Головне — пташок не називати своїми іменами.. Не називати пташками.. Ти робиш.. але не називаєш..

При ударі я заплющую очі.. Сокира пролітає в темряві.. Розсікає її. Я лише чую удар.. Я звільняю її на пів-дорозі, і вона знаходить усе сама..

Скульптура — ніч.. вона завжди омита.. залита місячним сяйвом..

Коли гострив сокиру.. у бруска був дуже захриплий голос..

Скульптура промовляє не дотиком — а можливістю доторку..

Доторку оком, рукою.. усім тілом..

Це наше інше тіло..

Скульптура найближча до Музики.. не те, що поезія.. Це товстіший кінець дубця, яким б’ють неохайну Музу..

Дуже важливо для фігурки, щоб гілка, в якій проглядає торс — була свіжою.. Це не значить — щойно спиляна чи зламана вітром.. а те, що ти помітив її недавно: вона ще зберігає перший — вирішальний — доторк твого ока.. Ока.. а вже потім і руки..

Небесна Жінка покликала свого внука, Доброго Духа: «Пора вже тобі шукати свого батька. Знайдеш його, проси, хай наділить тебе силою».

Показала на Схід і промовила: «Він живе там. Туди йти і йти, аж до краю цього великого острова. Звідти далі, проти хвиль на веслах, аж поки досягнеш високої гори, що стрімко підноситься над водами. Виберешся на самий верх. Аж там, якнайвище, побачиш прекрасну істоту. Ти маєш сказати: «Я твій син».

Твій батько — Сонце, і через тебе — батько усього людства, через твоє земне походження від моєї дочки».

У давні часи, коли все почалося, брат і сестра жили у великому селищі, і була там оселя для танців. Вночі вона освітлювалася кам’яними каганцями, де палахкотів тюленячий лій.

Якось там танцювала, виспівуючи, сестра, як раптом поривом вітру загасило світло. У непроглядній темряві якийсь чоловік збезчестив її. Вона боронилася, але той домігся свого, і годі було його розпізнати у мороці.

Гадаючи, що той прийде знов, сестра вимазала собі долоні сажею ще до того, як податися туди. І знов дужий вітер задув вогонь. Знову той чоловік повалив її і взяв. Але цього разу вона перемазала йому спину сажею. Коли запалахкотіло світло, стала шукати того вимазаного сажею, аж то її брат!

Скрикнула вона: «Як так! Жах та й годі!»

Нетямлячись від люті, вхопила гострого ножа і відтяла собі груди. Жбурнула їх братові: «Ти хотів натішитись мною, смакує моє тіло, то на, їж оце!»

І, схопивши палаючий смолоскип, безтямно вибігла у глупу ніч. Її брат ухопив і собі вогонь, вибіг за нею, але спіткнувся і полетів у сніг. Сніг загасив полум’я, тільки тьмяно зблискував жар.

А тоді страшна буря здійняла обох, сестру і брата, високо до неба. Дівчина стала Сонцем, а брат Місяцем. Вона трималася від нього якнайдалі.

Поки світить Місяць, вона ховається, і з’являється лише тоді, як той зайде. А якби не впустив вогню у сніг, то міг бути яскравим, як Сонце.

Вакінян Танка, Великий Громовий Птах, живе в тіпі на вершині високої гори у священних Пага Сапа, Чорних Горах. Білі зовуть гору піком Гарні, але мені здається, він там більше не живе, відколи васічу, білі, перетворили ці гори на безкраїй Діснейленд. Ні, гадаю, громові істоти відступили у найвіддаленіші місця, куди заходить сонце і нема туристів, ані яток з хот-догами.

Вакінян ненавидить бруд. Він любить усе чисте і невинне. Його голосом є могутній грім, а відголоски — голоси дітей, малих громових птиць. Чотири стежки ведуть до гори, де живуть Громи. Метелик охороняє вхід зі Сходу. Ведмідь охороняє Захід, Олень — Північ, а Бобер пильнує Південь.

Є чотири великих старих Громів. Великий Грім Заходу — наймогутніший. Він вбраний у хмари. Тулуб його безплотний, зате має чотири велетенські крила.

Не має ніг, зате є страшні кігті. Без голови, зате є величезний дзьоб з гострющими зубами. Він чорний.

Другий за ним Вакінян Півночі — червоний. Третій Грім Сходу — жовтий. Четвертий Грім — білий, але дехто вважає, що він блакитний. Оцей останній — без очей та вух, однак і бачить, і чує. Як воно так — невідомо. Час від часу невинній людині вдається побачити Грома уві сні, але частково. Ніхто ніколи не годен уздріти Грома цілком, навіть у видінні, то ж їхня подоба відома з безлічі снів і видінь.

Тіпі Великого Грому стоїть під найвищим кедром. Ось чому його листям обкурюємось при наших обрядах, щоб кедровим духом очистити і нашу оселю і самих себе. У середині тіпі є гніздо, вимощене кістьми. У ньому велетенське яйце, звідки вилупиться дитя. Яйце більше навіть за всю Південну Дакоту.

Ви не побачите Громів, бо вони за паравоном темних хмар, але можете відчути їхню присутність. Я часто відчував. Вони можуть з’явитись, щоб нагнати страху і впевнитись, чи годен ти витримати свій іспит видінням — свої чотири дні і ночі без їжі і сну на вершині самотньої гори. Отак випробовують тебе, і все ж Вакінян — добрі духи. Охоче помагають людям, навіть якщо трохи і полякають.

Усе в природі рухається, як білі кажуть, за годинниковою стрілкою. Лише Громи рухаються протилежно. Такий в них спосіб — зворотний. Ось чому, як присниться тобі Грім, то стаєш гейока, перевертнем, інакшим, ні сим ні тим, «навспаком». Це тобі дає силу, але ж не бути весь час гейока, і в нас є обряд, що повертає людині її суть.

Знаком Грому є зиґзаґ, роздвоєний на кінцях, і я користуюсь ним при деяких обрядах. Це мій улюблений знак, я споріднений якимсь чином з ним, бо гейока — це і священний блазень, а в моїй натурі таки є щось від блазня.

Громи є охоронцями істини. Коли тримаєш священну люльку і клянешся нею, то кажеш правду. А збрешеш — Вакінян вб’ють тебе блискавкою.

Отож Громи відають дощами, вогнем, істиною і, як вже згадував, люблять помагати людям. Навпаки, Анктегі, водяна мара — незлюбила людський рід, відколи існує на світі. Анктегі мала вигляд величезної лускатої зміюки з лапами. У неї на чолі випинався величезний ріг, а своїм тілом заповнювала усю Міссурі, з кінця в кінець. Менші водяники, ті, що з потоків і озер, так само недолюблювали людей.

«Що то за нікчемні істотки повзають, наче ті воші?» — дивуються собі. «Що то за кровинка, вичавлена з червоного каменю? Нащо воно здалось?»

Велика Анктегі могла так розперти своє черево, що на Міссурі починалася повінь, і щось подібне виробляли її менші родичі по всіх струмках і озерах. І так вони учинили потоп і загибель людей у всьому краї. Лише небагатьом вдалося врятуватись на найвищій горі, хоч хвилі мало не діставали їх.

Тоді Громи занепокоїлись: «Що ж це робиться? Хіба люди винні? Вони поважають нас, моляться. А коли бачать нас уві сні, то частка нашої сили переходить до них, і таким чином ми наче поріднюємось. Хай вони будуть і крихітні, і безпомічні, і жалюгідні, а все ж Дідусь розселив їх на цій землі, це ж не просто так. Треба нам їх рятувати від Анктегі!»

І почалася страшна війна між громами і злими водяниками. Роками точилася вона, і дрижала земля, і води розливалися могутніми потоками, а ніч була, як день від безконечних блискавиць. Громи не мали тіла, як би це собі уявити — ніяких органів, чи рук, чи ніг, зате мали страшні пазурі. Немає ротів, зате є гострі зубиська. Нема очей — але ж блискавки летіли з очей, яких не було. Важко таке пояснити васічу, білим.

Громи пустили в хід кігті, зуби, блискавиці. Вакінян Танка зчепився з Великою Анктегі, громенята — з водяниками. Війна видалася не лише тривала, а й смертельна, бо Анктегі усі мали шпичаки на хвостах і завдавали жахливих ран.

Тоді Вакінян Танка скликає Громів: «Діти мої, Змії долають нас. Близький бій, віч-на-віч, їм лише з руки!»

І відступили Громи на вершину священної гори, і стали там радитись. Великий Грім каже: «Нашою оселею є повітря. Наша міць походить з неба. Нерозумно змагатись з Анктегами на їхній-таки землі та воді, де вони всемогутні. Тож усі за мною, рідні діти!»