Вернер міцно заплющує очі. Його переповнює спогад про свою спальню на горищі: тупотіння мишачих лапок у стінах, крапання сльоти за вікном. Скошена стеля, така низька, що він міг випростатися лише біля дверей. І відчуття, що десь, поза його полем зору, висаджені, наче глядачі на галерейці, його батько, мати й француз із радіо — усі спостерігають за ним крізь дренькотливе вікно, цікавлячись, що він робитиме.

Він бачить пригнічене Ютине обличчя, нахилене над шматками їхнього розбитого радіо. Він відчуває, як велетенська порожнеча ось-ось поглине їх усіх.

— Я не це мав на увазі, — каже Вернер під ковдрою. Але Фредерік більше нічого не відповідає, й обидва хлопці довгий час лежать нерухомо, споглядаючи, як блакитні промені місячного світла роблять кола кімнатою.

Мадам Руель, дружина пекаря, — жінка з гарним голосом, від якої зазвичай пахне дріжджами, але іноді також і цукровою пудрою або солодкими нарізаними яблуками, — прив’язала драбинку до даху чоловікового авто. На світанні вона разом із мадам Гібу поїхала на шосе де Карентан й за допомогою набору ключів переставила дорожні вказівники. П’яні й веселі, вони заходять на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель.

— Дінан тепер за двадцять кілометрів на північ, — сміється мадам Руель.

— Просто в морі!

За три дні мадам Фонтіну випадково чує, що в німецького командира гарнізону алергія на золотарник. Мадам Карре, квітникарка, додає великі жмені золотарника до букета, що має бути доставлений у Шато.

Жінки направляють цілу партію штучного шовку за неправильною адресою. Навмисне роблять помилку в розкладі потягів. Мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, потай запихає важливий на вигляд лист із Берліна собі під спідницю, приносить його додому й увечері розтоплює ним комин.

Вони приходять на Етьєнову кухню з радісними доповідями про те, що хтось чув, як командир гарнізону чхав, або ж що собаче лайно, залишене на сходах борделю, бездоганно виконало свою місію — опинилося на підошві німецького чобота. Мадам Манек наливає хересу, сидру чи мюскаде; когось садять чатувати біля дверей. Маленька й згорблена мадам Фонтіну хвалиться, що годину займала телефонну лінію в шато; старомодна й дебела мадам Гібу каже, що допомогла своїм онукам розмалювати вуличного собаку кольорами французького прапора й пустила його бігати по площі Шатобріан.

Жінки хихочуть від захвату.

— Що я могла б зробити? — питає старенька вдова, мадам Блашар. — Я теж хочу допомогти.

Мадам Манек просить усіх віддати мадам Бланшар їхні гроші.

— Ви отримаєте їх назад, — запевняє вона, — не хвилюйтеся. А тепер, мадам Бланшар, у вас усе життя був такий гарний почерк. Візьміть оцю ручку пана Етьєна. На кожній п’ятифранковій купюрі пишіть: «Негайно звільніть Францію». Ніхто не зможе собі дозволити знищувати гроші, так? Коли всі витратять ці купюри, наше маленьке повідомлення розійдеться по всій Бретані.

Жінки плескають у долоні. Мадам Бланшар стискає руку мадам Манек, пихкає і потішено блимає блискучими очима.

Іноді Етьєн шумно сходить униз, узутий в один черевик; і тоді вся кухня затихає, доки мадам Манек заварює йому чай, ставить усе на тацю, й Етьєн несе її назад нагору. А тоді жінки знову беруться за своє, теревенячи й будуючи плани. Мадам Манек розчісує коси Марі-Лор довгими, неуважними змахами.

— Сімдесят шість років, — дивується вона, — і досі можу отак почуватися? Наче маленька дівчинка із вогниками в очах.

Військовий лікар міряє штабс-фельдфебелеві фон Румпелю температуру. Надуває манжету для вимірювання тиску. Оглядає його горло, світячи ліхтариком. Цього ж самого ранку фон Румпель проводив огляд письмового столика п’ятнадцятого століття й керував його завантаженням у вагон для речей, призначених для мисливського будиночка маршала Ґерінґа. Солдат, який привіз його фон Румпелеві, розповів, як вони розкрадали маєток, у якому взяли того столика. Він назвав це «скупилися».

Столик наштовхує фон Румпеля на думку про голландську табакерку вісімнадцятого століття, зроблену з міді й бронзи й інкрустовану крихітними діамантами, що він оглядав на початку цього тижня, і коробочка для тютюну, непохитно, мов гравітація, знову нагадує йому про «Море полум’я». У миті слабкості він уявляє, як у майбутньому ходитиме між аркадою колон у величному музеї фюрера в Лінці, підошви його черевиків елегантно стукатимуть по мармуру, сутінкове світло литиметься крізь високі вікна. Він бачить тисячу кришталевих виставкових стендів, таких прозорих, що наче аж пливуть над підлогою, у них усередині чекають мінеральні скарби світу, зібрані з кожного куточка планети: діоптаз, топаз, аметист і каліфорнійський рубеліт.

Як там кажуть: «Наче зорі, зірвані з чола архангелів».[44]

А в самому центрі зали прожектор світить зі стелі на підніжку, на ній, усередині скляного куба, виблискує невеличкий блакитний камінчик…

Лікар просить фон Румпеля опустити штани. Хоча війна не давала й дня перепочинку, уже кілька місяців фон Румпель почувався щасливим. Його обов’язки подвоїлися, виявляється, що в райху небагато арійців, які знаються на діамантах. Лише три тижні тому за крихітною, розкресленою сонцем вокзальною станцією на заході від Братислави він оглянув конверт, повний ідеально прозорих, добре гранованих камінців; за ним гриміла вантажівка, повна картин, загорнутих у папір і перекладених соломою. Охоронці перешіптувалися, що серед них було якесь полотно Рембрандта й елементи знаменитого Краківського олтаря. Усе це було відправлене до соляної печери десь глибоко під австрійським селом Альтаусзее, де тунель завдовжки з півтора кілометра переходить у сяйливу галерею з полицями заввишки три поверхи, на яких вище керівництво зберігає найкращі витвори мистецтва у Європі. Вони зберуть усе під одним неприступним дахом, у храмі людських прагнень. Відвідувачі милуватимуться ними тисячу років.

Лікар мацає його пах.

— Не боляче?

— Ні.

— А тут?

— Ні.

Звісно, не варто було сподіватися дістати імена від паризького гранувальника. Зрештою, Дюпон не знав, кому віддали копії діаманта, охоронці музею планами з ним не ділилися. Хай там як, а від Дюпона таки була користь — фон Румпелеві потрібна була кількість і він її дізнався. Три.

Лікар каже:

— Можете вдягатися, — і йде мити руки під краном.

За два місяці перед окупацією Франції Дюпон виготовив три копії для музею. Чи користувався він оригіналом? Ні, йому дали зліпки. Він ніколи не бачив справжнього діаманта. Фон Румпель йому повірив.

Три копії. Плюс справжній камінь. Десь на цій планеті серед секстильйона піщинок.

Чотири камені, один із них — у музейному підвалі, замкнутий у сейфі. Треба знайти ще три. Іноді фон Румпель відчуває, як нетерплячість піднімається в ньому, мов жовч, але він примушує себе її проковтувати. Час настане.

Він защіпає ремінь.

— Потрібно буде зробити біопсію, — висновує лікар. — Вам варто зателефонувати дружині.

Масштаби жорстокості ростуть. Чи то Бастіан улаштував вендету, чи то Фредерік таким чином шукає собі єдиний вихід, неясно. Напевно, Вернер знає лише те, що якогось квітневого ранку він прокидається й бачить, що Фредеріка немає на його койці, а надворі земля на ширину долоні вкрита талим снігом.

Фредерік не приходить ні на сніданок, ні на поетику, ні на ранкові польові заняття. Кожна почута Вернером версія містить якісь хиби чи суперечності, наче правда — це машина з невідповідними деталями. Спочатку він чує, що група хлопців витягнули Фредеріка надвір, повставляли у сніг смолоскипи й наказали йому в них стріляти, щоб довести, що він має нормальний зір. Далі Вернер чує, що хлопці принесли Фредерікові таблиці для перевірки зору й примусово заштовхали йому в рот, коли той не зміг ці таблиці прочитати.

Але яке значення тут має правда? Вернер уявляє, як двадцять хлопців оточили Фредерікове тіло, мов щури; він бачить товсте, лискуче обличчя коменданта, у якого шия не поміщається в комірі; він сидить, опершись ліктем на якомусь дубовому троні з високою спинкою, доки калюжа крові повільно розливається підлогою, піднімається йому до щиколоток, до колін…