Дивно, я не запам’ятав жодного мешканця цієї казкової країни. Тихі, скромні — вони наче й не виходили на свої вулиці, а ховалися десь у підземних сховках разом зі своїм золотом.. Чи в захмарних альпійських гніздах.. Тоді я повернувся ще мокрий з купелі, щось перекусив у буфеті.. Йду до себе в номер, коли це пані з рецепції гукає мене.. До вас приходила дівчина сьогодні вранці.. Десь біля восьмої.. Так, трохи чекала.. Я дивився жінці в очі.. Гарні очі, але щось у них було сумне.. Вона мене вже трохи знала.. може, тому, що я часом ходив босий.. І нічого не просила передати?.. І я її так само запитала.. Ні.. нічого.. Просто передайте йому, що я була..

То була єдина мить, коли життя раптом відкрилось перед тобою.. Уся рівна, і глибока, і висока далина.. І все могло змінитись.. Але та ніч, мабуть, була з трохи іншого життя..

Увечері вигладжував камінцем горіхового птаха. Коли тешеш сокирою, то бачиш ніби впритул. А коли вже завершуєш камінцем — вигладжуєш лінію, контур. Лінія тікає, ховається між горбів грудей, біжить поза талію, знов ховається. Вигладжуючи камінцем, ти ніби наздоганяєш її. Коли птах заблищав — значить, витончилась лінія, стала невловніша. Мені здається, я знаю лінію краще за Енгра — бо відчуваю її, як світло, як абсолют. Знаю її видиму, а коли ховається — і там пальці її наздоганяють. Рисунок теж є ніби найтоншою скульптурою, розплесканим рельєфом. Але кругла скульптура володіє навіть витонченішою лінією, ніж перо Рембрандта. Вона невловна і неперервна. Боже, я тримаю в руках саму ідею Лінії.

Сокира витісує об’єм, а камінець виводить лінію. Лінія ущільнює, утоптує твір. Дає характер. Вона завершує.

Малюється не пензлем, не олівцем і не квачем — рукою. Рука хапає лінію навпомацки, навздогін.

Дом’є колись сказав: «Людина — це жест». Жест. Навперейми..

У нестерпну спеку лінія у скульптурі ясна, повна. Ховаючись від спеки за вікном, лежу на ліжку і дивлюсь на горіхового птаха. У лінії його торса єдина жадана прохолода.

Таку ж тонку тінь дає запах горіхового птаха.

Це свіжі, ще не видані в жодному світі, мої торси. Кожен посічений тисячами й тисячами ударів простою сокирою. Нею рубаю і дрова. Чим ширша, важча сокира — тим точніший удар. Особливо надвечір, після заходу сонця — вона вже рубає сама і в темряві — рука її лише стримує. Вранці прокидаєшся — аж перед тобою світиться, пахне свіжий жіночий торс. Звідки ти? з якого неба?.

Почалося з верби, зламаної нічною бурею над річкою Турянкою на Підгір’ї, тіло легке й біле. Саме вона стала тим найдавнішим Світовим деревом понад безмежною водою. Вже потім були дуб, сосна, граб, морва, горіх. Глід має залізне світло-вохряне тіло, обкидане родимими плямами з ніг до голови — хтось зрубав, і я вночі притяг його ще живого. Пізніше, вже цього літа, був абрикосовий гай над Хаджибейським лиманом. Солоні суховії обчурхали стовбури до кістки. Між ними попротоптували у камені стежки сотні чорних і сірих кіз, у них ратиці крем’яні і гострі, як роги. Видко, давні, дуже давні шляхи.

Якось Еймі в Лемонті, знову щоб ужалити мене в саме серце, похвалилася мені, що добре знайома з дивним ученим, котрому вдалося реконструювати бізонячі стежки їхніх тисячолітніх переходів у Лемонті — самому серці Пенсильванії, де вже починалися гори. А коли він уклав мапу тих, майже невидимих людському окові прадавніх бізонячих переходів, то майже точно та мапа наклалася на мережу вже теперішніх людських шляхів. Я дуже пильно якось приглядався до зеленого моря піді мною з місцевого літачка над Лемонтом. Я тоді повірив їй, а чому ні? Хіба я не бачив? Ті бізони саме заходили під землю — якраз у підніжжі коло мого дому починалася гора Нітані — нараз вона розверзлася і впустила їх усіх, а тоді зійшлася над ними навіки.

Кого бачили ті чорно-сірі кози на тих стежках з давньої Ольвії понад Хаджибеєм?. Тоді була страшна спека, я пов’язав голову білою сорочкою і забрів далеко-далеко в лиман. Там ногою намацав ямку в глиняному дні і піймав у ній руками один за одним двадцять два бички. Кожного виносив, притиснувши до грудей, і кидав у калюжку на березі з такою ж теплою підсоленою водою. То були темні, муарові на піску, майже голі змії з розчепіреними крильми.

Найпізніші в тому часі були два жіночі торси з дуже твердого біло-рожевого дерева, теж над водою. Справжній мамутовий бивень! І ніхто не знав його імені. У нього темне, дуже темне й цупке овальне листя. Кого не спитаю, ніхто не знає, звідки воно. Лише одна чорнява жіночка довго дивилася на мене, довго думала, аж згадала: жостір!. Дивне ім’я. Від доторку його тіло бриніло і спалахувало. Може, колись отак виглядав пароський мармур? Може, менада у Скопаса називалася зовсім інакше і щось тримала високо в руках — якусь чашу з вином?. Але відбилися руки по лікті, і ноги до колін, і стесане часом лице дивиться в небо — і лишилося єдине: торс. А танець не спинився й на мить.

Старий Новий рік.. Раненько, ще темно зірвався, щоб не застали мене тут посівальники, бо нема їм що дати.. Ті кілька копійок соромно давати.. Надворі хмарно і не холодно.. Сніг між деревами в гаю, повно заячих слідів.. Я довго не міг збагнути, хто так низько пообтинав прутики в молоденької аличі.. У Рембрандта лінія наїжачена, кущаста.. Це зовсім інший Рембрандт, ніж відомий з біблійних олеографій.. Перейшов по кризі річку Турянку.. І вже там почався лисячий слід.. І заячих багато, видно відразу — це все їхнє.. Хочуть усюди бути, усіх відвідати — кожне дерево, кожен кущ... Хоч дивно — проблукав полем і лісом кілька годин, а не побачив жодного, навіть здалеку.. Інакший слід у лиса: безмежно самотній його ланцюжок на снігу чи ледь припорошеній тонкій кризі на Турянці: безмежно самотнє заглядання в проталини з гомінкою течією.. тут він сторожкий, делікатний.. Зате на полі, коли я трохи піднявся на горби, до обрію лише небо перед тобою, вгорі темніше з бірюзовими латками — там лисячий слід вражає своєю зухвалістю.. Ланцюжок рішучий — він пересікає усе.. увесь білий безмір навпростець — он там у купині настовбурченого ситняку під сніговою кучмою — у норі скарб.. але про нього знає лише він.. Попробував іти його слідом.. Він мене вів.. Ось ми з ним невидимим підходимо до непомітного куща шипшини — всього кілька гострих прутиків, але з яскравими примороженими ягодами.. Він любить щось знаходити серед безмежного снігу — хоч колюче, але гарне, справжнє..

Майстер довго не гадає.. Микола Будник просто переходив річку Ірпінь — там праворуч від колії хащі, неприступні мочари уздовж лісової річечки, і лише взимку можна було звідти дістати дерево.. Він точно знав, де росте саме та єдина верба, що зазвучить.. Маленький, у куфайці і валянках — він притягав її на санчатах додому, розколював її навпіл і одразу брався до роботи.. Коли я востаннє був у нього вдома, він саме видовбував корпус для гудка і для ліри.. Гудок можна розгледіти на фресці, коли підніматися по сходах на хори в північній вежі Софії.. Така первісна скрипка на три струни.. Ми сиділи, балакали — він різав.. Дивись, воно ніколи не трісне.. оце заокруглення я довбаю зсередини і зверху — і пальцями пробую, щоб однакова товщина стінки була, інакше трісне.. А там, де тонше, і сохне швидше — то трохи зволожу водою.. Усе вже в нього було готове для давньоруського гудка — і смичок з кінського волосу, і волові жили на струни.. І сам він, увесь русявий, у полотняній сорочці на випуск, підперезаний якимсь ремінцем.. Він тоді подарував мені цілу торбину сухих волошок, казав, вони дуже помагають на очі.. Отак і знайшли його вранці, закляклого.. як горобчик на снігу.. душа відлетіла уві сні.. Його пальці знали, як пульсують жили у вербовім тілі.. перебирали ті білі волокна, як струни.. А голос його був тихий і хриплуватий.. У його садку світилося.. а тепер Ірпінь темний..