І тоді Громи злетіли в небо. «Подам знак, — каже Вакінян Танка, — пускайте усі за раз громи і блискавиці!»

І вдарили Громи всі нараз. Запалали ліси і все охопив вогонь, хіба що окрім скелі, де рятувалися люди. Скипіли води і висохли. Розпеклась як жар земля, і всі Анктегі, і малі і великі, згинули. Лише кості лишились по них в Мако Січа, Яловім краї, де ті кістки скам’яніли.

Досі Анктегі панували на суші і воді, а тепер їхня потуга перейшла до Громів. А та купка людей, що вбереглися, зійшли з тої високої скелі і дякували Вакінянам. Знов розійшлись по землі, і все налагодилось. Перемогли Вакіняни у першому з чотирьох великих віків — добі Тунка, Скелі.

Коли ще був підлітком, десь пропали мої коні. Їхні сліди завели мене у Яловий край. Я втратив відчуття часу, а тут — ніч, нагла і непроглядна. Хмари заслонили місяць, зорі і розрядились грозою. Градини завбільшки з камфорну кульку вкрили землю водяною кашею, і вже гадав, що сконаю від холоду посеред літа.

А опинився я у вузькій ущелині, вже її затоплювало водою. Як міг, почав спинатися угору, до високого хребта. Не видно було нічого, хіба що, коли спалахувала блискавка і земля розколювалась піді мною. Але якось видряпавсь.

Грім не стихав, блискало безугаву. Я міг відчути векангелі, електрику довкола себе; моє волосся стало дуба. Від грому оглух. Я сидів верхи на хребті, наче на коні. Я міг лише здогадуватись, що це дуже високо, а дно каньйону глибоко внизу, і будь-яку мить мене могло здути і запроторити в чорну безодню. Зуби цокотіли, ноги і руки прикипіли до гострого, наче бритва, хребта, я поволі повз по ньому.

Аж тут відчув поруч Вакінян, почув, як промовляє мені крізь грім: «Не бійся! Тримайся! Ти не пропадеш!»

Нарешті гроза вгамувалась і засвітало. І я побачив, що осідлав довгий хребет із закам’янілих кісток небачених розмірів. Я плазував уздовж хребта Великої Анктегі. Задубілий від холоду, дочекався доки сонце мене обігріє. Аж тоді опустився вділ і — чимдуж додому. Повилітали мені з голови ті коні; так і не знайшов їх. Згодом я часто шукав оті верхи у Яловім краю, що утворювали хребет Анктегі. Я хотів показати його друзям, але так і не вдалось мені знайти той хребет ніколи.

Це розповіла мені бабуся з племені Санті. Дуже давно, насправді давно, коли ще світ був свіжий, Анктегі, водяна мара хотіла звести людей і принесла потоп. Можливо, Великий Дух, Вакан Танка, чомусь розгнівався на нас. А може, дозволив Анктегі перемогти, бо хотів покращити людську породу.

Отож води росли і росли. Нарешті затопило все, хіба що крім горба біля того місця, де тепер копальня священного червоного каменя. Люди вибралися аж туди, але марно. Води залили і той горб. Хвилі валили скелі, шпичаки, кришили їх на людей. Усіх убило і кров уся зібралась у велике озеро. Кров стала каменем, стала копальнею каменю, могилою тих давніх людей. Ось чому люлька з того червоного каменю є святинею для нас. Бо її червона чашка — то плоть і кров наших предків, її цибух — то хребет давніх небіжчиків, а дим із неї — то їхній подих. Кажу вам, ота люлька, чанунпа, оживає при обряді, ви відчуєте силу, що струменіє з неї.

Анктегі, велика водяна мара, теж стала каменем. Може, Тункачіла, Дідів Дух, покарав її за ту повінь. Усі її кості тепер у Яловім краю. Спина її утворює довгий високий хребет, і ви побачите її хребці, що випинаються червоними й жовтими шпичаками вряд. Я бачив їх. Вони настрашили мене на тому хребті, бо я відчув Анктегі. Вона ворушилась піді мною, хотіла скинути мене.

Отож, коли понищило усіх людей, усіх-усіх, вижила одна дівчина, гарна дівчина. Ось як воно було: коли води вкрили той горб, де люди шукали рятунку, великий плямистий орел, Ванблі Галешка, опустився і дав дівчині ухопитися за його лапи. І з нею злетів він на вершок високого дерева на найвищому кам’яному шпилі у Чорних Горах. То був орлів дім. Єдине незатоплене місце. Якби люди дісталися туди — вижили б, але ж то був кам’яний шпичак, як голка, гладенький, стрімкий, як оті хмарочоси тепер по великих містах. Мій дід казав, що, можливо, та скеля була не в Чорних Горах; може, то була Чортова Вежа, як білі її назвали, — оте місце у Вайомінґу. Бо обидва місця священні.

Ванблі тримав ту прегарну дівчину у себе за дружину. Тоді ж був тісніший зв’язок між людьми і звірами, то й могло таке бути. Орлова жінка понесла і народила йому двійко — хлопчика й дівчинку. Вона утішилася та й каже: «Тепер знов будуть люди. Ваштай, це добре». Діти народилися просто там, на вершку того стрімчака.

Коли води нарешті відступили, Ванблі допоміг дітям і матері спуститися зі скелі, приніс їх на землю та й каже: «Будьте народом, станьте великим Народом — Лакота Ояте».

Хлопчик і дівчинка виросли. Він був єдиним чоловіком на світі, вона — єдиною дівчиною на порі. Одружилися вони, з’явилися діти. Так постав народ.

Тож ми походимо від орла. Ми орлиний народ. Це добре, можна пишатися, бо орел — наймудріший з птахів. Він посланець Великого Духа, він великий воїн. Ось чому ми завжди носили орлині пера, і досі носимо. Ми — великий народ. Це кажу я, Кривий Олень.

Усе, що мали люди з племені Кійова, пішло від бізонів. Тіні були з бізонячих шкур, так само і одяг, і мокасини. Вони споживали бізоняче м’ясо. І посуд у них був зі шкури, міхурів чи кендюхів. Бізони були життям Кійова.

Так само й у віруваннях Кійова бізон був найвищим. Теля білого бізона офірували у священному танці сонця. Жерці вживали частини бізонячого тіла при молитві, коли зцілювали слабих чи прославляли вищі сили.

Отож, коли білі намагалися прокласти залізниці чи розводити свою худобу, бізони тоді охороняли людей Кійова. Вони нівечили залізниці і городи. Вони розганяли худобу з пасовищ. Бізони любили Кійова, так само, як ті любили бізонів.

Та ось почалася війна між бізонами і білими. Білі стали будувати форти у краї Кійова, і кучеряві солдати (Десята Кавалерія з негритянським контингентом) завзято розстрілювали бізонів, та все ж бізони наступали і дійшли аж до гарнізонного цвинтаря у Форт Сіті. Солдати ніяк не могли їх спинити.

Тоді білі найняли мисливців, щоб ті вбивали самих бізонів. Снували вони рівнинами уздовж і впоперек, забиваючи не раз сотню бізонів за день. Услід за ними тяглися лупії з возами. Вони ладували вози шкурами, кістьми і везли до новозбудованих вокзалів, аби відправити все на східний ринок. Часом назбирувався шараг костей у людський зріст і на милю уздовж колії.

Побачили бізони, що лічені їхні дні. Вони вже більше не могли захищати своїх людей. Сумно зібралася решта великої череди, щоб вирішити, як їм бути далі.

Кійова осіли на північному схилі гори Маунт Скот, бо вони були вільні обирати собі місце життя. Якось молода індіянка прокинулася рано-вранці. Досвітній туман ще клубочився понад Цілющим потоком. Глянула вона крізь густий серпанок, аж бачить, як остання череда бізонів виринула, наче привид.

Їхній старший вів череду просто до Маунт Скот. За ним брели корови з телятами і ті лічені молоді бізони. Молода жінка бачила, як отворилася гора. Усередині гори Маунт Скот світ був зелений і свіжий, як бачився він їй ще дівчинкою. Ріки текли прозорі, не червоні. На схилах цвіла алича і терен. У цей світ краси увійшли бізони і вже їх ніколи не бачили.

Давно, дуже давно, Клос-кур-бе, Великий Вчитель, жив на землі, де не було людей. Одного разу, вдень приходить до нього юнак та й каже йому: «Дядьку». А тоді: «Я народжений з водяної шуми. Вітер гнав хвилі і збив шуму. Сонце нагріло її і з тепла почалося життя, а життя — це я. Дивись, я молодий і бистрий, і прийшов жити з тобою і помагати у всьому».

Коли це опівдні приходить дівчина, стала перед ними обома та й каже: «Мої діти». «Діти мої, я прийшла жити з вами і принесла з собою любов. Я віддаю її вам, і якщо полюбите мене і сповните моє бажання, мене полюбить увесь світ, навіть кожна тварина. Я володію силою і віддам її кожному, хто володітиме мною. І володію спокоєм, бо хоча й молода, але сила моя відчуватиметься по всій землі. Я народжена з прекрасної земної рослини. Роса опала на стебло, сонце пригріло росу, а тепло — це життя, а життя — це я».