увазі пішохідних товариств чи ходунів на тисячу миль відповідно за тисячу годин —

Той Адам що він денно обходить свій сад здається я не стерпів би дару життя якби довелося довший час гибіти над чимось схрестивши ноги як це роблять шевці чи кравці. Все одно що сплутати голову й п’яти докупи і жбурнути в море — у пошуках порозуміння зустрілись мені одна чи дві особи за все життя хто б збагнув мистецтво щоденної прогулянки — не вправи лише для ніг чи тіла — не просто збадьоритися а суттєво збудити і тіло і дух — сягнути найвищих цінностей минаючи часткові — хто мав би дар мандрівника — до речі слово мандрівник sounter в середні віки стосувалося нероб що тинялися від села до села і жебракували вдаючи з себе прочан у Святу землю a la sainte terre — аж доки якесь дитя не вигукнуло — о знов волочиться sainte terrer тобто прочанин — Ті ж хто в своїх мандрах і гадки не мають про Святу землю і прощу, справді були і є волоцюги й нероби —

(дві сторінки втрачено)

часто заздрять моїй свободі відчуваю що мої зв’язки і обов’язки щодо суспільства надто вже невагомі. Ті побіжні заняття для хліба на щодень що якось зв’язують мене з оточенням усе ж таки і досі приємні мені і не докучають примусовістю. Поки що мені це вдається — бо лише той щасливий у своїм ділі хто провадить його з насолодою і це наснажує. Але бачу наперед — щойно мої потреби зростуть, задоволення їх стане тягарем — Коли продаватиму суспільству і ранки свої і пообідній час занедбавши своє вище покликання то що тоді варте життя. Сподіваюся що ніколи таким чином не обміняю свою первородність на дармовий обід

Ф. Ендрю Мішо каже що «високих дерев значно більше в Північній Америці ніж у Європі: у США понад 140 видів сягають 30 футів — у Франції лише 30 бувають такого розміру, з них 18 ростуть у лісах і лише 7 ідуть на будову».

Неймовірно подібні Каштановий Бук і граби у Європі і США тому й не подає окремих ілюстрацій.

Він каже що білий дуб «є єдиним з дубів на якому сухе листя тримається аж до оновлення навесні».

Часто батько йому казав що «плід звичайного європейського волоського горіха на дереві твердіший ніж той же горіх американського виду Pacanenut Hickory і поступається розміром та й смаком».

Ремесла дають нам тисячі уроків. Навіть ярду тканини не зіткати без якнайповнішої довіри ткача. Судно має бути абсолютно надійним перед плаванням.

Суттєва різниця поміж двома вдачами коли одна задовільняється добрим але посереднім успіхом, інша ж постійно підвищує вимоги до себе. Хоч моє життя приземлене, якщо ж мій дух прагне вперед і вгору — то це наче врівноважується — Коли прагнення бути кращим ніж ми є справді щире ми перебуваємо у піднесенні, а отже вже кращі.

Я втрачаю друзів як і через моє упередження і недооцінку їх (зневагу, спрощення) так і через їхню недооцінку самих себе — аж ось нарешті я готовий віддати їм належне, та мені доводиться мати справу лише зі спогадами про них — їхні ідеали усе ще живуть в мені — а вже не в них самих —

Ми себе не беремо до уваги як оте дитя сказало про потік де воно мило лице чи ноги V Confucius

Важливо знати коли до тебе промовляє небо а не звичайний подорожній.

Щойно зліз у погреб за дровами — і якраз минаю мурований простінок зі своїми дровами в руках і свічкою — коли вчулось мені наче простеньке зауваження — але коли ніби випадково — уважно прислухався — збагнув що то був голос Бога, що зійшов услід за мною в погреб, щоб звістити мене.

Як багато вісток могли б не втратити через неуважність?

Краще вестиму щоденник де зберігалися б усі ті думки і враження які я напевно забув би колись Котрі були б одночасно найвіддаленіші — і якнайближчі мені.

Часом корисно захворіти, не знаю чому але мені подобаються деякі рядки латиною більше аніж рідні англійські вірші — а причина проста — вишукано стисла мова — особливість мабуть успадкована від народу.

Коли вже не можемо блукати в полях природи, тоді блукаємо в полях думки і літератури. Старі стають читачами — наші голови ще зберігають силу тоді як наші ноги охляли.

Англійська література від часів мінестрелів до поетів Озерної школи і Чосера і Спенсера і Шекспіра і Мільтона в їх числі дихає не достатньо свіжим я сказав би навіть диким повітрям. Це наскрізь приручена і цивілізована література, тінь Греції і Риму. Її первозданністю є гай, аборигеном Робін Гуд. В її поетів багато щирої любові до природи але

Її літописи повідомляють коли в ній вимерли первісні тварини а не первозданна людина