А все, що між тою першою зустріччю з вами в Лемонті — на порозі простоволосі з тарелем океанічного прибою — і між тою останньою скибкою чорного хліба і яблуком на лісовій дорозі — між ними, Амаліє, глибока таємниця.. боюсь ворушити її.. невідома нікому — ні мені, ні тобі, ні йому — нікому.. Можливо — інші таємниці, набагато віддаленіші від нас — вже здобули собі іншу мову.. інше життя, вирвавшись з цього простору.. вони вже наполовину символи: напівзвірі.. напівптахи.. напівлюди.. Може, Рік ще йде, десь на півдорозі.. тому я боюсь гукнути.. щоб раптом він не озирнувся і не.. Амаліє — ти питаєш, чи згадую про нього.. Надто свіжі сліди, щоб не впізнати їх.. але чи маю право отам, біля того джерела над Ведмежим потоком, показати їх комусь іншому?.. Чи я можу похвалитися тим, що бачив флейту Генрі Торо?. Може, й так.. Груба, з великими отворами.. Але легка, бамбукова.. і ліжко.. де він спав.. у хатині над Волденом.. теж бамбукове.. І його надгробок у Конкорді.. заокруглена плитка з каменю чи сланцю.. заввишки, може, як долоня.. вкопана сторч у голу землю.. і єдиний напис на ній: Генрі.. Я можу це промовляти всім.. може, й ти всього не бачила: бо це символи.. вони вже дозрілі і не бояться людського голосу.. Але інакше я не міг їх відчути.. живими.. Без ваших живих тіней у ясному вікні навпроти себе в нічному Лемонті.. в самому серці Пенсильванії.. крислатий клен серед двору.. давня гасова лампа.. нічні метелики кружляють цілу ніч.. і тіні їхні на всю Америку..
Торішній листок — я навіть не кажу про нинішній — ще не листок, Амаліє.. Якось Рік завіз мене на Ведмежий потік.. там він піймав форель — отам біля дерев’яного містка — там він сидів на поруччі — а вона у ямі під мостом.. уже не видно було.. і недалеко звідти я раптом під ногами побачив справжнє листя.. Я збирав його навпомацки.. тоді я набрів на жилу.. ні, на ціле родовище грубого.. наче пластини сланцю, червоно-буре з темними лискучими прожилками.. Трипала долоня тюльпанового дерева.. довгасте, як весло горіхового дуба.. різьблені тіні чорного дуба.. Кожен листок червоного дуба — індіянець у танці.. Але як їх знайти? Амаліє.. я їх тоді вночі знайшов.. Саме тоді.. Коли Рік зовсім злився з дерев’яним мостом над ямою у Ведмежім потоці.. Доти я ніколи їх не бачив, ніколи.. аж раптом вони під ногами.. Не торішні чи позаторішні — а саме давні.. дуже давні.. і просто темні: так — подібні до сланцю; темно-бурі.. Вже колір не означає нічого.. колись, може, й були багряні.. Тепер вони бурі.. деякі покраплені рідкою глиною, і зіб’єшся рахувати його пальці: той закляк — не розгинається.. той з відрубаною фалангою.. Одні вже зовсім невидимі у споді — незрушним пластом.. а цей промовляє за всіх: розчепірений у своїм танці.. Кожен такий листок — темний ритуальний вогонь.. Не вигорілий, а пригашений.. задутий сам собою.. невідтанцьований..
Амаліє.. я не збирав листя вдома.. ніколи.. Хоч у нас величезний білий дуб під хатою над Стримбою.. листя просто лежить і все.. Часом його згромаджують.. стелять під худобу.. покірне.. Я шукаю інше.. прибульців здалека.. Якось зачерпнув уночі відром воду — аж він там: напівзатоплений, слизький.. звідки ти приплив?.. виборсується з рук.. але навіть там, при самому дні, тліє синюватий вогонь неба.. Амаліє, ти відчуваєш? — я кажу про долоню.. вона зачерпнула жменю жару: але темного.. прихованого.. Ні, Амаліє, то зовсім інше, коли я босий вступив у вогнище і вхопив пригорщ жару.. тоді я був сам не свій.. ти знаєш.. Хоч і тоді можна було зрозуміти: ніби готувався до сонячного танцю.. і все ж ніколи не наважився б: коли тебе підвісять до стовпа.. одного на цілий світ: лише ти і сонце.. і ти стікаєш кров’ю.. Ні — я б не наважився.. Хіба що вхопив у жменю трохи жару.. Але, Амаліє — то був зовсім інший жар.. А я кажу про інше — давнє листя: вистояне.. покалічене.. наче полегле.. пригасле під ногами.. про той жар, який вже темний.. так, нарешті, дозрілий листок.. з часом наконечник індіянської стріли ще гостріший.. Амаліє.. ти знаєш, де Рік.. тепер.. І де я..
Дев’ять літ минуло відтоді, як ти написала того останнього листа: Рік хотів полагодити дах, бо протікало біля комина, і змайстрував дві драбини.. я б йому помогла.. але втомилася з дороги і прилягла подрімати у хаті.. і тоді якраз розірвалося його серце.. поки я спала.. Широке плесо озера далеко від Лемонта на північ — пам’ятаєш — де я піймав чималого жовтого окуня, лише черкнувши куском крейди його профіль на пласкім камені на березі: отак, отак і отак — і на тобі — вже тріпоче в руці окунь!.. Рік аж завмер: Амаліє.. а може, він шаман? Так його глибоко вразило.. і тоді нас кинув удвох на березі — і відплив на каное далеко-далеко — аж на середину.. І ми сиділи навпроти і дивились туди.. як він невидимо перебирав веслом.. витанцьовував на місці.. Гладеньке дзеркало надвечір.. по той бік темно-сині гори — і він у човнику витанцьовує.. і жодної хвильки у дзеркалі — лише небо.. заходить сонце.. він з веслом.. більше нікого.. Отаким я полюбила його назавжди — ти сказала мені тоді.. і відтоді він у моїх очах такий.. заходить сонце — відбивається у воді — кожна рисочка далеких гір.. видно кожен камінець.. і кожен сучок повалених бобрами дерев на прозорому дні.. і він — індіянець Рік.. Воронове Крило по-матері.. витанцьовує посередині..
Не пам’ятаю, щоб мій тато сидів з вудкою над водою.. Одного разу, правда, несподівано приніс з Ворони щуку.. Він більше любив просто купатися — і то аж до перших морозів.. У нього був каяк на Вороні.. прив’язаний десь там, навпроти дому, у лозах.. він пускався звідти — там було дуже глибоко — хлопці з черемхи скакали на голову — і ніхто не міг дістати дна.. якраз навпроти Піпка Секрети.. тоді він пускався десь звідти і плив униз Вороною.. попри Чорнодолу.. далі був ніби брід.. а далі попід Великий Міст.. там стояли дерев’яні бики.. там.. вже була яма.. пізніше там втопилися коні.. а далі Пастівник.. попід Вовкові осики.. там уже мілкіше.. Монастир.. а найдальше — вже на тому високому березі з вапняковими скалами і печерами — Америка на самій горі.. Америка.. і там знов під скалами дуже глибоко.. Але я там ніколи не був.. ну, може, раз.. так здається, лише раз.. І то взимку на лижах.. впав і скотився аж наниз.. А далі Підпечери — там колись ховалися від татарів.. пізніше там був землетрус.. і трісла земля — і з тої розпуклини з-під землі день і ніч ревів бугай.. і вже мав бути кінець світу.. Далі десь Ворона впадає у Бистрицю.. а та недалеко у Дністер.. Але я не чув, щоб тато запливав аж у Дністер.. Десь він звідти вертався проти води.. перетягав каяк бродами.. десь трохи пішки по березі назад додому.. і він каже — був у каяку — десь там, де Уланова яма.. був на Вороні, як впала перша бомба десь на Америці — так само у Ворону..
Чи знав він, що на другому березі над Америкою є гора Соколинець — і звідти в ясну погоду видно навіть Галич.. а далі увесь світ довкола.. долина Чорної і Золотої Бистриць.. на обрії Сивуля.. Говерла.. Звідти — якщо стати на Соколинці над самою Вороною — то просто буде Глибока Долина — а в ній озерце з червоними карасями.. а ліворуч — то все Вовчинецькі Гори.. а звідти на північ — то вже там недалеко над Дністром Галич.. Може, й знав.. Бо якраз перед війною Ярослав Пастернак відкрив підземелля Успенського собору у Крилосі — і тато сам руками торкався грубого, без всяких прикрас, саркофага Ярослава Осьмомисла.. глибокий.. витесаний з білого каменю.. А поряд у дерев’яній домовині лежала дівчина.. і в неї на голові чільце, золотом гаптоване.. а збоку — порожня чарочка з тонкого шкла.. А тут, згори на Соколинці, звідки видно, як зблискує риба у Дністрі, чи найдрібнішого звіра у Чорнім Лісі — звідси він пускав свого сокола..
І всюди уздовж берега печери понад Вороною.. І звідти під землею потайні ходи вели аж до Крилоса... І він, Осьмомисл, міг зустрічатися зі своєю Настасею тут, у ловецькім теремі у Тисмениці.. Може, тому так тягло мого тата аж сюди.. Пливе собі у каяку.. сам.. нема ні душі.. пропливає повільною Вороною.. попід високими берегами.. он там, далі за Соколинцем, аж за Глибокою долиною — там підноситься найвище Могила.. і в ній, кажуть, лежить якийсь великий воїн княжого роду.. але не сам він — а тільки його човен.. і в ньому лук і стріли, і щит, окутий сріблом.. Бо сам він поліг невідомо де.. в далекій землі.. А тут лише висока могила, і в ній човен.. Тато міг і задрімати.. Просто опустив весло на дно і задрімав.. і човен несла повільна течія.. і ніхто його не міг наздогнати, ані обійти.. Хіба що коропи.. о, там страшні коропи під тими горами.. Він міг і не бачити тих гір.. лише скелясті хмари..