Я вернувся в хату.. Там чекали три білі жіночі фігурки — усі з одного кленового бивня.. Мені подобається, коли вигин гілки підказує форму майбутньої скульптури. І хай згодом вона стане зовсім інакша, а все ж приємно згадати, що все почалося з тихої підказки, натяку гілки.. Це найдавніші натяки — так вигин мамутового бивня чи оленячого рога підказував вигин грудей чи талію Венери з мезоліту.. Але яка робота.. Там, за вікном, наростав якийсь могутніший, невидимий рух, бо він там ходить по городу, випнув груди, розчепірив крила.. У нього, як в нікого, музичі пальці.. Коли летить, він «хухає» ними.. З таким придихом, я чув колись — гріються закоченілі ескімоски — диханням з уст в уста.. Може, колись пракрук навчив їх цієї музики задиханих вуст.. Там, на далекій Півночі, він і досі порядкує всім: тій подарує дитину, ту нагодує, пригріє своїм крилом..

І тоді я зрозумів.. Тут уже нічого сидіти.. Він з’явився, аби якось усе зрушити.. Показав інший світ.. І подалися ми з Біликом за Тисменицю на стави — де лише хмари над плесами.. Де не підеш — крізь сліпучий очерет мерехтить вода.. А глибше пасуться темні череди коропів. І жодного рибалки.. Аж на п’ятому ставі крізь високу стіну очерету ясніла плямка посеред плеса.. Лебідь застиг, однаково віддалений від берегів.. Далекий лебідь був у своєму світі — тому єдиному, віддаленому від усіх.. У тому вибраному з неба світі.. коли якось, вертаючись із теплих далеких країв, він попід хмарами раптом відчув, що має стрімко знизитись і сісти саме на цю воду.. Який високий і дивний вибір.. Буду саме тут і більше ніде.. Чи я так собі обирав місце під сонцем?.

На другий день подумав: його можна піймати, він довго так не протягне — у мене є добра мазь з білої тополі.. Але хто його знає — чи варто переймати чуже життя?. Його вже не було.. може, роздерли собаки?.. Знов і знов вийду на город: відхилю хвіртку і одразу проглядаю до тієї яблуньки — чи не товчеться там щось велике й чорне?.. У кінці городу, за латкою кукурудзи, раптом щось зблисло.. зачорніло і згасло — може, він?.. Ні.. То раптово повернувся листок хрону другим боком.. Він справді, як крило, величезний і темний — а колихнувся у вітрі і наставив свій лискучий сяючий бік проти сонця.. Поруч Білик крутнув хвостом.. Вишкірив писок, посміхається.. Він розкусив давно мою хитрість: йду ніби по огірок знов і знов на город.. Він добре знає, що там сиділо на яблунці, краще не чіпати.. Але де він?..

Я вже закінчив третю фігурку.. Мені чомусь вони здалися сестрами.. У Лукаса Кранаха являються з темряви три грації — наче жінки і діти одночасно.. Роздяглись і бавляться собі — затулюють одна одну якимись прозорими серпанками — а від кого?.. Я підійшов до яблуньки: так і є — зламана обчімхана галузка, пошкрябана кора..

І до кори вчепилася розпелехана його пушинка.. Вже третій день і ніякий вітер не здмухнув її.. Вп’ялася в кору.. І щойно наблизився до неї — бачу він іде, отам далеко, в кінці городу вигулькнув з високих сухих бурянів.. іде сюди, переходить навскіс наш город — йде до латки кукурудзи.. виринув наче з якого марева.. Народився з тої єдиної пушинки.. впевнено — як і тоді, випнув груди.. вже щось шматує, щось біле — розкидає довкола..

І стало набагато легше.. Ти так просто не пропадеш..

Існують, мабуть, у кожному житті якісь моменти з інших життів — не до кінця твої, але й не чиїсь.. Вони, може, не належать нікому, і тому там усе так легко збувається, це ніби сон, невагомий, поза життєвими мірками.. Там усе можливе..

Я доживав тоді уже сам, без Нелі, на краю соснового бору в Глевасі, у глиняній хатці, якої вже, мабуть, немає.. Був початок осені, гарний вересневий день, у мене лишалося ще кілька годин до літака на Лозанну. На мені була біла шовкова сорочка і сірий угорський костюм, подарований батьком відразу після смерті матері.. Це все, що я мав у дорогу. Лишалось тільки одне: нарвати на ставку дикої м’яти.. Я перейшов ліс, колію на високому насипі, де ми з нею любили збирати величезні, мов кінські черепи, самородки кременю на сонячному схилі.. Той кремінь мав грубу білу шкіру, а під нею гарне ясно-червоне напівпрозоре тіло.. А трохи далі в осоці звивалася Глива, поволі розливаючись у долині тихим плесом ставка.. М’ята вже зацвіла — я виривав її з водою, довга, ламка, з білими мичкуватими корінцями.. Цілий мокрий сніп загорнув зісподу у ряднину, перев’язав..

А через якісь кілька годин злякано глянув у ілюмінатор і раптом бачу, як там, між ріденькими хмарами, звивається Дунай.. Долини, мабуть, виноградники, і Альпи зі снігом на вершинах.. У мене на грудях був сніп м’яти з темнорожевими суцвіттями.. Вони затінювали мені лице і спадали на плечі, темні вологі китиці.. Ми сіли в Цюріху, і там нас уже чекав Кейвін з мікроавтобусом, щоб довести до Лозанни.. І чотири години через цілу Швейцарію.. Надвечір на якусь мить зупинилися посеред розлогої долини.. Тихо-тихо.. Сюркочуть коники в траві.. І раптом чую: десь здалеку довкола озвалися дзвоники.. В долині вже темно, небо ще ясне, і звідти, згори, дзвоники теленькають.. І я відчув, як звідусіль, із захмарних гір вертаються додому, в долину, усі заблукані душі по далеких стежках, кожна зі своїм єдиним мелодійним дзвоном на шиї. І знов через безконечні тунелі.. Страшний дощ, і ми перечікували на узбіччі під деревом, бо потоки води стіною заслоняли дорогу.. Кілька разів засинав і прокидався.. Було вже темно за вікном.. Усі спали, потомлені дорогою.. Ми піднялися, мабуть, на перевал, внизу долина у вогнях.. З переднього сидіння раптом озирається Кейвін.. У темряві сяє усміхнене лице.. він урочисто вимовляє: Вас вітає Лозанн..

Але озера не видно, лише вогні, вогні — а далі глибока нічна прірва.. То озеро.. І в ту мить я відчув, як мене поцілувала вночі мокра після дощу, заплакана від щастя прекрасна жінка з дивним ім’ям Лозанн.. Так він її назвав: Лозанн.. Але спочатку він повезе нас до театру.. І ми заходимо у великий скляний палац, уже ніч, а він сяє — тут і вночі вирує життя.. Сходимо східцями у підземелля.. Похмурий бетонний бункер з броньованими дверми.. І нічого.. Лише посередині — обшарпаний човен з пробоїною у днищі.. Я ставлю трохи прив’ялу м’яту у високе мідне відро.. Ніч.. Вже дуже пізно.. Він загасив світло.. Ми все зробили, як ви хотіли: і човен, і бомбосховище..

Чому про це згадуєш тепер?.. Бо аж тепер мені відкрилась уся суть побаченого тоді вночі човна.. Давно, вже сотні й тисячі літ назад, викристалізувалося кожне поняття у цьому світі.. І всяка найменша дрібничка давно вже виміряна.. кожен об’єм може сприйняти стільки світла, як йому суджено освітитись від самого свого початку.. І не залежить від тебе, хоч би як ти старався щось притінити.. Буде так, як впаде світло.. Просто впаде і все.. І освітить, як захоче.. Рибалка, завмерлий у човні, — потаємне людське прагнення.. Це виразний, універсальний символ на всі часи.. А ти хотів бути інакшим.. унікальним.. Мабуть, таки неповторним усе ж лишився той сніп відсвіжілої дикої м’яти у замкнутому на ніч бетонному бункері.. У підземеллі того кришталевого замку з такою промовистою назвою Arsenic. Миш’як.. І хіба могло бути інакше?.. Мокре, буйне, розпахчене зілля.. Хіба могло бути інакше?.. Ти так здалеку віз, притискаючи до серця той притихлий сніп зелені.. як ти зривав, як скрапувала та ставкова вода з корінців.. Ото й були твої людські бажання.. Усе, що в тебе ще залишилось.. Але ж човен з пробоїною у днищі — це смерть.. Невже прилетів, щоб саме там побачити, більше того — обіграти свою смерть?. Це не так страшно.. Ти тоді справді вмирав.. І тепер умираєш, котрий вже день дивлячись у вікно.. Той човен у тебе за дверима.. Ти завжди так вмирав, невидимо для когось, але не для себе.. І дуже багато залежить від води під човном, глибина.. І яке небо над ним.. Як у воді відбиваються хмари.. А як дивишся на гори — то щоб одночасно відкривалась і дальня, і глибока, і висока далина.. це дуже важливо..