Я вже не пам’ятаю, коли в нас було останнє затемнення сонця.. кінець весни, а може, й літо.. Тато увесь час лежав у себе в кімнаті і дивився в вікно.. а я тоді трохи був коло нього.. і вмовляв вийти надвір.. я тебе винесу трохи на свіже повітря.. У нас був полотняний шезлонг.. я розіклав його у затінку під дубом.. намостив подушок, щоб не муляло в боки.. Він довго не згоджувався.. йому зовсім не хотілось дивитися на затемнення.. а мені здавалося, що то мало б його трохи розворушити.. бо хіба може щось інше так подіяти, як затемнення сонця.. Весь час довкола гавкали і вили собаки.. Але батько мав якийсь, може, глибший страх у собі перед небесним знаменням.. мені теж трохи моторошно... але зневага до небесної вистави могла бути ще гірша.. і не пам’ятаю як — але, врешті, він таки лежав у затінку, вперто не дивлячись на небо.. Але аж тепер я відчув: усе довкола тоді крутилося над ним.. отут.. отут, над річкою Стримбою.. в затінку величезного білого дуба.. під подвійним шатром трохи менших і шовковиці.. і яблуні.. напівлежить у ще польському лежаку Бодзьо Лишега.. довічний учитель німецької для цілої Тисмениці десь останніх піввіку.. Хіба це не глибше за якесь там у небі затьмарення? Я відчував тоді, може, як ніколи.. бо все життя тікав від нього.. старався, може, й просто наперекір — дихати інакше.. думати інакше.. Аж тепер.. уже надто пізно.. надто пізно відчув, що хочу ловити кожне його найтихіше слово.. бо лише він на цілий світ може мені сказати найсуттєвіше.. кожен його порух був найсправжніший.. кожна примха — наймиліша.. Але він мовчав і не дивився вгору..

Не лише він.. усе раптом зіщулилось.. завмерла річка Стримба і Ворона.. і кожна риба стиснулася у своїй лусці.. Закляк, згус сік у кожнім дереві, кожнім листку.. і на все падала тінь подвійна.. на листі і на землі була трохи розмита якась подвійна чи навіть потрійна тінь мініятюрних півмісяців чи півсонць.. ми всі були кроплені тінями.. може, й тому так вили пси довкола.. А може, він так затято завмер.. наче намагався з останніх немічних сил втриматися тут.. не відірватися від землі.. Хоч саме в ньому — це я тепер гадаю.. саме в ньому тоді зібралась найбільша сила.. наче він знов стояв на воротах, у тому светрі, кашкеті.. у своїх алібабах.. завзято і незрушно.. на сей раз не пропустить жодного удару..

Він напівлежав — і коло нього ми стояли: Миросько Шкорута і Славко з Квочаків.. вони побачили його з вулиці і відчули — що в такий момент мають бути поруч.. І я — його марнотратний син.. і для нас кожне його слово вже було откровенням.. навіть тиша.. його мовчання.. і я спитав Мироська про лебедя.. Бо всі знали — він доглядав його день у день.. аж поки той не пропав.. Василько — так називався він — останній з двох пар лебедів у нас на Стримбі.. Але як вже лишився сам — то підпливав аж до нашого черпала.. ще коли тато ходив.. і навіть вхопив якось тата за руку і не пускав.. На зиму його ловили саком — як велику білу рибу — аби кригою не порізав собі груди.. і зимував тоді вже у своїй різьбленій хатці.. Але якось потепліло серед зими.. а на той раз йому не підрізали крила.. забули.. і якось удень Василько змахнув крильми — перелетів над цехами хутрової фабрики.. Люди все бачили.. покружляв і сів собі на Ворону.. Видко, на той час вона розмерзлася.. Сумно йому самому стало.. Він з власної волі ніколи б сюди не прилетів.. яке тут життя?.. І так уже довго.. дуже довго наплавався нашою Стримбою коло фабрики.. Миросько Шкорута сам був колись вивезений на Сибір і набідувався там — день у день варив йому якусь кашу.. Але, може, Василькові вона вже не лізла.. і Вороною помаленько поплив попри Чорнодолу.. далі під Великий Міст.. десь плив.. десь перелітав — де замерзло.. Люди бачили його здалека — то там.. то там..

Але Миросько увесь час біг за ним і кликав Василька додому.. аби той вертався.. бо не сьогодні-завтра знов мороз і він загине.. Той не слухав і безпечно плив собі — якнайдалі від обмерзлих ледом берегів.. тримався на бистрині.. і так він заплив аж на Америку.. а Миросько не міг вгнатися за ним, бо там, під тими скалами, дуже глибокі сніги.. Там нема вже кому помогти.. і Миросько сам мало не згинув у тих снігах.. А там далі — вже за Америкою в підпечерах — там на Вороні є якась гребля коло млина.. я там ніколи не був.. то кажуть — місцеві хлопи кидали звідти з моста згори на Василька сіті.. але він і там якось прошмигнув.. Але більше його Миросько вже не видів.. Кажуть, що десь ніби навесні хтось чув за нього аж десь у Підлужжі — аж там, де Ворона впадає у Бистрицю — а та вже у Дністер.. що ніби аж там він пристав до берега.. Але що далі..

Амаліє.. ти знаєш.. і може, аж тепер усміхнешся — ті його маленькі примхи: десь серед ночі зірватися через ліс, вимкнувши фари.. десь там тихо вийти.. підкрастись коло містка на Ведмежому Лузі.. довго слухати кумкання жаб: вони всюди.. найбільші у воді — заспівують.. малі — над головою — на верхівках усохлих дерев.. тонко виводять.. остання — мабуть, найголосистіша.. на найтоншій гілці.. от-от дотягнеться до далекої зірки.. Отам я вперше торкнувсь рукою дикобраза.. він гарчав у темряві.. довгі голки повпивались у мою долоню.. крапала кров — а він тішився: я вже посвячений.. бо торкнувся священної індіанської тварини.. А раз підходить до мене вранці і каже: я хотів би тобі показати страшний вихор.. як він поскручував стовбури височенних дерев.. тут недалеко.. і ми вибрались автом уранці і вернулися додому далеко за північ.. Десь тут.. десь тут.. Ми зупинялися серед лісу на тихій затіненій дорозі і він розгублено озирався.. отут.. десь тут.. має бути галява.. величезна пустка.. і дерева потрощені, як сірники.. поскручувані у вузли.. Але довкола стрункі як свічі червоні дуби.. клени.. і ми знов їхали далі.. глибше у ліс.. звертали з одної дороги на іншу.. Оце вже ніби тут — казав він.. обходив довкола і знову вертався.. і так ми з одної гори виїжджали на ще вищу.. минали гірські потоки.. провалля.. Потім довго їхали уздовж Алегені — вона вилася далеко під нами.. Як добре, що лишилися наші імена.. наших потоків.. річок.. колись ми всі сюди повернемось.. він так казав..

У містечку — жодної душі надворі.. спека.. заходимо в крамничку: ніби аптека.. за дверима — тінь і прохолода.. огрядна пані підводиться назустріч: чим я вам допоможу? Пані.. бачте.. ми ніяк не знайдемо.. десь тут у лісі.. недавно пролетів торнадо.. і високі дуби повиривало з землі.. поскручувало стовбури, як линви.. Вона стала.. дивиться на нас.. Рік голий до пояса.. у якійсь розірваній під пахвами рибальській сіті.. босий.. і я босий.. обоє скуйовджені, простоволосі.. задихані.. Ні.. щось я не чула про торнадо.. Але зачекайте — може, моя сестра знає? І ми проходимо в глибину.. У глибшу тінь.. але це вже щось інакше: шкло.. всякі баночки.. приправи, шиття бісером.. маски.. Звідти в іншу кімнату — там уже якісь кістки, опудала.. Нам назустріч підводиться сестра.. огрядна пані в окулярах: чим я можу вам помогти? Ці поважні люди шукають.. торнадо.. десь тут колись погуляв торнадо.. але вони напевне не знають де.. ніби десь тут недалеко.. Так, пані.. торнадо.. поскручував голови дубам.. довкола страшна пустка.. як десь на Місяці чи Марсі.. Вона довго дивиться на нас.. Рікове волосся скручене жмутом на плечах.. блискають білки розширених очей на темнім мокрім лиці.. за вухом стирчить самокрутка.. Здається — я щось пригадую.. так.. хтось мені казав.. тут недалеко.. але.. але це могло бути десь двадцять.. так — не менше двадцяти років тому.. Ви вийдете і вернетесь цією дорогою назад.. далі звернете — і там вже недалеко.. Ми знов їхали тою самою дорогою — вздовж Алегені: у західнім сонці далеко під нами мінилася великою змією течія.. і так само, звиваючись її берегом, попід горами бігла колія.. і маленький.. всього на кілька вагонів товарний поїзд поспішав до невидимого тунелю.. сонце ось-ось зайде.. ти знаєш.. може, й так.. може, й так.. мені здавалось, це було зовсім недавно.. але за двадцять літ.. усе могло позаростати.. там уже молоді дерева повиростали.. випросталися..