Зовсім невипадковою в книзі виглядає присутність іншого американського відлюдника, Робінзона Джеферса. Перше враження, яке викликають його вірші, в тому числі й перекладені Олегом Лишегою, — це надзвичайно грізна і велична поезія, поезія позалюдського. Але не надлюдського. Навряд чи такі вірші міг би написати, припустімо, Ніцше або ніцшевський Заратустра з його дещо невротичною схильністю до патетики і питомо людським самозамилуванням. Хвилями таких слів, саме в такому порядку і темпі, промовляє, мабуть, Тихий океан, з однаковою незворушністю розбиваючи як прибережні скелі, так і людські кораблі та самовпевненість. Джеферс знав цю океанічну мову, роками споглядаючи тихоокеанську панораму зі збудованої власними руками Вежі Яструба, відчуваючи присутність священного у довколишніх горах і мовчазному світлі зірок. Він створив слово інгуманізм на означення егоцентризму людини, її зацикленості на собі і сліпоти до величі речей, що оточують нас зусібіч. Інгуманізм означає нездатність людини відвернутися від людського, занадто людського, зрозумівши або відчувши, що стрижень Всесвіту пролягає зовсім не через соціальне, етичне або політичне життя: «Право і милосердя — то людське, воно не стосується птахів, ані риби, ні вічного Бога» («Птахи і риби»). Цю думку радо підтримали б і Торо, і Лишега, що ретельно уникали ходжених іншими стежок, створюючи небувалі способи бути, тісно пов'язані з природними й космічними, а отже, такими, що не скасовуються за жодних обставин, законами. Кладовище оленів, мужність безупинного старіння, втрата коханої, жінка, що в молодості годувала одноденне оленя молоком з власних грудей, можливість бути розтерзаним, стати плоттю грифа, саме таким чином звідавши смак вознесіння на небеса, — вірші Робінзона Джеферса переповнює однакова приязнь і шанобливість до життя і до смерті, до юності і до старості, велика єдність із величчю та простотою стихій, з істотами, що дорівнюють стихіям своєю первинністю й автентичністю. Лишега, власні вірші якого завжди відзначалися сконцентрованою щільністю і точністю поетичного слова, не зраджує собі і в цих перекладах, знаходячи найбільш відповідні духові оригіналу тон та манеру інтерпретації. Можна сказати, що Джеферс звучить і сприймається українською анітрохи не гірше, ніж англійською, на підтвердження згадавши той майже курйозний випадок, коли російський перекладач опублікував поезії Джеферса у часописі «Вестник Европы», переклавши їх російською… з україномовних перекладів Олега Лишеги.

Чар особистості Олега Лишеги полягав не тільки у вмінні неперевершено писати, але й у магнетичному притягуванні споріднених душ, у таланті дружити. Він умів накликати не тільки сніг і вітер, а й друзів, чимось невловимо схожих на нього, — так само аутсайдерів і дауншифтерів, так само наділених витонченим душевним ладом, так само поєднаних із природою, заглиблених і залюблених у неї. В світі, покинутому богами, природа найкраще зберігає сліди божественних рук, пам’ятаючи і свідчачи про них так, як донька пам'ятає про руки батька, сама будучи його живим свідченням. Пам’яті одного з таких побратимів, напівсловака, напівіндіанця Ріка, присвячений і останній, англомовний, вірш Лишеги.

Вони як духи. Вони не мають страху. Відходячи, вони не зникають. Вони повертаються — до трансцендентних небес, пралісів і океанів, справжніших, могутніших і красивіших, ніж ті, що здаються нам реальними, до стихій, частинами яких залишалися, навіть перебуваючи в людському тілі. Їх неможливо втратити і забути неможливо, бо саме такі стихійні люди, одним з яких був Олег Лишега, є підтвердженням невмирущості і священності життя, дарованого кожному з нас. Їх неможливо не любити, розуміємо ми, дочитуючи останню сторінку останньої Лишежиної книги, і ця любов, звичайно ж, є сильнішою за будь-яку смерть та забуття.

ЗМІСТ

ПОЦІЛУНОК ЕЛЛИ ФІЦДЖЕРАЛЬД. Есеї

Поцілунок Елли Фіцджеральд …5

Час …51

Лозанн …57

Торс …67

Слід …71

Океан …79

AMERICA EMERALDA. Переклади. Есей. Вірш …101

Шукай свого батька …102

Місяць безчестить свою сестру Сонце …102

Вакінян Танка. Громовий Птах …103

Як з’явилися Сіу …108

Відступ бізонів …109

Перші люди і перша кукурудза …111

Про Тітона-привида …114

Небесне каное …116

Легенда про флейту …118

Койот і водоспад Мультнома …123

Кінець світу …127

Гризіння …128

ГЕНРІ ТОРО. Із щоденника …129

РОБІНЗОН ДЖЕФЕРС. Вибрані вірші …183

Олені покладають кості …184

Оленяча мамка …186

Гриф …187

Вечірній відплив …188

Скунс …189

Люби дикого лебедя …190

Човни в тумані …191

Руки …192

Сіра погода …193

Віддалена злива …194

Вогонь на горбах …195

Птахи і риби …196

О прекрасна скеле …197

Слід. Лист …199

Hawk …226

Кость Москалець. Остання книга Лишеги …228

УДК 821.111(73).03=161.2

ББК 84(7Спо)6-4

Лишега, Олег.

Л67 ПОЦІЛУНОК ЕЛЛИ ФІЦДЖЕРАЛЬД: Есеї, переклади, вірш / Олег Лишега. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. — 240 с. — ISBN 978-617-585-084-8 (укр.)

Олег Лишега © тексти, 2014

На обкладинці робота Валерія Шаленка

Заставки заголовків: Олег Лишега

Редактор: Іван Малкович

© «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2015

Право на видання цієї книжки належить «Видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002

Адреса: 01004, Київ, вул. Басейна, 1/2

Поліграфія: ПРАТ ХКФ «Глобус». Зам. 5-03-1606

ISBN 978-617-585-084-8

www.ababahalamaha.com.ua

Олег Лишега (30.Х.1949—17.ХІІ.2014) — відомий український поет, драматург, перекладач, скульптор — народився в Тисмениці, поблизу Івано-Франківська. Навчався в художній школі у Станіславі. 1967 р. вступив на факультет іноземних мов Львівського університету, звідки на останньому курсі був відчислений за участь у створенні разом з Гр. Чубаєм самвидавного альманаху «Скриня» (серед авторів — В. Морозов, М. Рябчук та ін.) Відбував військову службу в Бурятії, учителював (викладав англійську мову) в селі Нікольскоє під Монголією. Після армії працював на хутровій фабриці в Тисмениці (1976-го написав «Зиму в Тисмениці»).

1977 р. одружився і переїхав до Києва, де працював парковим художником в Голосіївському парку (писав великі афіші на кшталт «Кому за 30»), декоратором на кінофакультеті у Лаврі (робив декорації негритянських барів та сільських в'язниць Абіссінії). Інтенсивно витісував торси із найтвердіших порід дерев, «може, трохи м’якших за слово».

Перебував у кількох шлюбах, має двох доньок — Оксану і Віру. Мешкав усюди, а надто в Тисмениці, Львові та Києві. З 1997 до 98 р. жив у Пенсильванії в гірському Лемонті. Автор поетичних книжок: «Великий міст» (1989), «Снігові й вогню» (2000), «Зима в Тисмениці» (2014), п’єси «Друже Лі Бо, брате Ду Фу». 2000-го р. отримав нагороду американського ПЕН-клубу за найкращу перекладну поетичну книжку «Вибрані вірші» (перекладач Джеймс Брасфілд). Лишега — другий слов’янський поет (перша — В. Шимборська), удостоєний цієї престижної нагороди.

17 грудня 2014 р. після короткочасного, але агресивного запалення легенів відлетів у поетичний вирій. Похований у Тисмениці.