Амаліє, ось уже майже дев’ять літ, як Ріка немає.. Я не писав Тобі.. відтоді для мене половини Америки не стало: поволі невидимо зсунулась в океан.. Усе інше майже без змін.. Але часом відчуваю, що бачу те чи інше дерево, чи людину — востаннє.. Зате далекі обрії ще вертаються.. Сьогодні вночі у мене був сон: наче я сплю, з ніг до голови загорнений у хвилі китайського матер’ялу.. якась яскрава тканина синьо-фіолетова у квіти.. Ціла купа її на мені лежить.. Груба й дешева.. А водночас відчуваю, що десь там, усередині, у цій купі глибоко є частка справді коштовного.. найдорожчого.. прозорого.. ніжного шовку.. як павутинка.. зітканого вашими руками.. твоїми, Амаліє — і Ріковими пальцями.. І важко виборсатися з-під того важкого покривала.. Але ось воно стає вже хвилями.. але не шовку, а повільними хвилями океану.. Чи ти пам’ятаєш — як ви подарували мені увечері великий таріль з вологим піском і кілька ясно-рожевих мушель у ньому.. наче щойно уляглась піна з прибою.. То було перше наше побачення у Лемонті.. під горою Нітані, за кількасот миль від океану.

Ті червоні скелясті дуби були тверді, як кістка.. висхлі.. високі аж до неба.. як падали — верхівки дзвонили, наче гірський кришталь.. Вже сонце зайшло, як ми з Ріком вертались додому з повним грузовичком сухостою.. Червоний дуб і клен — від них найбільший жар.. Амаліє, тоді тебе не було: Рік простяг мені підсолений окраєць чорного хліба.. Так, чорного хліба, тонко намащеного меленими шкварками.. Він знав той давній смак.. А потім дає два червоні повні яблука.. Він часто серед ночі на гірській дорозі гасив світло і ми пропливали в повній темряві.. аж поки раз не зависли над самим урвищем.. Тепер він засвітив фари — і раптом бачу, як пролітає перший сніг.. кожна сніжина кружляє сама у темнім осіннім лісі.. Часом поміж ними — не торкаючись, піднімався назустріч нічний метелик.. попелястіший, теплий між них.. якась запізніла душа.. і так ми їхали мовчки, вдивляючись поперед себе.. Наче поволі починалася бездонна ніч, коли з найвіддаленіших гірських монастирів раз на рік крутими стежками спускаються в долину суфії — у білому з ніг до голови — і поволі, один за одним, вливаються у ритуальне кружляння.. ні віку, ні землі.. лише повільне кружляння.. Я догризав яблуко, коли з гущавини на дорогу вийшов високий білохвостий олень.. Тихо Рік повертає голову: у тебе є ще? — дай і йому.. опускаю шибку — услід летить друге яблуко — лише гупнуло позаду у підмерзлу землю.. він знайде.. Ніч.. пізня осінь.. Остання..